При встановленні вини особи у вчиненні будь-якого корупційного діяння, в тому числі й у порушенні спеціальних обмежень, суду необхідно виходити не тільки зі змісту положень ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» а й враховувати загальні ознаки корупції, що містяться в ч. 1 ст.1 цього Закону

Постанова Голови Верховного Суду України
від 12 березня 2003 р.
(в и т я г)

Постановою судді Франківського районного суду м. Львова від 9 липня 2002 р. на Д. на підставі ст. 8 Закону від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з корупцією» (далі — Закон) накладено штраф у розмірі 255 грн. Д. визнано винуватим у тому, що він, обіймаючи посаду начальника ВДВС Франківського районного управління юстиції (далі — РУЮ) м. Львова, 3 червня 2002 р. відмовив Франківському РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області в наданні особових справ підлеглим йому працівників для ознайомлення.

Суддя розцінив зазначені дії Д. як вчинення ним корупційного правопорушення, передбаченого п. «г» ч. 1 ст. 5 Закону, тобто порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, спеціального обмеження щодо відмови юридичним особам у інформації, надання якої передбачено правовими актами.

Проте, встановлюючи вину особи у вчиненні будь-якого корупційного правопорушення, в тому числі й порушення спеціальних обмежень, суду необхідно виходити не тільки зі змісту положень ст. 5 Закону, а й враховувати загальні ознаки корупції, що містяться в ч. 1 ст. 1 Закону.

Суть корупційного правопорушення, передбаченого п. «г» ч. 1 ст. 5 Закону, полягає в тому, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, протиправно використовуючи надані їй повноваження, відмовляє фізичній або юридичній особі в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримує її, надає недостовірну або неповну інформацію, керуючись при цьому власними корисливими чи іншими інтересами, або діє в такий спосіб у інтересах третіх осіб.

Як убачається зі справи і мотивувальної частини постанови, Д. дійсно одержав запит від правоохоронних органів про надання їм для ознайомлення особових справ підлеглих йому працівників, але відмовив у наданні такої інформації, оскільки вона є конфіденційною.

У судовому засіданні ці обставини не були спростовані. Отже, Д. діяв відповідно до вимог статей 28—38, 46 Закону від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», згідно з якими особа, уповноважена на виконання функцій держави, вправі відмовляти в наданні інформації або надавати її в неповному обсязі у випадку, коли вона є конфіденційною. Згідно зі ст. 23 цього Закону забороняється збирання відомостей про особу без її згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Будь-яких даних про те, що в зазначеному випадку Д. зловживав наданими йому повноваженнями чи діяв із корисливих, інших інтересів або так само в інтересах третіх осіб, у справі немає. Відсутні у справі й відомості, які б свідчили про те, що зазначений запит був зроблений правоохоронними органами у зв’язку з провадженням ними дізнання чи досудового слідства.

Таким чином, сама по собі відмова Д. як особи, уповноваженої на виконання функцій держави, в наданні правоохоронному органу конфіденційної інформації не може бути підставою для визнання його винуватим у вчиненні корупційного правопорушення, передбаченого п. «г» ч. 1 ст. 5 Закону.

На підставі зазначеного Голова Верховного Суду України постанову судді скасував і справу закрив за відсутністю в діянні складу корупційного правопорушення, передбаченого п. «г» ч. 1 ст. 5 Закону.