ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Українська  |  English
Головна сторінка
Друк
Належне фінансування судової влади як одна із гарантій самостійності судів і незалежності суддів
Pylypchuk P.P. Appropriate financing of judicial power as one of safeguards for independent courts and judiciary
 
 

Належне фiнансування судової влади як одна з гарантiй самостiйностi судiв i незалежностi суддiв 1

П.П. Пилипчук, Перший заступник
Голови Верховного Суду України

Принципи самостійності судової влади, судів і незалежності суддів визнаються в усіх сучасних політико-правових концепціях і доктринах фундаментальними засадами організації державної влади у демократичній державі. Дотримання цих принципів декларується та гарантується і в Україні — Конституцією України (ст. 126) і законами: від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (ст. 14; далі — Закон «Про судоустрій України») та від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ «Про статус суддів» (ст. 3; далі — Закон «Про статус суддів»).

Однією з найважливіших гарантій самостійності суду та незалежності суддів є належне їх фінансове забезпечення, достойна оплата праці суддів та забезпечення фінансування судів у розмірі, достатньому для ефективного виконання судами їхніх функцій (п. 7 ст. 14 Закону «Про судоустрій України»).

На необхідності належним чином і в достатньому обсязі фінансувати потреби судів і суддів наголошується також у міжнародно-правових документах. Згідно з Основними принципами незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р.) на кожну державу—члена ООН покладається зобов’язання надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції (п. 7).

Безпосередній зв’язок між незалежністю суддів та рівнем фінансування судів досить очевидний і не оспорюється ні фахівцями, ні політиками. Ось в якій емоційній формі висловив наявність такого зв’язку народний депутат України Л. Черновецький: «Суди в Україні перетворені на жебрацькі контори, які щодня виклянчують кошти на ремонт приміщення, на саме приміщення, на канцелярські товари, конверти, на опалювання, телефонний зв’язок тощо. У кого ж вони стоять з простягнутою рукою в приймальнях? Відомо у кого — у районних, міських, обласних чиновників. А з ким часто-густо за свої конституційні права судиться пересічний громадянин, наш з вами, шановні колеги-депутати, виборець? Та з тим же чиновником, у якого в приймальні як жебрак стоїть голова місцевого суду... І чиновник знаходить гроші для суду. А потім диктує свою волю судді» 2 .

Водночас Конституційний Суд України у п. 2 мотивувальної частини рішення від 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (справа про фінансування судів) зазначив: «Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо) має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України».

Треба відзначити, що створення належних матеріальних умов для роботи суддів в останні роки не залишалося поза увагою держави — було створено Державну судову адміністрацію України (далі — ДСА України), Кабінет Міністрів України розробив програму виведення судової системи із кризи, відповідні програми розроблені та затверджені кожною обласною адміністрацією. Поступово збільшуються асигнування на діяльність органів правосуддя. Деякі суди отримали нові приміщення та мають змогу відремонтувати старі. Певні позитивні зміни відбуваються й у системі та правилах фінансування судів. Вживаються інші заходи, спрямовані на поліпшення матеріально-технічного, фінансового, інформаційного та організаційного забезпечення судової діяльності.

Проте немає підстав стверджувати, що загалом на практиці фінансове та матеріально-технічне забезпечення судів у достатній мірі гарантує незалежність судової влади. Упродовж багатьох років мало місце систематичне недофінансування судів. Приміщення, в яких розміщуються суди, не відповідають затвердженим технічним і санітарним вимогам; 412 приміщень місцевих судів непридатні для здійснення правосуддя; 36 місцевих судів працюють в аварійних приміщеннях. У 170 приміщеннях суду необхідно провести капітальний ремонт. У зв’язку з тим, що загальна площа в цих будинках невелика, неможливо збільшити кількість залів судових засідань. Навіть у м. Києві в семи судах із десяти приміщення не відповідають вимогам для здійснення судочинства. Верховний Суд України й той поки що не має необхідного залу для розгляду справ з великою кількістю учасників.

Відповідно до чинного законодавства єдиним джерелом фінансування судів є Державний бюджет України. Це положення закріплене у ч. 1 ст. 130 Конституції, згідно з якою держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; видатки на утримання судів у Державному бюджеті визначаються окремо. Воно конкретизовано у Законі «Про судоустрій України», у ч. 1 ст. 120 якого встановлено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Аналіз цих положень, а також тих, котрі містяться у статтях 13 і 85 Бюджетного кодексу України (далі — БК) і статей 2—3 Закону від 30 червня 1999 р. № 783-ХІV «Про джерела фінансування органів державної влади», дає підстави стверджувати, що нині фактично заборонено фінансування судів не з Державного бюджету України. Так, у ст. 3 останнього з названих законів зазначено, що органам державної влади, в тому числі й судам, забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету України. Тому зрозумілими є намагання законодавця жорстко заборонити фінансування судів поза Державним бюджетом України. Йдеться про проект Закону України № 2366 «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України (щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне фінансування судових органів)», в якому пропонувалося встановити кримінальну відповідальність посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, а також фізичних осіб, що здійснюють фінансування судових органів у будь-якій формі поза межами Державного бюджету України. 7 жовтня 2004 р. проект було прийнято як Закон, але в грудні 2004 р. Верховна Рада України за пропозицією Президента України скасувала рішення про прийняття цього Закону.

Немає сумніву в тому, що при встановленні кримінальної відповідальності за такі дії необхідно одночасно вжити заходів до фінансування в повному обсязі судів із Державного бюджету України. Адже складова позабюджетного фінансування була й лишається значною 3. Про розмір позабюджетного фінансування можна судити, звернувшись до виступу Голови ДСА України на спільному засіданні Президії Верховного Суду України, Ради суддів України та ДСА України 20 лютого 2004 р. Він відзначав, що на 2003 р. були передбачені бюджетні асигнування в розмірі 344 млн. 885 тис. грн. «Протягом року, — зауважував він, — розмір фінансування було збільшено ще на 61 млн. грн. Крім того, для розміщення судів їм передано приміщення загальною вартістю 90 млн. 706 тис. грн. Окремо необхідно зазначити, що завдяки допомозі благодійних фондів та інших громадських організацій суди торік отримали технічну допомогу на загальну суму 5 млн. 658 грн.» 4Таким чином, щонайменше п’ята частина від загального фінансування судів в означеному році була позабюджетною.

У зв’язку з цим варто проаналізувати співвідношення реальних потреб судів і бюджетного їх фінансування, що відбувається на практиці.

У ч. 3 ст. 120 Закону «Про судоустрій України» положення про фінансування судів виключно із Державного бюджету конкретизується таким чином: «Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по загальних судах і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військових судах (місцевих та апеляційних разом) та окремо по Касаційному суду України та кожному вищому спеціалізованому суду. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році» 5.

Певні орієнтири щодо розміру фінансування судів містяться у п. 1 ч. 2 ст. 118 Закону «Про судоустрій України», згідно з яким видатки на фінансування судів мають бути не нижчими від рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону.

У ч. 1 ст. 130 Конституції встановлено обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного та незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, за комунальні послуги, ремонт, охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо), має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів та приписів Конституції.

Зараз потреби у фінансуванні місцевих та апеляційних судів визначаються на підставі Єдиних нормативів фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції, затверджених за погодженням з Радою суддів України та ДСА України в травні 2003 р. Треба зазначити, що ці нормативи, очевидно з огляду на фінансові можливості держави, є доволі мізерними. Так, у них передбачено виділення на одного суддю 1 тис. грн. на рік для придбання санаторно-курортної путівки. Зрозуміло, що в нинішніх умовах придбати за такі кошти путівку, яка відповідно до ст. 44 Закону «Про статус суддів» має надаватися за рахунок держави, просто неможливо.

Запити щодо фінансових потреб судів постійно занижуються як самими судами, так і ДСА України. Проте навіть ці запити Верховна Рада України задовольняє лише частково: у 2002 р. суди були недофінансовані на 46,5 %; у 2003 р. на функціонування судової системи з бюджету виділено менше половини від необхідної суми; у 2004 р. в Державному бюджеті на діяльність судів виділено 47 % коштів від потреби; а на 2005 р. заплановано виділення лише 42 % коштів від наявної потреби.

Така практика з фінансуванням призводить до значних негативних наслідків. Причому йдеться не тільки про неможливість достатньою мірою забезпечити соціальні та матеріальні потреби суддів і працівників апарату судів, але й про загрозу конституційному праву громадянина на справедливий суд. Адже у багатьох судах організувати роботу належним чином не має змоги через відсутність необхідної кількості залів судових засідань, оргтехніки, відключення приміщень від теплової, електричної та телефонної мереж, відсутність коштів на відрядження, оплату участі адвокатів, свідків та потерпілих при розгляді справ. Водночас існує проблема відсутності для громадян елементарних умов — немає гардеробів, стільців для того, щоб дочекатися в коридорі розгляду справи, столів, щоб написати заяву чи скаргу тощо.

Верховний Суд України, вбачаючи у такій практиці фінансування загрозу самостійності судів та незалежності суддів, неодноразово пропонував встановити порядок, згідно з яким Державний бюджет України в частині визначення видатків на потреби судів має формуватися за участю судової влади, й наполягав на тому, що лише остання має визначати межу, нижче якої зменшення фінансування не допускається 6.

Багато невирішених питань існує і в законодавчому забезпеченні та практиці виділення передбачених законом грошових коштів і надання їх у розпорядження судів.

Відповідно до ч. 2 ст. 121 Закону «Про судоустрій України» видатки на утримання судів не пізніше 10 числа кожного місяця перераховуються органами Державного казначейства України (далі — ДКУ) на рахунки Верховного Суду України, інших судових установ — головних розпорядників бюджетних коштів та на рахунки територіальних управлінь ДСА України.

У ч. 2 ст. 120 цього ж Закону передбачено, що головними розпорядниками коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є окремо Верховний Суд України, Конституційний Суд України та вищі спеціалізовані суди, а також ДСА України — щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції та діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та ДСА України. Встановлення цієї норми змінило на краще практику фінансування судів, яка існувала раніше і згідно з якою функції головного розпорядника коштів Державного бюджету, які виділялися на фінансування судів (окрім Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Вищого господарського Суду України), здійснювалися Міністерством юстиції України.

Однак положення статей 120 та 121 Закону «Про судоустрій України» містять певні суперечності. У ч. 2 ст. 120 не встановлено вимог про виділення до 10 числа місячного обсягу фінансування повністю. Відтак органи виконавчої влади можуть вважати, що ця норма виконується й у тих випадках, коли станом на зазначену дату кожного місяця виділено лише частину коштів від місячного обсягу фінансування.

У ч. 1 ст. 121 Закону «Про судоустрій України» зазначено, що фінансування судів здійснюється у порядку, встановленому БК. В той же час положення статей 120 та 121 встановлюють істотні відмінності від цього порядку. Зокрема, їх можна розуміти так, що судові установи, ДСА України та її територіальні управління повинні мати власні бюджетні рахунки у банківських установах. Водночас у чинному бюджетному законодавстві (наприклад, ст. 48 БК) не передбачено наявності таких бюджетних рахунків.

У ст. 51 БК визначено, що розпорядники бюджетних коштів спочатку в межах, встановлених кошторисами бюджетних асигнувань, беруть бюджетні зобов’язання (тобто укладають угоди на придбання товарів, одержання послуг, виконання для них робіт), і лише після отримання відповідно до цих зобов’язань товарів, робіт чи послуг подають доручення на їх оплату органу ДКУ, який здійснює конкретні платежі у разі наявності відповідного бюджетного зобов’язання для платежу в бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України, відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню, наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань. Ці положення БК деталізуються у підзаконних нормативно-правових актах.

Бюджетні установи та організації не мають самостійних бюджетних рахунків, а лише реєстраційні рахунки в органах ДКУ, які є інструментами обліку зазначеними органами коштів, виділених з метою фінансування відповідного розпорядника чи одержувача бюджетних коштів. Бюджетні установи та організації позбавлені можливості самостійно здійснювати операції з бюджетними коштами. Ці операції за них здійснюють органи ДКУ, яким до того ж надано широкі повноваження щодо контролю за витрачанням коштів бюджетними організаціями та установами аж до повного припинення їх фінансування. Для здійснення органами ДКУ оплати бюджетних рахунків вимагається виконання значної кількості формальностей. Взяття бюджетною установою чи організацією зобов’язання про виплату певної суми грошових коштів із бюджету можливе лише за умови попереднього взяття таких зобов’язань на облік в органах ДКУ.

Весь процес виділення і перерахування бюджетних коштів являє собою перерахування коштів лише всередині системи ДКУ (від ДКУ його управлінням, а від управлінь — відділенням). Виділення бюджетних коштів здійснюється щоденними розпорядженнями ДКУ «з урахуванням наявних коштів». Будь-яких особливих приписів, які б забезпечували додержання при прийнятті таких розпоряджень інтересів судових установ, підзаконні нормативні акти не містять. Іншими словами, реальне фінансування судів залежить від ДКУ, яке є органом виконавчої влади.

Законодавством не передбачено також механізмів, які б забезпечували неухильне виконання органами виконавчої влади (Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів, ДКУ) положень річних бюджетних законів щодо фінансування судів та положення ч. 2 ст. 121 Закону «Про судоустрій України» про виділення бюджетних асигнувань до 10 числа кожного місяця, що, зважаючи на досвід, викликає занепокоєння.

Ще однією не повністю вирішеною проблемою є те, яким чином бюджетні кошти, виділені на фінансування певного суду, мають розподілятися між ним та територіальним управлінням ДСА, який здійснює забезпечення діяльності цього суду. Положення ч. 2 ст. 122 Закону «Про судоустрій України» дають підстави для висновку, що бюджетні витрати судів на капітальний ремонт, реконструкцію та нове будівництво приміщень судів, а також на інші капітальні витрати мають здійснюватись через установи ДСА України, які, очевидно, й мають отримувати бюджетні кошти та розпоряджатися ними відповідно до законодавства. Що ж стосується інших потреб (відповідно й інших бюджетних витрат) судів, то питання про те, як мають розподілятися між судами та управліннями ДСА України виділені для їх фінансування бюджетні кошти, залишається відкритим.

Існуючий порядок витрачання бюджетних коштів, який урегульований низкою підзаконних актів, є надзвичайно складним і довготривалим, вимагає складання і подання органам ДКУ великої кількості різних документів. У той же час будь-яких гарантій щодо своєчасної оплати придбаних товарів, виконаних робіт, наданих послуг навіть за наявності у бюджетної установи відповідних асигнувань і коштів на реєстраційних рахунках немає. Органи ДКУ, які фактично розпоряджаються рухом бюджетних коштів, не несуть жодної відповідальності за невиплату чи несвоєчасну виплату ними грошових сум за дорученнями розпорядників коштів бюджету. Внаслідок цього суди та органи ДСА України в питаннях витрачання виділених їм бюджетних коштів перебувають у залежності від наявності (чи відсутності) доброї волі в органів ДКУ, що негативно позначається на реальному фінансуванні судів в моменти неповного виконання Державного бюджету України за доходами і відповідно — неповного чи несвоєчасного надходження призначених судам грошових коштів.

Про наявність істотних недоліків у встановленому чинним бюджетним законодавством України порядку фінансування судів красномовно свідчать дані про фактичне фінансування судів, яке не забезпечує не тільки реальних потреб органів правосуддя, а й виконання приписів щорічних законів про Державний бюджет України в частині фінансування судової влади.

У 2001 р. обсяг реального фінансування судової влади склав 242 млн. 366,1 тис. грн. при затвердженому законом річному обсязі у 277 млн. 502,4 тис. грн. (а з врахуванням внесених до відповідного бюджетного закону змін — 289 млн. 136 тис. грн.). Таким чином, реальне фінансування судової влади у зазначеному році склало лише 87,3 % від передбаченого у законі.

У 2002 р. ситуація з недофінансуванням судової влади повторилась. Із передбачених річним законом про Державний бюджет України 427 млн. 167,9 тис. грн. на фінансування судів реально було витрачено 311 млн. 889,815 тис. грн., або 73 % від передбаченого в законі. При цьому, за даними Кабінету Міністрів України, Державний бюджет 2002 р. за доходами був виконаний на 100,5 % до річного плану (тобто до обсягу, передбаченого в законі).

У 2003 р. ситуація дещо поліпшилася: із запланованих у Законі від 26 грудня 2002 р. № 380-ІV «Про Державний бюджет України на 2003 р.» 491 млн. 712 тис. 229 грн. було витрачено на судову владу 477 млн. 670 тис. 690 грн., тобто суди були профінансовані на 97 %. Однак протягом 10 місяців 2004 р. у фінансуванні судової влади знову спостерігалася тенденція до погіршення: фінансування було на рівні 82,5 % від запланованого у Державному бюджеті України на 2004 р., тобто із запланованих 571 млн. 203 тис. 768 грн. реально витрачено 471 млн. 140 тис. 886 грн. 7

Наведені дані свідчать про те, що навіть в умовах одержання запланованих у річних бюджетних законах доходів у повному обсязі судові установи України, як правило, фінансуються не повністю. При цьому в зазначених законах нині передбачено фінансування лише найнеобхідніших видатків судів, у разі незабезпечення яких виникає загроза припинення роботи судів і здійснення ними правосуддя. Це є ще однією підставою вважати існуючий порядок виділення судам коштів та їх витрачання неприйнятним.

Аналіз положень нормативно-правових актів з питань фінансування судів та даних про фактичне їх фінансування свідчить, що загальний стан фінансування судів в Україні є вкрай незадовільним. Попри зростання економіки України, яке, згідно з даними Державного комітету статистики України, відбувається починаючи з 2000 р., і відповідне зростання доходів Державного бюджету України у ці роки, кардинальних зрушень щодо належного фінансового забезпечення діяльності судів не відбулося. Ситуація з фінансуванням судів є незадовільною як з точки зору законодавчого визначення розміру коштів, які мають асигнуватися на цю мету, так і з точки зору виконання прийнятих і чинних законодавчих приписів.

Недостатнє фінансування судової влади часто пояснюють нестачею коштів. Однак загальні витрати на фінансування судової влади нині становлять менше 1 % від доходної частини Державного бюджету України. З урахуванням цього і на фоні зростання номінального розміру доходів бюджету пошук необхідних додаткових коштів не є якимось надзавданням, котре неможливо вирішити. Але оскільки протягом останніх кількох років у цій сфері мало що зроблено, то виникає впевненість у тому, що причини такого становища — у відсутності належної уваги до судової влади. Викликає стурбованість також реальна практика прийняття рішень щодо розпорядження бюджетними коштами. Кабінет Міністрів України має монопольне право законодавчої ініціативи щодо розроблення проектів річних законів про Державний бюджет України і, користуючись ним, вносить на розгляд парламенту пропозиції про фінансування судової влади, визначені на власний розсуд, не беручи до уваги пропозицій судової влади щодо її фінансування. Крім того, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, ДКУ й досі користуються широкою дискрецією при оперативному вирішенні питань про розподіл і спрямування наявних у держави в певний момент бюджетних коштів. Якщо стосовно інших органів виконавчої влади і підпорядкованих їм підприємств, організацій та установ така дискреція є необхідною і природною, то застосування її щодо органів судової влади не можна вважати нормальним явищем. Негативну роль відіграє також відсутність нормативно-правових положень, в яких гарантувалося б повне і своєчасне виділення коштів та встановлювалася відповідальність за невиконання відповідних приписів бюджетного законодавства.

Із сумом доводиться констатувати, що у питаннях фінансування суди повністю залежать від наявності чи відсутності доброї волі в органів виконавчої влади, до компетенції яких належить питання щодо розпорядження державними фінансами, та посадових осіб цих органів, внаслідок чого виникає фінансова залежність судів від органів виконавчої влади. А ще через це трапляються непоодинокі випадки, коли суди у зв’язку із загрозою припинення своєї діяльності змушені, всупереч закону, займатися пошуком «спонсорського» фінансування їхньої роботи, потрапляючи у певну залежність від тих, хто надає кошти.

Виправити ситуацію можна лише шляхом внесення істотних змін до чинного законодавства, яким регулюється питання про фінансування судів, та практику його реального забезпечення. У зв’язку з цим заслуговує на увагу й підтримку проект Закону України від 24 вересня 2003 р. «Про тимчасовий порядок фінансування судової влади в Україні» (реєстраційний № 4189). У законопроекті передбачено: 1) особливу процедуру планування бюджетних асигнувань на фінансування судової влади (визначення джерел фінансування, порядок розроблення, затвердження та використання нормативів бюджетних потреб для фінансування судів, порядок складання та використання пропозицій щодо фінансування судової влади, особливий порядок розгляду питання про фінансування судової влади під час розгляду проекту закону про Державний бюджет України та законопроектів про внесення змін до цього закону); 2) специфічний порядок виділення та розподілу бюджетних коштів, призначених для фінансування судової влади (порядок і терміни їх виділення, заходи, які можуть вживатись у випадку неповного або несвоєчасного їх виділення, порядок розподілу головними розпорядниками одержаних ними бюджетних коштів); 3) особливий порядок використання коштів Державного бюджету України, виділених на фінансування судової влади (особливості здійснення видатків, правовий статус банкових видатків судів, складання кошторисів та планів асигнувань); 4) здійснення контролю за належним використанням грошових коштів, виділених на фінансування судової влади.

У проекті цього Закону передбачено щорічне збільшення витрат на фінансування судової влади, виведення фінансування органів судової влади з-під казначейської системи обслуговування бюджетних коштів і надання судам, іншим органам, організаціям та установам, що входять до системи судової влади, права самостійно приймати рішення щодо витрачання бюджетних коштів. Передбачається, що термін дії зазначеного Закону становитиме 10 років. Його прийняття сприяло б більшій захищеності судової влади, наповненню новим змістом конституційних принципів самостійності суду та незалежності суддів.


1 У статті використані результати моніторингу законодавства, здійсненого у 2003 р. автором цієї статті спільно з В. Постульгою та А. Ришелюком.

2 Пояснювальна записка до проекту Закону «Про внесення доповнення в Кримінальний кодекс України» (реєстраційний номер 2366); див.: www.rada.gov.ua/proza. htm

3 Позабюджетне фінансування судів регулюється Порядком одержання судами, органами юстиції та правоохоронними органами коштів на матеріально-технічне забезпечення з бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 листопада 1997 р. № 1313), а також регіональними програмами організаційного забезпечення діяльності судів на 2003—2005 рр., розробленими на виконання Державної програми такого забезпечення (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р. № 907).

4 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 4. — С. 13.

5 Апеляційний суд України поки що не створено, а положення Закону «Про судоустрій України» щодо Касаційного суду України Конституційний Суд України визнав неконституційними.

6Див., напр.: Про стан здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції у 2001 р. та заходи щодо реалізації положень законів України, спрямованих на втілення в життя судово-правової реформи // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 2. — С. 7.

7 Дані про фактичне фінансування судів взято зі звітів про виконання Державного бюджету України за 2001 р., 2002 р. та 2003 р., та січень—жовтень 2004 р., з якими можна ознайомитись на інтернет-сторінці Комітету Верховної Ради України з питань бюджету: http://www. budget.rada.gov.ua

© 2024. Верховний Суд України. Розробка http://www.viaduk.net" style="color:#ffffff;">Віадук-Телеком