Про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правови наслідки<br>Maliarenko V.T., Vernydubov I.V. On the prosecutor`s refuse to lead for the st

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ

Українська | English

Головна сторінка

Друк

•

Про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правови наслідки
Maliarenko V.T., Vernydubov I.V. On the prosecutor`s refuse to lead for the state accusation before the court and its legal consequences

Про відмову прокурора

Про відмову прокурора від підтримання

державного обвинувачення в суді та її правові наслідки

В.Т. Маляренко,

заступник Голови Верховного Суду України, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України

І.В. Вернидубов,

народний депутат України, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Відповідно до ст. 121 Конституції України однією із функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов’язкову участь прокурора у розгляді в суді кожної кримінальної справи, яка надійшла з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності. В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінальної справи приватного обвинувачення. Але не в кожній кримінальній справі можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожній справі особу притягують до відповідальності обгрунтовано. В той же час помилки досудового слідства не обов’язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях — відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінальної справи.

Тривалий час у науковій літературі точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків [1]. Десятки років прокурори в окремих кримінальних справах повністю або частково відмовлялись у судових засіданнях від підтримання державного обвинувачення підсудних, але їх відмова не мала для суду правового значення. Суд у відповідності з принципом незалежності і підкорення лише закону був зобов’язаний у такому випадку продовжувати розгляд справи і постановлювати те судове рішення, яке зумовлювалося вимогами закону в конкретній ситуації. Але опоненти вважали, що в такому разі суд брав на себе функції прокурора, і тому вимагали, щоб суд був обмежений позицією прокурора, за винятком тих випадків, коли потерпілий не згодний із прокурором. Нині цю вимогу закріплено в українському законодавстві. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і в своїй постанові викласти мотиви відмови. В такому разі згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник вправі вимагати продовження розгляду справи, тобто вони підтримують обвинувачення. Якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий чи його представник не бажають скористатися правом, передбаченим ч. 2 ст. 267 КПК, то відповідно до ч. 2 ст. 282 цього Кодексу суд своєю ухвалою (постановою) зобов’язаний закрити справу.

На перший погляд, ті питання, навколо яких точилися дискусії, знято. Але це лише на перший погляд. Зазначені норми КПК породили ряд нових проблем, які потребують термінового вирішення, оскільки їх існування шкодить правосуддю. Насамперед слід сказати, що виходячи зі змісту ст. 282 КПК закриття справи судом можливе як при повній, так і частковій відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення, з якою погодився потерпілий чи його представник. Згідно з чинним законодавством прокурор повинен відмовитись від підтримання державного обвинувачення за умови, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, тобто в трьох випадках — коли дані судового слідства не підтверджують: події злочину; наявності у діянні підсудного складу злочину; участі підсудного у вчиненні злочину.

Відповідно до вимог ст. 264 КПК прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення лише після судового розгляду справи, зокрема після судового слідства. Таким чином, законодавство зобов’язує його виконати всі передбачені ст. 22 КПК дії, тобто всебічно, повно й об’єктивно дослідити всі обставини справи. Без таких дій він не має права на відмову від обвинувачення. Згідно зі ст. 264 КПК відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення можлива лише шляхом винесення відповідної постанови, при цьому в ній мають бути наведені належні мотиви відмови та аргументи на їх підтримку. Прийняття судом відмови прокурора від обвинувачення і закриття справи можливі лише в тому разі, коли потерпілий не вимагає продовження розгляду справи й не бажає підтримувати обвинувачення.

Уже перший рік застосування зазначених норм КПК свідчить про їх недосконалість і явну недостатність для забезпечення законності та справедливості кримінального судочинства. Закон розрахований на ідеальні ситуації, в тому числі на ідеального прокурора і таку ж ідеальну його поведінку в судовому засіданні. На жаль, реалії життя дещо інші. У зв’язку з цим перед правосуддям постають надзвичайно складні проблеми. Зокрема, як діяти суду першої інстанції, коли: прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення, не дослідивши належним чином обставин справи; прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення через помилковість оцінки події або діяння підсудного; прокурор дає помилкову оцінку доказам, їх достатності, достовірності чи допустимості та у зв’язку з цим відмовляється від підтримання обвинувачення; прокурор, відмовляючись від обвинувачення, неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується; постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення є немотивованою і неаргументованою; позиція потерпілого, який не вимагає продовження розгляду справи й не бажає підтримувати обвинувачення, явно суперечить його інтересам і свідчить про її вимушеність; потерпілий не з’явився в судове засідання, і забезпечити його явку в суд неможливо, а прокурор виніс постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення?

Постає й багато інших запитань, і одне із головних: як діяти суду апеляційної чи касаційної інстанції в разі, коли за наведених обставин суд першої інстанції закрив кримінальну справу? Тобто однією з основних проблем, пов’язаних із відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення, яка турбує, є проблема подальшої долі закритої кримінальної справи. Чи може постанова або ухвала суду про закриття справи за таких обставин бути скасованою в апеляційному чи касаційному порядку? Щоб дати відповіді на ці запитання, проаналізуємо чинне законодавство. Як відомо, відповідно до ч. 4 ст. 282 КПК на ухвалу чи постанову про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом, — касаційні подання чи скаргу до касаційного суду. Про те, що на ухвалу, постанову суду про закриття справи у зв’язку з відмовою прокурора і потерпілого від обвинувачення може бути подано апеляцію, йдеться і в ст. 347 КПК. Згідно зі ст. 348 цього Кодексу апеляцію на ухвалу, постанову про закриття справи мають право подати: обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник і захисник — у частині мотивів і підстав закриття справи; потерпілий та його представник — у межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; цивільний позивач та цивільний відповідач або їх представники — в частині, що стосується вирішення позову; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, котрий затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції. Але виходячи з вимог ст. 348 КПК фактично право зазначених апелянтів на апеляцію з приводу скасування постанови чи ухвали суду про закриття справи, винесеної у відповідності з ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути реалізованим. Зокрема, оскільки прокурор, котрий затверджував обвинувальний висновок, і прокурор, що брав участь у судовому засіданні, мають право подати апеляцію лише в межах того обвинувачення, яке було підтримане ними в судовому засіданні, то це означає, що обвинувачення, від якого прокурор відмовився в судовому засіданні, не може бути ними оспорене. Аналогічно і потерпілий, оскільки він може подати апеляцію лише в межах тієї позиції, яку займав у суді першої інстанції, не може подати апеляцію на постанову, ухвалу суду про закриття справи в разі, коли прокурор відмовився від обвинувачення, а він, потерпілий, не вимагав продовження розгляду справи і не побажав підтримати обвинувачення. Таким чином, за логікою ст. 348 КПК, постанова, ухвала суду про закриття справи, що грунтується на змісті постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення, яка була підтримана потерпілим, в апеляційному порядку за ініціативою прокурора чи потерпілого не може бути скасована, якою б одіозною вона не була. В той же час законодавець заклав істотне протиріччя між ч. 4 ст. 282 КПК, в якій при подачі апеляції не обмежив ні прокурора, ні потерпілого їх позицією в судовому засіданні суду першої інстанції, і ст. 348 цього Кодексу, в якій передбачив такі обмеження. У зв’язку з цим постає запитання, яку ж норму застосовувати при оскарженні постанови, ухвали суду про закриття справи — ч. 4 ст. 282 чи ст. 348 КПК?

Щоб відповісти на ці й інші запитання, необхідно з’ясувати суть і всі нюанси інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Насамперед слід сказати, що прокурор повинен виголосити обвинувальну промову лише в тому разі, коли в результаті судового розгляду справи він повністю переконається, що дані судового слідства підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення. В іншому випадку згідно зі ст. 264 КПК та ст. 36 Закону від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» він зобов’язаний відмовитися від підтримання державного обвинувачення і у своїй постанові навести обгрунтування, чому він вважає пред’явлене підсудному обвинувачення необгрунтованим.

Питання, які виникають у зв’язку з практичною реалізацією процесуального інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, недостатньо досліджені, а нові норми КПК, які введено з цього приводу Законом від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України», не досліджувалися взагалі. Пропонована стаття є першою спробою проаналізувати чинне законодавство, виявити позитивні та негативні явища і в межах можливого визначити шляхи подальшого розвитку цього інституту.

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді є одним із важливих елементів у структурі обвинувальної діяльності, яку він здійснює під час розгляду кримінальної справи по суті. За даними М.О. Чельцова, законодавчий почин належить Норвегії. Тут у Статуті кримінального судочинства 1887 р. прокуророві було надано право відмовлятись у судовому засіданні від обвинувачення в усіх випадках, коли він визнає застосування покарання недоцільним [2]. Як бачимо, відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в його вихідній правовій регламентації мотивувалася недоцільністю застосування покарання до особи, в діях якої встановлено склад злочину. Таким чином, природа цього інституту багато в чому зумовлювалася розсудом органу обвинувачення: «...за наявності законних підстав і приводу до порушення справи відмовитись від переслідування, враховуючи особливості даної справи, які, на думку прокурора, роблять недоцільним застосування покарання» [3].

Для того щоб правильно відповісти на питання про істотні ознаки відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в кримінальному процесі, слід не забувати, що до такої відмови прокурор здійснює обвинувальну діяльність, головна мета якої — підтвердити винність особи, яку притягнуто до кримінальної відповідальності, доказати це у встановленому законом порядку, домогтися засудження підсудного і його покарання. Зазначена відмова прокурора має й інше призначення. Вона означає виявлення незгоди з обвинуваченням, інкримінованим конкретній особі, шляхом заперечення його законності й обгрунтованості. Саме негативне ставлення прокурора до обвинувачення, його заперечення у суді і є першою істотною ознакою, яка характеризує поняття «відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення». Без заперечення обвинувачення немає і не може бути відмови від його підтримання, а це означає, що без вказівки на заперечення обвинувачення неможливо розкрити наведене поняття.

Негативне ставлення прокурора до обвинувачення, що інкримінується конкретній особі, виявляється в його негативному висловлюванні, тобто сформульоване раніше обвинувачення визнається прокурором неправдивим, а його заперечення робить обвинувачення не існуючим для нього особисто і тому виключає можливість продовження ним обвинувальної діяльності у конкретній справі. Таким чином, висловлювання, зміст якого становить негативне ставлення прокурора до обвинувачення, є другою істотною ознакою, що характеризує відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення. При цьому така відмова є публічним виявленням кінцевого ставлення прокурора до обвинувачення, яке розглядається в суді.

Фактичне припинення прокурором обвинувальної діяльності, яку він раніше здійснював, тобто припинення виконання функції обвинувачення, можна назвати третьою істотною ознакою, що характеризує зазначене поняття. Висловлена в постанові прокурора відмова дає можливість припинити обвинувальну діяльність і є специфічним правовим засобом самоусунення прокурора від здійснення функції обвинувачення.

Усі названі ознаки є основними, без них не може бути відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді, їх виділення зумовлене існуванням обвинувачення у матеріально-правовому та кримінально-процесуальному значеннях. У цьому плані відмова від підтримання державного обвинувачення означає, по-перше, заперечення обвинувачення в матеріально-правовому аспекті і, по-друге, фактичне припинення обвинувачення в кримінально-процесуальному аспекті. Це дві сторони однієї процесуальної дії, яка називається відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді. Своїм змістом вона відображає негативне вирішення прокурором для себе питання про винність підсудного, а також певний аспект процесуальної самостійності прокурора в суді, реалізує вимогу п. 2.5 наказу Генерального прокурора України від 4 квітня 1992 р. № 5 про неприпустимість нав’язування прокурорам—учасникам судового розгляду позиції, з якою вони не згодні. На закріплення цієї обставини ст. 161 КПК передбачено новий принцип процесуальної діяльності сторін у кримінальному процесі — диспозитивність. У відповідності з цією статтею прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Диспозитивність полягає в можливості зазначених суб’єктів діяти на власний розсуд, зокрема прокурор у судовому засіданні повинен підтримати державне обвинувачення, відмовитися від нього або змінити його, не питаючи згоди на це прокурора, що затвердив обвинувальний висновок, чи інших вищестоящих прокурорів. Але можливість вибору ним варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом або не суперечить йому». Це означає, що прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення в суді не тоді, коли захоче, а лише тоді, коли це продиктовано вимогами закону, дослідженням обставин справи. Таким чином, самостійність прокурора не може бути довільною, нічим не зумовленою. Вона має базуватися на сукупності таких обставин, які виступають як основа відмови від підтримання державного обвинувачення, що визначає об’єктивно-правовий характер такої відмови. Тобто заперечення обвинувачення для прокурора є пізнаною ним правовою необхідністю, реалізація якої вимагає втілення в конкретній практичній дії — постанові прокурора про його відмову від підтримання державного обвинувачення. З цього можна дійти висновку, що відмова від підтримання державного обвинувачення в суді є не тільки правом, а й обов’язком прокурора. Про це прямо зазначено у ч. 2 ст. 36 Закону «Про прокуратуру».

У зв’язку з викладеним під відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді слід розуміти постанову прокурора, звернену до суду й приєднану до справи, в якій він повністю або частково заперечує обгрунтованість обвинувачення та мотивує неможливість його підтримання, де факто і де юре припиняючи в цілому чи в якійсь частині продовження обвинувальної діяльності проти даної особи.

Враховуючи, що обсяг діяльності, який становить зміст відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, може бути різним, вважаємо за необхідне виділити два різновиди відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення — повну і часткову. На об’єктивне існування таких форм звертають увагу Р.Д. Рахунов і В.С. Зеленецький [4]. «Виділення цих двох різновидів відмови прокурора від обвинувачення цілком закономірне, — вважає В.С. Зеленецький, — оскільки воно точно відображає якісну визначеність об’єктів, які заперечуються, і повністю відповідає існуючій практиці» [5]. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення може поділятися на два різновиди і за особами, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення. Якщо у справі до кримінальної відповідальності було притягнуто кілька обвинувачених, а прокурор відмовляється від обвинувачення щодо одного з них, то така відмова буде частковою. У разі відмови від обвинувачення щодо всіх осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, слід говорити про повну відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення. З огляду на те, що повна і часткова відмова від обвинувачення може бути як щодо обвинувачення в матеріально-правовому значенні, так і щодо осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, і теоретично, і на практиці можливі випадки комбінованої відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Маються на увазі випадки, коли прокурор повністю відмовляється від підтримання державного обвинувачення щодо однієї особи, а щодо іншої — лише в частині інкримінованого їй обвинувачення.

Як показує практика, варіанти заперечення прокурором державного обвинувачення можуть бути різні, проте в будь-якому випадку вони відображають повну або часткову відмову прокурора від обвинувачення, інкримінованого конкретній особі. Кожний із цих різновидів відмови має свою специфіку, для виявлення якої потрібне їх дослідження. Повна відмова від підтримання державного обвинувачення — це пропозиція закрити справу в повному обсязі обвинувачення; отже, — це виправлення помилки, яку було допущено при порушенні кримінальної справи, затвердженні обвинувального висновку чи прийнятті справи до провадження суду і яку можна було на цих стадіях процесу виправити за умови ретельнішої перевірки справи, більш глибокого аналізу обставин останньої шляхом відмови в порушенні кримінальної справи чи закриття вже порушеної.

В юридичній літературі можливість часткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення не заперечується. Всі автори, які досліджували це питання, зазначають, що у процесі розгляду кримінальної справи в суді прокурор має право відмовитися від підтримання обвинувачення повністю або в якійсь частині. Діяльність прокурора, спрямована на заперечення конкретної частини обвинувачення, і зумовлює зміст часткової відмови прокурора на стадії судового розгляду.

У зв’язку з тим, що часткова відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення означає зміну попередньої позиції державного обвинувача по суті інкримінованого підсудному обвинувачення, в літературі було висловлено думку про єдину сутність часткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і зміни обвинувачення в кримінальному процесі. Так, І.М. Садовський, вірно розкриваючи зміст діяльності прокурора при частковій відмові від обвинувачення, висловлює думку, що така відмова є однією з форм зміни обвинувачення [6]. По суті, йдеться про єдину правову природу двох названих інститутів. Цю думку поділяє і В.М. Савицький. Він зазначає: «Якщо особу було віддано до суду з обвинуваченням у вчиненні, скажімо, п’яти крадіжок, а під час судового слідства дві з них не підтвердились, то прокурор, відмовляючись від обвинувачення щодо цих двох крадіжок, тим самим змінює початкове обвинувачення. Але якщо підсудний звинувачується у кількох різних злочинах, наприклад у вбивстві та крадіжці, і один з них, на думку прокурора, залишився недоведеним, останній повинен уже не змінювати обвинувачення, а відмовитись від нього у частині, яка стосується цього злочину»[7].

Є різниця між цими двома поняттями — часткова відмова від підтримання державного обвинувачення та зміна обвинувачення — чи вони тотожні? Відповісти на таке питання можна лише за умови, що його вирішення здійснюється на підставі розмежування зазначених понять.

Часткова відмова від підтримання державного обвинувачення можлива в разі відмови від обвинувачення у вчиненні окремого злочину, який входить до сукупності злочинів, тобто якщо надійшла пропозиція закрити справу за однією або кількома статтями Кримінального кодексу України, залишивши обвинувачення в інших злочинах.

Ф.Н. Фаткуллін вважає, що «під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього офіційними особами тих чи інших поправок, які позначаються на сутності, обсязі чи характері обвинувачення у справі і тому вимагають додержання встановленого законом порядку» [8]. Згідно з цим порядком будь-яка зміна обвинувачення здійснюється у конкретному процесуальному акті, який відображає рішення компетентного органу про зміну обвинувачення. Таке рішення як юридичний факт тягне за собою певні правові наслідки, що визначають межі судового розгляду.

На нашу думку, під зміною обвинувачення можна розуміти, наприклад, зміну кваліфікації злочинного діяння, пом’якшення окремих формулювань, виключення деяких епізодів багатоепізодного злочину, зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, розмірах, наслідках, виключення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих відповідальність обставин, судимостей тощо. Перелічити всі можливі зміни обвинувачення надзвичайно важко. Враховуючи викладене, можна стверджувати, що сутність часткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення полягає у запереченні ним спростованих у суді елементів обвинувачення та у збереженні інших, доведених елементів для часткової реабілітації підсудного і здійснення щодо нього законної та обгрунтованої обвинувальної діяльності. Часткова відмова від підтримання державного обвинувачення має конструктивний характер, вона не «руйнує» обвинувачення повністю, а коригує його згідно з фактами реальності та вимогами закону.

При повній відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення повністю заперечується обвинувачення в матеріально-правовому значенні і разом з тим припиняється обвинувальна діяльність. На відміну від цього часткова відмова від підтримання державного обвинувачення заперечує частину обвинувачення в матеріально-правовому значенні і припиняє обвинувальну діяльність у цій частині. Інакше кажучи, часткова відмова від підтримання державного обвинувачення скорочує обсяг як обвинувачення в матеріально-правовому значенні, так і обвинувальної діяльності, тобто межі здійснення функції обвинувачення. Часткова відмова здійснюється у ході реалізації прокурором функції підтримання державного обвинувачення, при цьому загальна позиція державного обвинувача зберігається, але зазнає деяких змістовних і структурних змін.

Які ж фактичні обставини та юридичні підстави «породжують» обов’язок прокурора відмовитись від підтримання державного обвинувачення? Передусім це невірна, помилкова оцінка прокурором матеріалів досудового слідства, яку було виявлено при перевірці доказів в умовах гласного судового процесу. Така помилка прокурора може бути зумовлена й непоміченими ним недоліками досудового слідства, які можуть виявитись у суді. Оскільки суд не обмежений обсягом доказової інформації, що є у справі, і сам може витребувати додаткові докази, то виявлення у суді нових, раніше невідомих або не досліджених, неоцінених доказів також може спричинити зміну прокурором своєї позиції. Названі фактичні обставини вимагають від прокурора відмови від підтримання державного обвинувачення, якщо вони вплинули на вирішення питання про встановлення події злочину, наявність у діянні підсудного складу злочину і доведеність його участі у вчиненні злочину.

Виникає питання, як слід розцінювати позицію прокурора, який наполягає перед судом на застосуванні пунктів 4 і 5 ч. 1 ст. 6 чи статей 7—111 КПК внаслідок виявлення обставин, передбачених цими статтями? Чи є це відмовою від обвинувачення? Навряд чи можна відповісти на це питання однозначно. Якщо прокурор вважає, що підсудний не досяг віку, коли згідно із законом можлива кримінальна відповідальність (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК), то він повинен запропонувати винести ухвалу про закриття справи (ст. 282 КПК), а до винної особи застосувати примусові заходи виховного характеру (ст. 447 КПК). Що стосується видання акта про амністію чи помилування (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК), то при встановленні в суді цих обставин позицію прокурора визначає процесуальна форма судового рішення: суд у таких випадках постановлює обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання, а прокурор, навпаки, продовжує підтримувати обвинувачення.

Якщо виникає необхідність закрити кримінальну справу і направити її до органів чи служб у справах неповнолітніх або передати підсудного на поруки, то прокурор, обгрунтовуючи перед судом свою позицію, не відмовляється від обвинувачення. Більше того, він повинен доводити винність підсудного, оскільки застосування примусових заходів виховного характеру або громадського впливу можливе тільки щодо особи, яка, за переконанням прокурора, вчинила протиправне діяння, але заслуговує на звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Ми розглянули окремі випадки, коли встановлення у судовому розгляді обставин, які виключають провадження в кримінальній справі, вимагають від прокурора прийняти одне з двох рішень: або продовжувати підтримувати державне обвинувачення, або відмовитись від нього. Але є група обставин, які хоча і є підставою для припинення подальшої кримінально-процесуальної діяльності, однак не за відсутністю фактичних чи матеріально-правових передумов процесу, а виключно із формальних, процедурних міркувань. Встановлені у справі обставини, які належать до цієї групи, тягнуть за собою закриття провадження незалежно від того, винний чи не винний підсудний у вчиненні злочину. Питання про винність у таких випадках взагалі не вирішується і залишається відкритим. Із цієї причини прокурор звільняється від обов’язку публічно визначити своє ставлення до обвинувачення, перед ним не виникає дилеми: обвинувачувати чи відмовлятись від обвинувачення? Його обов’язок у цій процесуальній ситуації полягає в тому, щоб звернути увагу суду на появу обставин, внаслідок яких подальше провадження у справі має бути закрито, і наполягати на прийнятті судом саме такого рішення. Йдеться про закриття справи: за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою; щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації; щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (пункти 7—9 ч. 1 ст. 6 КПК).

У таких випадках прокурор не виносить постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а лише в усній формі орієнтує суд на необхідність закриття справи із зазначених підстав.

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення можлива й необхідна при зникненні у прокурора твердої впевненості і переконаності в тому, що підсудний винен. Говорячи мовою закону, така відмова повинна настати, «коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення» (ч. 3 ст. 264 КПК). Впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось, — це і є відсутність переконання у винності. Ніяких інших вимог для відмови від підтримання державного обвинувачення законодавством не передбачено; зокрема, не зазначено, чим має бути замінено в свідомості прокурора втрачене переконання у винності. Для того щоб відмова від підтримання державного обвинувачення відповідала вимогам закону, необхідна лише одна і при тому негативна ознака — відсутність переконання у винності. Невірно пов’язувати відмову від обвинувачення тільки з тими випадками, коли «прокурор дійшов висновку про невинність підсудного» або «у процесі судового слідства виявиться невинність обвинуваченого» [9]. Якщо погодитись із такими висловлюваннями, то як бути із презумпцією невинуватості, адже невинуватість не з’ясовується, а презюмується. З’ясуванню підлягає обгрунтованість висновку про винність підсудного. Цілком імовірно, що в результаті судового розгляду прокурор із позиції переконання у винності перейде на позицію переконання у невинності, оскільки дані судового слідства неспростовно свідчать про непричетність підсудного до вчинення злочину. Але щоб відмова від підтримання державного обвинувачення була законною та обгрунтованою, достатньо втратити переконання у винності, оскільки будь-який сумнів тлумачиться на користь підсудного.

На практиці прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення, коли його переконання у винності змінюється невпевненістю у винності. Сумніви можуть бути мотивом для відмови від підтримання державного обвинувачення лише за умови, що прокурор використав усі передбачені законом засоби, щоб їх усунути. Потрібен ретельний аналіз кожного доказу окремо й усіх доказів у сукупності. З особливою увагою мають бути вивчені нові докази та встановлено причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого. Перед тим як заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення, прокурор повинен чітко уявити собі, яких конкретно змін зазнало обвинувачення в суді, тобто стосуються ці зміни тільки формулювання та юридичної кваліфікації інкримінованого підсудному діяння чи також фактичних підстав і правової сутності обвинувачення, тобто роблять його безпідставним. У першому випадку обвинувачення продовжує існувати, хоч і в трансформованому вигляді, у другому — його існування поставлено під загрозу, і тоді обов’язок прокурора — публічно в постанові заявити про сумніви, які виникли, дати їм об’єктивну оцінку. На жаль, психологічно це зробити дуже важко. Вивчення справ, у яких винесено виправдувальні вироки, а також справ, повернених судами на додаткове розслідування, які потім були закриті з реабілітуючих підстав, показує, що в більшості з них прокурор «закривав очі» на невідповідності та суперечності в доказовому матеріалі і продовжував відстоювати попереднє обвинувачення. Коли ж недостатня обгрунтованість обвинувачення стає дедалі більш явною і сумніви все настійливіше заволодівають свідомістю, прокурор іде на компроміс у визначенні кваліфікації злочину, міри покарання або просить повернути справу на додаткове розслідування. Оцінка такому явищу — безпринципність і безвідповідальність державного обвинувача, відсутність у нього самостійності та громадянської мужності.

Як свідчить судова практика, в окремих справах прокурор формально підтримує державне обвинувачення, особливо щодо другорядного обвинувачення. В таких справах суд провадить судові дебати, надає підсудним останнє слово і йде до нарадчої кімнати для постановлення вироку, де доходить висновку, що обвинувачення у вчиненні всіх чи окремих злочинів є сумнівним, не підкріпленим належними доказами і заповнити прогалини слідства неможливо. Як і належить за вимогами закону, суд у таких випадках повинен постановити виправдувальний вирок. Але останній необхідно аргументувати. У зв’язку з цим окремі судді йдуть іншим шляхом. Вони виходять із нарадчої кімнати і відновлюють судове слідство, поставивши кому-небудь з учасників процесу одне-два малозначущих запитання. Після цього оголошується перерва, а потім — постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення. Аналіз цієї ситуації свідчить про те, що на відмову від підтримання державного обвинувачення прокурор пішов під впливом суддів, що між суддею і прокурором відбулися відповідні переговори.

На нашу думку, такі діяння судді й прокурора надзвичайно небезпечні і недопустимі, оскільки свідчать про те, що можливе і штучне створення обставин для відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Не є поодинокими випадки, коли прокурори відмовляються від підтримання державного обвинувачення, не дослідивши належним чином обставин справи, даючи помилкову оцінку доказам, події або діянням підсудного, при цьому вони неправильно тлумачать вимоги закону, і важко сказати, зроблено це умисно чи через недбалість.

Якщо для виправлення помилок, допущених у зв’язку з безпринципністю прокурора, в КПК передбачено правові механізми, то для виправлення помилок, пов’язаних із необгрунтованістю відмови його від обвинувачення або немотивованістю, ущербністю його постанови, таких правових механізмів немає.

За змістом ст. 22 КПК прокурор у судовому засіданні зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого чи пом’якшують його відповідальність. У відповідності з принципом змагальності сторін суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, повинен створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків і реалізації наданих їм прав. Таким чином, суд зобов’язаний забезпечити виконання у судовому засіданні кожної передбаченої законом процесуальної дії і сприяти тому, щоб сторони найповніше дослідили обставини справи. Більше того, у зв’язку з тим, що згідно з ч. 1 ст. 323 КПК вирок суду (аналогічно й інше його рішення) повинен бути законним і обгрунтованим, головуючий у справі не може оголосити про закінчення судового слідства, доки не будуть з’ясовані всі необхідні обставини справи. Якщо ніхто з учасників судового розгляду не заявляє клопотань про доповнення судового слідства, а на думку суду, воно все ж таки потребує доповнень, то виходячи з аналізу статей 314, 315, 3151, 326 та ряду інших статей КПК суд не позбавлений права провадити певні дослідження і за власною ініціативою. Перше ніж оголосити про закінчення судового слідства і надати прокурору можливість підтримати державне обвинувачення чи відмовитись від нього, суд повинен за необхідності виконати дії, передбачені ст. 3151 КПК (доручити органу, який провадив розслідування, виконати певні слідчі дії), а також ст. 281 КПК (якщо неповноту або неправильність досудового слідства не можна усунути в судовому засіданні або за допомогою можливостей, передбачених ст. 315¹ КПК, то повинно бути вирішене питання про заповнення відповідних прогалин шляхом проведення додаткового розслідування). Зазначені дії суд може виконати як за клопотанням сторін, так і за власною ініціативою. Суд не може цього робити за власною ініціативою тільки у випадках погіршення становища підсудного. Лише впевнившись у тому, що всі обставини справи досліджені повно і всебічно, а можливості для заповнення прогалин слідства вичерпані, головуючий має оголосити про закінчення судового слідства. Після цього прокурор, який вважає за необхідне відмовитись від підтримання державного обвинувачення, має попросити час для підготовки відповідної постанови. Отже, відповідальність за обгрунтованість та законність судового рішення, прийнятого на підставі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, покладено і на суд. Але відповідальність за повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення насамперед покладено на прокурора. Тому він, перше ніж відмовитись від підтримання державного обвинувачення, пам’ятаючи, що у подальшому не буде змоги виправити його помилку, повинен використати всі передбачені законом можливості для переконання і себе, і суду в тому, що підстав для обвинувачення підсудного у вчиненні злочину немає. При цьому прокурор, хоча він і має процесуальну самостійність у судовому засіданні, не позбавлений права порадитися з іншими прокурорами, вивчити відповідні нормативні акти, судову практику, спеціальну літературу тощо. Таким чином, на відмову від підтримання державного обвинувачення (як і на його підтримання) прокурор має йти, коли не залишилося ніяких сумнівів.

Мотивована постанова про відмову від підтримання державного обвинувачення є складним і відповідальним процесуальним документом, тому суди зобов’язані надавати прокурорам розумний час для її підготовки.

Як уже зазначалося, прокурор, коли обвинувачує підсудного у вчиненні злочину, має доводити його винність, тобто він є стороною у процесі — державним обвинувачем, виконує функцію обвинувачення. Але якщо прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення, оскільки у нього немає підстав вважати підсудного винним, і просить суд закрити справу, то яким у цьому випадку буде його процесуальне становище? Залишається він державним обвинувачем чи перестає ним бути?

Відповідь на це запитання дає п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК: участь прокурора в судовому засіданні, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення, не є обов’язковою. Тобто, проголосивши постанову про повну відмову від підтримання державного обвинувачення і передавши її до суду, він перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного обвинувачення.

Якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення і припинив його фактичне здійснення, це означає, що він визнав відсутність будь-яких даних для порушення перед судом питання про необхідність засудження особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. Ця обставина свідчить ще й про те, що прокурор, припинивши державне обвинувачення в суді, тим самим відмовляється від раніше прийнятого ним або іншим прокурором рішення про затвердження обвинувального висновку, тобто анулює здійснений акт затвердження обвинувального висновку. З цих міркувань В.С. Зеленецький робить цілком категоричний висновок: «Якщо прокурор сформулював своє негативне ставлення до обвинувачення і дійшов висновку про необхідність відмови від державного обвинувачення, то з моменту заяви про це він перестає бути державним обвинувачем» [10].

Крім того, є деякі висловлювання про позицію захисника у випадках, які нами досліджуються. «Само собою зрозуміло, — вважає А.Л. Ципкін, — що при відмові прокурора від обвинувачення різко змінюється зміст захисної промови. Вона являє собою уже не спір із прокурором, а певною мірою доповнення і розвиток тих доводів, які виклав прокурор у своїй промові, мотивуючи свою відмову від обвинувачення» [11]. На думку І.Д. Перлова, в такому випадку завдання захисника полягає в тому, щоб заповнити прогалини, які є в промові державного обвинувача, знайти потрібні доводи й аргументи та навести їх у захисній промові [12].

Наведені висловлювання мали цінність тоді, коли прокурор, відмовляючись від підтримання державного обвинувачення, не виносив відповідної постанови, а відмовлявся від обвинувачення в ході промови в судових дебатах. На сьогодні постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення не є елементом судових дебатів. Прокурор оголошує зазначену постанову і передає її до суду, після чого має право покинути зал судового засідання і не проголошувати ніяких промов. Отримавши таку постанову прокурора, суд зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представнику їхнє право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Якщо потерпілий чи його представник ставлять таку вимогу, суд зобов’язаний відкрити судові дебати і надати слово потерпілому, його представнику та іншим учасникам процесу. В такому разі позиція потерпілого чи його представника превалює над постановою прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення і право на продовження підтримання обвинувачення переходить до них. Обвинувачення перестає бути державним, оскільки держава в особі прокурора відмовилась від нього. Воно стає приватним. Це новий вид обвинувачення в кримінальному процесі України, і тому його сутність та пов’язані з ним теоретичні й практичні проблеми потребують відповідного самостійного дослідження.

Як відомо, у кримінальному процесі України було два обвинувача: потерпілий у справах приватного обвинувачення та прокурор у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення. У справах приватного обвинувачення, в яких не бере участі прокурор, потерпілий як обвинувач є повноправним і владним, тобто лише від його волі залежить, продовжувати судовий розгляд справи чи ні. Його відмова від обвинувачення або примирення з обвинуваченим до моменту, коли суд піде до нарадчої кімнати для винесення вироку, є для суду обов’язковою. Суд зобов’язаний у таких випадках закрити справу.

У справах публічного і приватно-публічного обвинувачення при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення потерпілий також стає повноправним і владним, тому що від його волі залежить продовження розгляду справи чи її закриття судом.

Оскільки постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення набирає правового значення лише за підтримки її потерпілим чи його представником, суди зобов’язані забезпечити розгляд справ за участю потерпілих або їх представників відповідно до вимог ст. 290 КПК. У тому разі, коли щодо потерпілого здійснюються заходи безпеки і він є звільненим від обов’язку з’являтися в судове засідання, на нашу думку, в судовому засіданні повинен брати участь його представник або позицію потерпілого має бути викладено у письмовому зверненні до суду. Разом з тим цю проблему законодавцеві необхідно вирішити, через те що законом не визначено, як саме повинен діяти суд, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а щодо потерпілого застосовано заходи безпеки і він не має свого представника в судовому засіданні.

З аналізу статей 264 та 267 КПК випливає: якщо потерпілий відсутній в судовому засіданні і немає відомостей про його позицію у справі, постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення не має правового значення, і тому суд у такому випадку не вправі закривати кримінальну справу. Він зобов’язаний ознайомитися з точкою зору потерпілого або його представника з цього приводу.

На жаль, законодавцем не вирішено питання про те, як діяти суду при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення в разі, коли місцезнаходження потерпілого невідоме і забезпечити його явку в судове засідання неможливо. На нашу думку, прокурор, усвідомлюючи безвихідність цієї ситуації, не повинен виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а має під час судових дебатів порушити питання про виправдання підсудного, оскільки за таких обставин позиція потерпілого за чинним законом правового значення не має.

Складною є проблема, коли у справі декілька потерпілих. Наприклад, у кримінальній справі про вбивство постановою слідчого, судді чи ухвалою суду відповідно до ч. 5 ст. 49 КПК були визнані потерпілими декілька його близьких родичів, одні з яких при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення погоджуються з прокурором, а інші — ні. На нашу думку, якщо хоча б один із потерпілих вимагає продовження судового розгляду справи й підтримує обвинувачення, суд не може закрити справу і повинен продовжити її розгляд.

Вважаємо, що прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення не тільки стосовно підсудного, справа щодо якого надійшла до суду з обвинувальним висновком, а й тих осіб, щодо яких порушено питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, а також про закриття справи з нереабілітуючих підстав. І прокурор, і суд у таких випадках мають керуватися правилами, передбаченими статтями 264, 267 та 282 КПК з урахуванням усіх зазначених у цих статтях вимог. Разом з тим законодавцю слід конкретизувати вимоги закону стосовно цих випадків для уникнення непорозумінь.

У разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і згоди із цим потерпілого та його представника проводити судові дебати щодо цього обвинувачення немає потреби, оскільки у зв’язку з відсутністю сторони обвинувачення захиснику та підсудному ні з ким змагатись у дебатах, немає необхідності доводити те, що визнала держава. Але можуть виникнути ситуації, коли підсудний чи захисник не згодні з мотивами відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Наприклад, прокурор вважає, що кримінальну справу треба закрити за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, а підсудний чи його захисник вважають, що цю справу необхідно закрити за відсутністю події чи складу злочину. У зв’язку з цим головуючий зобов’язаний запитати, чи згодні підсудний та його захисник із мотивами закриття справи. Якщо вони не згодні, суд повинен надати їм слово для обгрунтування своєї позиції, а в ухвалі чи постанові суду про закриття справи при відхиленні аргументів підсудного та його захисника навести відповідні мотиви. Коли ж суд погоджується із позицією підсудного та його захисника, то повинен навести мотиви їх незгоди з позицією прокурора, а також думку потерпілого і його представника.

Оскільки з введенням у кримінальний процес України інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення як факту, від якого залежить подальша доля кримінальної справи лише залежно від позиції потерпілого, роль потерпілого та його представника в процесі набуває великої значимості. Вони фактично стають контролерами діяльності прокурора в судовому засіданні. Не важко уявити долю прокурора, котрий відмовився від підтримання державного обвинувачення в разі, коли з ним не погодився потерпілий (чи його представник), який продовжив підтримувати обвинувачення і домігся постановлення законного й обгрунтованого обвинувального вироку.

З метою забезпечення законного та обгрунтованого підтримання державного обвинувачення в суді як функції прокуратури законодавцеві слід більш зважено вирішувати проблему потерпілого як суб’єкта кримінального процесу. Необхідно переглянути норми, передбачені статтями 49 і 50 КПК, які регламентують питання, хто саме може бути визнаний потерпілим і цивільним позивачем, з тим щоб у кримінальному процесі мали право захищати свої інтереси як потерпілі всі ті особи (як фізичні, так і юридичні), яким злочином заподіяно шкоду. На сьогодні виходячи з аналізу ст. 49 КПК, зокрема частин 1 і 2, якими передбачено, що «потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду», і що «про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу», потерпілим визнається лише фізична особа. Юридична особа за змістом ст. 50 КПК може бути визнана лише цивільним позивачем. З урахуванням змін, які відбулися в суспільному житті України, зокрема появи колективної приватної власності, власності на змішаній основі тощо, така норма ущемляє права людей, не повністю забезпечує захист їхніх інтересів. У Російській Федерації цю обставину врахували і в ст. 42 КПК Росії закріпили норму про те, що потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно фізичну, майнову та моральну шкоду, а також юридична особа у випадку заподіяння злочином шкоди її майну та діловій репутації. На нашу думку, це абсолютно правильне рішення, яке має бути закріплене і в КПК України. Що стосується суперечок у науковій літературі, то на них треба поставити крапку, оскільки Україна залишилась однією з небагатьох країн, де вважають, що в окремих злочинах немає потерпілої сторони. Проте у країнах світу вважають, «що суспільство завжди є жертвою злочину» [13].

На відміну від структури та змісту обвинувальної промови, докладно описаної вченими й опублікованої у збірниках промов, структура та зміст постанови прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення зовсім не розроблені. Тому ми, виходячи із загальних уявлень про постанову прокурора, пропонуємо таку структуру її мотивувальної частини: 1) викладення фактичних обставин справи так, як вони були встановлені досудовим слідством; 2) висновок про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від підтримання державного обвинувачення; 3) аналіз та оцінка доказів досудового і судового слідства; 4) юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення; 5) причини та умови необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого, пропозиції щодо їх усунення; 6) пропозиції, що стосуються поновлення порушених прав підсудного; 7) пропозиції про подальшу долю справи.

Викладення фактичних обставин справи у постанові при відмові від підтримання державного обвинувачення має певну відміну від викладу цього розділу в обвинувальній промові. Якщо в обвинувальній промові прокурор здебільшого викладає фактичні обставини справи такими, якими вони йому бачаться після судового слідства (з урахуванням, звичайно, і матеріалів досудового слідства), то, як ми вважаємо, при відмові від підтримання державного обвинувачення викладення обставин справи у своїй постанові прокурор не може почати відразу з викладення своєї концепції справи. У такому випадку постанова про відмову від підтримання державного обвинувачення буде непослідовною, нелогічною, не зрозумілою присутнім. На початку треба викласти фактичні обставини справи так, як вони були встановлені досудовим слідством. Після цього доцільно зазначити про те, що це обвинувачення не підтвердилось і тому необхідно відмовитись від його підтримки.

Аналіз та оцінка доказів досудового та судового слідства у постанові, як і в обвинувальній промові, складають основну за змістом частину постанови. Зазначимо лише, що оцінка доказів, зібраних у справі під час досудового слідства і судового засідання, повинна провадитися ще ретельніше, ніж в обвинувальній промові. Адже висновок, якого доходить прокурор, тут зовсім протилежний тому, який був затверджений в обвинувальному висновку. Насамперед треба визначити, які докази досудового слідства не можна взяти до уваги і чому саме, і це довести; які докази і внаслідок яких обставин, встановлених у судовому засіданні, втратили своє значення; проаналізувати кожний доказ окремо та всі у сукупності і переконати всіх у тому, в чому прокурор переконаний сам. Психологічно прокурору важко відмовитись від підтримки державного обвинувачення, особливо тоді, коли він сам затверджував обвинувальний висновок, чим і пояснюється та обставина, що на практиці відмова від підтримання державного обвинувачення трапляється рідко. Іноді прокурори йдуть на компроміс, домагаючись повернення справи на додаткове розслідування, у ході якого закривають справу, що не можна вважати правильним.

Вивчення матеріалів кримінальних справ, у яких винесено виправдувальні вироки, де державні обвинувачі наполягали на доведеності вини підсудних, показало, що основною їх помилкою було невміння проаналізувати докази в таких спірних питаннях, якими є умисел підсудного, причинний зв’язок між його діями та наслідками, дати оцінку допустимості доказів тощо. Ось чому прокурор, аналізуючи докази, повинен уміти виділити спірні, перенести на них центр уваги і показати, чому саме їх слід тлумачити на користь підсудного. Після детального аналізу й оцінки доказів прокурор повинен викласти юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення. Обсяг і зміст цього розділу постанови при відмові від підтримання державного обвинувачення залежить насамперед від особливостей встановлення ознак складу злочину в діях підсудного. Якщо висновок про відсутність у діянні підсудного складу злочину випливає з обставин справи і правильність цього факту ніким з учасників процесу не піддається сумніву, то немає потреби прокурору детально мотивувати свою відмову від підтримання державного обвинувачення, достатньо лише послатися на конкретні дані, які цю обставину підтверджують. Особливих зусиль і вміння потребує цей розділ постанови прокурора, якщо, на його думку, не доведено участь підсудного у вчиненні злочину або його дії не містять складу злочину.

Якщо в обвинувальній промові прокурора є розділ про причини та умови, які сприяють вчиненню злочину, то, на нашу думку, було б доцільним у постанові прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення вказати на причини необгрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності, а також навести пропозиції щодо їх усунення. Такі вказівки потрібні тому, що, як показує практика, більшість постанов про закриття справ з реабілітуючих підстав та виправдувальних вироків виноситься через помилкову оцінку органами досудового слідства і прокурором зібраних матеріалів, неповноти та односторонності слідства. Якщо це результат несумлінності слідчих органів або навіть фальсифікації доказів на досудовому слідстві, прокурор мусить просити суд про винесення разом із закриттям справи окремої ухвали про притягнення винних осіб до відповідальності. На нашу думку, прокурор, котрий не зробить пропозиції суду щодо усунення причин необгрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності, не виконає до кінця свого обов’язку, який випливає з основоположної функції прокуратури. Звичайно, не кожна відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення дає підстави для притягнення осіб, причетних до здійснення досудового слідства у справі, до відповідальності. Але матеріали кожної такої справи необхідно вивчати та обговорювати для вдосконалення навчання слідчих, запобігання помилкам при проведенні досудового слідства.

Як правило, при необгрунтованому притягненні особи до кримінальної відповідальності їй завдається моральна і матеріальна шкода. У зобов’язаннях про відшкодування збитків, заподіяних актами влади, діє презумпція, яка відображає владний характер діяльності, що зумовила шкідливий результат. Обов’язок відшкодувати збитки при необгрунтованому притягненні особи до кримінальної відповідальності настає незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Для визнання за громадянином права на відшкодування збитків не вимагається, щоб дії із заподіяння шкоди були вчинені умисно чи з необережності: достатньо встановити наявність причинного зв’язку між цими діями та настанням шкоди. Така побудова обов’язків з відшкодування збитків вимагає від прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення дати свої пропозиції щодо поновлення порушених прав підсудного.

Статтею 531 КПК передбачено, що орган дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні вжити заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними діями при притягненні до кримінальної відповідальності. Звичайно, що при відмові від підтримання державного обвинувачення прокурор не може назвати розміру збитків, завданих необгрунтованим притягненням до кримінальної відповідальності, оскільки це питання не було предметом судового розгляду. Не менш важливим є виконання закону про поновлення честі та гідності особи. Суть проблеми полягає в тому, що підсудний відчуває потребу не лише в офіційному визнанні судом його непричетності до злочину та відшкодуванні реальних матеріальних збитків, а й у тому, щоб мати можливість довести цей факт до відома всіх, хто знав про притягнення його до відповідальності. Нерідко інформація про притягнення особи до відповідальності публікується в пресі, дається по телебаченню. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої особі внаслідок незаконних засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу, регулюється Законом від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».

Відмовляючись від підтримання державного обвинувачення, прокурор зобов’язаний роз’яснити підсудному норми законодавства стосовно поновлення його честі, гідності, трудових, житлових, пенсійних та інших прав у разі його реабілітації. Одночасно це і будуть пропозиції суду про його дії щодо поновлення прав особи після набрання постановою чи ухвалою про закриття справи законної сили. Прокурор повинен висловити вимогу про скасування запобіжного заходу щодо підсудного, якщо його було застосовано.

Здебільшого при виправданні підсудного або закритті справи за реабілітуючих підстав після вирішення судом питань про поновлення його прав, направлення відповідних документів про усунення причин необгрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності подальше провадження у справі закривається.

Проте якщо прокурор пропонує закрити кримінальну справу за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, а особу, яка його вчинила, не встановлено, то він повинен також запропонувати суду згідно з ч. 5 ст. 327 КПК після набрання вироком законної сили винести ухвалу про направлення справи прокуророві для вжиття заходів щодо встановлення особи, винної у вчиненні цього злочину. На жаль, у ч. 5 ст. 327 КПК мова йде лише про виправдувальний вирок за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину і не згадується про закриття справи з цієї підстави у зв’язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення. Але ми виходимо із загального правила. Що стосується законодавця, то він повинен врахувати недосконалість вказаної норми і відповідно заповнити прогалину.

Ми навели вимогу закону про мотивованість постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді та своє бачення цієї мотивованості, яке грунтується на аналізі закону, але, як свідчить судова практика, в більшості кримінальних справ такі постанови прокурора мають зовсім інший зміст. Як правило, в них наводяться формула обвинувачення і висновок прокурора про те, що останній відмовляється від підтримання обвинувачення, оскільки немає події злочину, складу злочину чи даних про участь підсудного у вчиненні злочину. Ніяких мотивів, ніякого аналізу доказів, як правило, в них не наводиться.

В той же час відповідно до змісту закону суд не вправі вимагати від прокурора відповідної мотивації постанови, не може цю постанову повернути або не прийняти. З урахуванням таких обставин, а також відсутності механізму перегляду зазначених постанов прокурора з метою недопущення зловживань та спрощенства в судочинстві Генеральна прокуратура України, її структури в областях і регіонах мають вжити всіх необхідних заходів для належного виконання закону прокурорами, що підтримують у судах державне обвинувачення.

Передбачена ч. 2 ст. 282 КПК норма про те, що суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення і з цією відмовою погодився потерпілий, є імперативною. Суд у таких випадках не може не погодитися з прокурором та потерпілим. Він зобов’язаний закрити справу. Законом не передбачений зміст ухвали (постанови) про закриття справи при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення. Якщо в ч. 1 ст. 282 КПК, якою передбачено закриття справи з нереабілітуючих підстав, закон вимагає від суду наведення відповідних мотивів, то в ч. 2 цієї статті не йдеться про мотивацію ухвали (постанови) про закриття справи. Це означає, що при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення, з якою погодився потерпілий, суд не зобов’язаний в ухвалі (постанові) мотивувати чи аргументувати рішення про закриття справи. Мотивувальна частина постанови (ухвали) суду про закриття справи в такому випадку повинна складатись із формули обвинувачення, яке було пред’явлене підсудному, посилань на відповідну постанову прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення та думку потерпілого або його представника про те, що вони не вимагають продовження розгляду справи і не бажають підтримувати обвинувачення. Разом з тим, як сказано вище, в разі виникнення колізії між позицією прокурора і потерпілого чи його представника, з одного боку, і підсудного, його законного представника та захисника — з другого боку, суд зобов’язаний навести мотивацію свого рішення в частині цієї колізії.

Закриваючи кримінальну справу у зв’язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення і небажанням потерпілого продовжувати обвинувачення, суд повинен вказати не тільки на ці обставини, а й на конкретну підставу для закриття справи, тобто у зв’язку з відсутністю події чи складу злочину або недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину. При повному закритті кримінальної справи, хоч це і не передбачено законом, але за аналогією зі ст. 342 та ч. 9 ст. 335 КПК, як і при виправданні, суд зобов’язаний також негайно звільнити підсудного з-під варти в залі судового засідання, якщо той був під вартою, скасувати інший запобіжний захід та заходи до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, вирішити питання, передбачені ст. 531 КПК, а також виконати всі інші норми закону, які стосуються виправданого, оскільки закриття кримінальної справи на підставі ч. 2 ст. 282 цього Кодексу дає підсудному статус виправданого. Законодавцеві слід врахувати цю обставину і ліквідувати всі відповідні прогалини в КПК.

Передбачивши закриття кримінальних справ у зв’язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді першої інстанції та небажанням потерпілого продовжувати обвинувачення, законодавець не встановив чіткого механізму перегляду цих судових рішень в інших судових інстанціях, створивши ситуацію, яка шкодить правосуддю. Правові наслідки від виправдувального вироку і постанови (ухвали) про закриття кримінальної справи, винесеної на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, однакові, але у зв’язку з різним механізмом їх постановлення різні й можливості їх перегляду. Виправдувальний вирок, якщо його постановлено не з ініціативи прокурора, що брав участь у розгляді справи, може бути предметом розгляду апеляційної інстанції, а також у будь-якому випадку — в касаційній інстанції. Він може бути переглянутий також за нововиявленими обставинами. Що стосується зазначених постанов (ухвал) суду про закриття справи, винесених на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, то, як сказано вище, за чинним законом вони не можуть бути переглянуті в апеляційній інстанції з ініціативи прокурора та потерпілого. Для інших інстанцій також є перепона.

Насамперед виходячи з вимог ст. 384 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, її захисник та законний представник не є суб’єктами касаційного провадження у справах, судові рішення в яких набрали законної сили. У зв’язку з цим, а також зважаючи на вимоги ст. 261 КПК про рівність сторін при оскарженні процесуальних рішень суду, прокурор і потерпілий також не можуть вносити в касаційний суд касаційні подання та скарги на постанови (ухвали) про закриття кримінальних справ, які набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 4004 КПК перегляд судових рішень про закриття справи в порядку виключного провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 цієї статті, не допускається.

Крім цих перепон серйозною перепоною в перегляді судових рішень про закриття справ з підстав, передбачених ч. 2 ст. 282 КПК, є також сама постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді. Без її скасування стає безперспективним скасування постанови (ухвали) суду про закриття кримінальної справи. Але і скасування постанови прокурора, винесеної в суді, є проблематичним, оскільки законом права вищестоящих прокурорів на такі дії не передбачено. До того ж скасування постанови прокурора до скасування судового рішення про закриття справи також породжує ряд проблем, оскільки закриття справи по суті може бути правильним, а скасування постанови прокурора — необгрунтованим тощо.

Що стосується перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, то за змістом ст. 4005 КПК переглянутим у цьому порядку може бути лише обвинувальний чи виправдувальний вирок.

Таким чином, за логікою чинного КПК постанова (ухвала) суду про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 цього Кодексу, не може бути переглянута, навіть якщо її постановлено за умови зловживань чи інших умисних діянь. Як бачимо, ситуація явно абсурдна, вона спонукає до спрощенства в судочинстві, створює умови для зловживань та недбалості, тобто є надзвичайно небезпечною і тому потребує негайного втручання законодавця.

У цьому плані законодавець Російської Федерації пішов таким шляхом: у ст. 246 КПК він передбачив, що перегляд ухвали чи постанови суду про закриття кримінальної справи у зв’язку з відмовою державного обвинувача від обвинувачення допускається лише за наявності нових або нововиявлених обставин. Але такий шлях, на нашу думку, також має ряд вад.

Насамперед він перетворює на декларацію вимогу закону про те, що відмова від підтримання державного обвинувачення в суді можлива лише після судового слідства та повного, всебічного й об’єктивного дослідження обставин справи, що постанова прокурора з цього приводу має бути належно мотивованою тощо, оскільки гарантій для додержання зазначених вимог закону в КПК не передбачено. Цей шлях не дає можливості для відновлення законності і справедливості, порушених недобросовісністю або некомпетентністю прокурора, не враховує реалій життя, зокрема те, що в суді першої інстанції низової ланки підтримують державне обвинувачення, як правило, прокурори з невеликим життєвим та професійним досвідом, і в найближчі роки змінити це становище у державі неможливо. Таким чином, поряд із таким шляхом потрібний і додатковий.

Виходячи з аналізу зібраних нами і наведених у цій статті даних ми доходимо висновку, що до підтримання державного обвинувачення і відмови від нього необхідні підходи, які б в усіх випадках забезпечили законність та справедливість судових рішень. З цією метою необхідно:

— норми КПК привести у відповідність із Конституцією України;

— домагатися, щоб дізнання та досудове слідство здійснювались на такому якісному рівні, який би давав усе менше підстав прокурору для відмови від підтримання державного обвинувачення в суді або постановлення виправдувального вироку;

— вирішувати питання кадрового забезпечення прокуратури і судів спеціалістами з високими моральними, діловими та професійними якостями;

— здійснювати заходи по підвищенню рівня захисту обвинувачених, підсудних та осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру;

— передбачити в законі право на визнання потерпілим від злочину не тільки фізичних, а й (у відповідних випадках) юридичних осіб та заповнити всі прогалини в законі, пов’язані з потерпілим;

— передбачити в законі можливість відмови прокурора в суді від державного переслідування осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, а також про звільнення від кримінальної відповідальності та відповідне закриття справи судом;

— визначити правову природу постанови прокурора, винесеної в суді; визнати, що за певних умов постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді, як і постанова прокурора про закриття кримінальної справи в стадії досудового слідства, може бути переглянута;

— гарантувати виконання вимог закону про обов’язковість повного, всебічного й об’єктивного дослідження обставин справи, правильність оцінок події, доказів та кваліфікації вчиненого, а також мотивованість і аргументованість постанови прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення в суді шляхом запровадження можливості скасування постанови прокурора та ухвали (постанови) суду про закриття справи в апеляційному або касаційному порядку судом за поданням прокурора області та прирівняних до нього прокурорів і їх заступників, Генерального прокурора України та його заступників з умовою, що в разі скасування зазначеної постанови прокурора і постанови (ухвали) суду подальше підтримання державного обвинувачення здійснюватимуть особи, які внесли апеляційне чи касаційне подання, або за їх дорученням прокурори відповідно обласної ланки чи Генеральної прокуратури України;

— передбачити можливість перегляду постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді та відповідної постанови (ухвали) суду про закриття справи судом за нововиявленими обставинами.

На нашу думку, лише при такому комплексному підході можливо забезпечити законність і справедливість закриття кримінальних справ при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді.

S u m m a r y

Points, arisen in connection with practical realization of procedural institute of prosecutor’s refuse to lead for the state accusation, are not studied enough and new norms of Criminal-Procedural Code of Ukraine which, in this event, were introduced by Law of June 21, 2001 “On introduction of changes into the Criminal-Procedural Code of Ukraine” have not been examined at all. The proposed article is the first attempt to analyse the current legislation, to find out positive and negative phenomena and determine ways of further development of this institution.

[1] Про позицію авторів у цій дискусії див.: М а л я р е н к о В.Т., В е р н и д у б о в І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. — К., 2001.

[2] Див.: Ч е л ь ц о в М.А. Уголовный процесс. — М., 1948. — С. 200.

[3] Ч е л ь ц о в М.А. Зазнач. праця. — С. 200. — (Тут і далі — переклад автора).

[4] Див.: Р а х у н о в Р.Д. Участие прокурора в суде первой инстанции // Прокурорский надзор за законностью рассмотрения в судах уголовных дел. — М., 1963. — С. 138; З е л е н е ц к и й В.С. Отказ прокурора от государственного обвинения. — Харьков, 1979. — С. 56.

[5] З е л е н е ц к и й В.С. Зазнач. праця. — С. 56.

[6] С а д о в с к и й И.М. Судебная речь прокурора // Прокурорский надзор в суде первой инстанции по уголовным делам. — М., 1978. — С. 310.

[7] С а в и ц к и й В.М. Государственное обвинение в суде. — М., 1968. — С. 202.

[8] Ф а т к у л л и н Ф.Н. Изменение обвинения. — М., 1971. — С. 42.

[9] Р а х у н о в Р.Д. Участие прокурора в суде первой инстанции // Прокурорский надзор за законностью рассмотрения уголовных дел в судах. — М., 1963. — С. 108.

[10] З е л е н е ц к и й В.С. Зазнач. праця. — С. 98.

[11] Ц ы п к и н А.Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. — Саратов, 1959. — С. 330.

[12] Див.: П е р л о в И.Д. Зазнач. праця. — С. 115.

[13] Про аргументацію з цього приводу див.: Г о ш о в с ь к и й М.І., К у ч и н с ь к а О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998. — С. 16—23.