Статтею 72 ЦК України встановлено скорочений строк давності тривалістю шість місяців для вимог про стягнення неустойки. Згідно зі ст. 79 ЦК України вчинення дій, що свідчать про визнання боргу, у спорах, в яких сторонами є юридичні особи, не перериває перебігу цього строку
Постанова судової палати з господарських справ Верховного Суду України
від 11 березня 2002 р.
(в и т я г)
Позивач на підставі п. 6.1 договору направив відповідачу претензію від 4 травня 1998 р. № 527-10 з вимогою сплатити 669 тис. 167 грн. боргу за отриману продукцію та 339 тис. 382 грн. пені. У відповіді на заявлену претензію за № 345 від 4 червня 1998 р. ВАТ визнав 639 тис. 560 грн. основного боргу та 224 тис. 118 грн. пені. Остаточну оплату продукції за договором № 47/97 відповідач здійснив 8 жовтня 1998 р., проте в добровільному порядку неустойку не сплатив. При зверненні до суду позивач із посиланням на статті 72, 161, 179 ЦК та Закон від 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» просив відновити термін позовної давності для стягнення пені в розмірі 241 тис. 692 грн. за період прострочки платежу з 13 квітня по 8 жовтня 1998 р.
Рішенням арбітражного суду Хмельницької області від 22 грудня 2000 р. позов ДП до ВАТ задоволено. Постановою голови цього суду від 22 січня 2001 р. зазначене рішення залишене без змін. Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від 5 травня 2001 р. № 04-1/25-2/67 рішення і постанова скасовані, а провадження у справі припинено. Президія Вищого арбітражного суду України постановою від 27 червня 2001 р. № 02-7/25-94/1138 постанову судової колегії цього суду від 5 травня 2001 р. скасувала, а рішення арбітражного суду Хмельницької області від 22 грудня 2000 р. та постанову голови цього ж суду від 22 січня 2001 р. залишила без зміни.
Касаційна скарга мотивується тим, що постанова президії Вищого арбітражного суду України від 27 червня 2001 р. № 02-7/25-94/1138 не відповідає рішенням Верховного Суду України з питань застосування позовної давності, та тим, що Вищим арбітражним судом України була прийнята постанова в аналогічній справі № 04-1/11-6/173, в якій застосування відповідних норм матеріального права відрізняється від того, як вони застосовані у цій справі. У судовому засіданні представники ВАТ А. та С. підтримали касаційну скаргу, а представник ДП Є. проти доводів, заявлених у скарзі, заперечував.
Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу з таких підстав. Президія Вищого арбітражного суду України в постанові від 27 червня 2001 р. зазначила, що справа розглядається за протестом голови цього суду, і виходила з того, що причини пропуску позивачем строку позовної давності на заявлення вимог про стягнення неустойки обгрунтовано визнані судом першої інстанції поважними, а наявність відповіді на претензію, якою визнана вимога про сплату неустойки, не є перешкодою для вирішення спору судом. Проте такі висновки необгрунтовані. Статтею 72 ЦК встановлено скорочений строк давності тривалістю шість місяців для вимог про стягнення неустойки. Згідно зі ст. 79 ЦК вчинення дій, що свідчать про визнання боргу, у спорах, в яких сторонами є юридичні особи, не перериває перебігу цього строку.
У позові заявлено про стягнення пені за період з 13 квітня по 8 жовтня 1998 р. Відповідь № 345 від 4 червня 1998 р. могла стосуватися претензії № 527-10 від 4 травня 1998 р., в якій містилася вимога про сплату пені за період з 24 жовтня 1997 р. до 4 травня 1998 р. Суди, які розглядали справу, не зауважили цієї обставини і не навели мотивів, за якими визнали, що відповідь на претензію від 4 червня 1998 р. повністю стосується позовних вимог, які не існували в часі та об’єктивно не могли бути предметом претензії від 4 травня 1998 р. За таких обставин обгрунтування поважних причин пропуску строку позовної давності з посиланням на перебіг подій, пов’язаних із неможливістю стягнення за цією відповіддю, є непереконливими і не могли бути покладеними в основу судових рішень без наведення об’єктивних доказів, які б підтверджували причинну зумовленість пропуску строку позовної давності втратою відповіді на претензію від 4 червня 1998 р. № 345 та її зв’язку із заявленими вимогами по суті.
У судовому рішенні немає ні посилань на такі докази, ні обгрунтування щодо поважності причин пропуску строку в період, коли позивач дізнався про втрату відповіді на претензію і до 27 жовтня 2000 р. Застосування ч. 2 ст. 80 ЦК за таких обставин є помилковим. Суди не врахували, що на встановлення поважності причин пропуску строку позовної давності поширюються загальні правила доказування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору. За таких обставин Верховний Суд України постанову президії Вищого арбітражного суду України від 27 червня 2001 р. та постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від 5 травня 2001 р., постанову від 22 січня 2001 р. та рішення від 22 грудня 2000 р. арбітражного суду Хмельницької області скасував, а справу направив на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.