Необхідною умовою при укладенні договору купівлі-продажу об’єктів комунальної власності, які перебувають в управлінні обласної ради, є отримання погодження такої ради

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 20 січня 2004 р.
(в и т я г)

У грудні 2002 р. відкрите акціонерне товариство «Мелітопольський елеватор» (далі — Елеватор) звернулося з позовом до відкритого акціонерного товариства «Мелітопольський консервний завод» (далі — Завод) та приватного підприємства «Тріо Шанс» (далі — ПП) про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна цілісного майнового комплексу — бази відпочинку «Ромашка§ (далі — База відпочинку) —від 4 вересня 2002 р. № 1/01. Позовні вимоги обгрунтовувались тим, що зазначений договір не відповідає вимогам закону, оскільки порушує права позивача як власника предмета договору, крім того, реалізація спірного майна здійснена з порушенням вимог статей 26, 30 Закону від 14 травня 1992 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», до того ж реєстраційне свідоцтво про право власності Заводу на спірні об’єкти нерухомого майна від 2 серпня 2002 р. № 111 визнано недійсним рішенням Господарського суду Запорізької області від 26 листопада 2002 р. у справі № 3/1/3152.

Завод позов не визнав з тих підстав, що оспорюваний договір укладено відповідно до вимог чинного законодавства, до того ж він не порушує прав Елеватора. ПП також позов не визнало, зазначивши, що воно є добросовісним набувачем спірного майна.

Запорізька обласна рада (далі — Рада) підтримала позов, зазначивши, що продаж майна Бази відпочинку є неправомірним.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 5 лютого 2003 р., залишеним без зміни постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 1 липня 2003 р., в позові відмовлено з тих мотивів, що спірний договір не порушує майнових прав позивача, а повноважень виступати від імені територіальної громади Запорізької області Елеватор не має, крім того, скасування державної реєстрації права власності спірного майна за Заводом не впливає на законність зазначеного договору купівлі-продажу, оскільки продаж погоджено з власником майна.

Вищий господарський суд України постановою від 6 жовтня 2003 р. ці судові рішення залишив без зміни з тих самих підстав.

Верховний Суд України ухвалою від 18 грудня 2003 р. за касаційною скаргою Елеватора порушив касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2003 р. з мотивів її невідповідності нормам матеріального права та різного застосування названим судом положень одного й того ж закону в аналогічних справах.

Рада не використала наданого законом права на участь свого представника в судовому засіданні.

В судовому засіданні представник Елеватора підтримав касаційну скаргу, а представники Заводу та ПП проти неї заперечили.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і рішення, які приймалися судами в процесі її розгляду, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 225 ЦК 1963 р. право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 43 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» питання щодо продажу об’єктів комунальної власності, які перебувають в управлінні обласної ради, вирішуються виключно на її пленарних засіданнях.

Отже, не можна погодитись з висновком господарських судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Завод узгодив продаж спірного майна з третьою особою, оскільки відповідне рішення Рада не приймала.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Таким чином, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, господарський суд першої інстанції зробив безпідставний висновок про те, що Елеватор є неналежним позивачем, враховуючи, що Завод не є належним власником спірного майна, а договір відчуження від 14 грудня 2000 р., на який посилався позивач як на доказ його права власності на спірний об’єкт, не був належним чином досліджений Господарським судом Запорізької області, та не було з’ясовано підстав його укладення.

Суд касаційної інстанції на зазначені обставини уваги не звернув, що призвело до ухвалення незаконних та необгрунтованих рішень.

За таких обставин Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постанову Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2003 р., постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 1 липня 2003 р. та рішення Господарського суду Запорізької області від 5 лютого 2003 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.