Тривалий час частина України входила до складу Російської імперії. Поштовхом для змін стала лютнева революція 1917 року, після якої в Україні продовжували діяти суди, сформовані у Російській імперії за судової реформи 1864 року. Система правосуддя складалася з двох ланок: мирові суди та загальні суди. Вищою судовою інстанцією був Правительствуючий Сенат.

І лише початок ХХ ст. для українців ознаменувався створенням власної держави. У 1917 році це була Українська Народна Республіка (далі – УНР) зі своїм парламентом (Центральною Радою) та урядом (Генеральним Секретаріатом України, а з березня–квітня 1918 року – Радою Народних Міністрів).

У Декларації Генерального Секретаріату України від 27 (14) червня 1917 року було зазначено: «Завданням Секретаріату в справах судових має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і до того стану, в якому вони мають бути в автономній Україні. Ця робота має розпадатись на підготовку справи українізації та демократизації суду і виробу відповідних законопроектів, котрі б намітили ті форми суду, які відповідали б автономному ладу України».

Генеральним секретарем судових справ М. Ткаченком був виданий Циркуляр № 1 від 27 (14) листопада 1917 року, який встановлював: «На підставі закону, виданого Українською Центральною Радою 23 (10) листопада 1917 року, всім судовим установам і суддям на території Української Народної Республіки належить проголошувати присуди, вироки і постанови «Іменем Української Народної Республіки» замість уживаної досі формули «По указу Временнаго Правительства».

15 (2) грудня 1917 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генерального Суду Української Народної Республіки». Цей судовий орган складався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністративного – і виконував на території України всі функції, належні досі Правительствуючому Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами та особами судового відомства. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, яких обирала Центральна Рада на внесення Генерального Секретаріату. Генеральний Суд УНР знаходився в Києві.

До складу Генерального Суду УНР входило 15 генеральних суддів, генеральний суддя, порядкуючий Генеральним Судом, 2 генеральні судді, порядкуючі департаментами, та ще 20 осіб допоміжного персоналу – писарі, регістратор, судові виконавці, скарбник, архіваріус .

6 (23) грудня 1917 року Центральною Радою було прийнято Закон «Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів». Згідно із цим Законом посади судді й прокурора Генерального та апеляційного судів можуть займати особи з вищою освітою, але якщо кандидатура на посаду судді набирає 3/5 голосів присутніх членів Центральної Ради, то суддею може бути й особа без вищої освіти. Особи, які мають бажання бути обраними в судді Генерального та апеляційного судів, подають про це заяви в Центральну Раду через Генерального секретаря судових справ. Генеральний і апеляційний суди мають право пропонувати Центральній Раді через Генерального секретаря справ судових, ухвалених загальним зібранням суду, кандидатів на вакантні місця, який вносить у Центральну Раду список усіх кандидатів на обрання. Із внесених кандидатів Центральна Рада вибирає потрібну кількість шляхом таємного голосування звичайною більшістю голосів.

15 (2) січня 1918 року Центральна Рада затвердила перший склад Генерального Суду УНР. Вибори генеральних суддів було проведено у два етапи, голосував 41 член Малої ради. Спочатку були обрані: М. Пухтинський, П. Ачкасов, О. Бутовський, М. Радченко, О. Хруцький, Ф. Попов, С. Шелухін, Г. Шіянов, а згодом – П. Яценко, М. Василенко, К. Товкач, А. Марголін та М. Чернявський. Розташовувався Генеральний Суд УНР у приміщенні «присутственних місць» на Софійській площі (вул. Володимирська, 15).

Перше засідання Генерального Суду відбулося того ж 15 січня 1918 року, про що повідомив на засіданні дев’ятої сесії Центральної Ради генеральний суддя С. Шелухін з нагоди оприлюднення ІV Універсалу, яким проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

18 квітня 1918 року Генеральним писарством було внесено на розгляд Центральної Ради проект Закону «Про зміну Артикулу І закону про верховний суд». Згідно із цим Законом Генеральному Суду УНР пропонувалося надати повноваження «Головного воєнного суду щодо справ, вирішених на території України».

Центральна Рада 29 квітня 1918 року ухвалила Конституцію УНР – «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» – таким чином було закріплено правовий статус Генерального Суду УНР.

29 квітня 1918 року в Києві проходив конгрес хліборобів, організований Союзом земельних власників. На ньому були присутні заможні селяни, поміщики, представники фінансово-промислових кіл. Конгрес вимагав установлення в Україні сильної влади у формі гетьманату. Гетьманом нового державного утворення було проголошено П. Скоропадського. У ніч з 29 на 30 квітня гетьманці захопили всі державні установи та найважливіші об’єкти. УНР перестала існувати, Центральну Раду та Раду Народних Міністрів УНР було розпущено.

П. Скоропадським 29 квітня 1918 року було затверджено «Закони про тимчасовий державний устрій України». Саме в цьому документі було встановлено нову назву державного утворення – Українська держава.

Відповідно до згаданих вище Законів найвищим судовим органом держави залишався Генеральний Суд «як найвищий хоронитель і захисник закону України та найвищий суд України для справ будівництва та адміністративних». Голова суду та генеральні судді призначалися гетьманом з осіб, які мали вищу юридичну освіту та практичний досвід.

Міністерство юстиції здійснювало загальне керівництво судочинством. 20 травня 1918 року при цьому державному закладі було утворено комісію «для перегляду заведення Генерального та апеляційного судів».

25 травня 1918 року гетьманом було підписано Закон про титул, іменем якого твориться суд, – «іменем закону Української держави». 2 червня 1918 року прийнято Закон щодо структури та повноважень Генерального Суду. Згідно із цим Законом Генеральний суд складався з 3 департаментів: цивільного, карного, адміністративного. Також у Законі зазначалося, що він чинний тільки до прийняття Закону про Державний Сенат.

Закон про створення Державного Сенату – найвищої судової інстанції –було ухвалено 8 липня 1918 року та опубліковано в «Державному віснику» від 20 липня 1918 року. Передбачалося, що голови й сенатори (члени) Цивільного генерального суду, Карного генерального суду, Адміністративного генерального суду входять до складу Державного Сенату. Очолює Державний Сенат його голова – президент. Його призначав сам гетьман. Першим президентом було призначено М. Василенка. Членів Державного Сенату призначав президент. Кандидати на посаду членів Державного Сенату повинні були мати вищу юридичну освіту та щонайменше 15-річний стаж роботи «в судовому відомстві» на посадах не нижче судового «слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката» чи мати «учений ценз Магістра або Доктора» чи «лекторів юридичних наук у вищих школах». Сенатору заборонялася будь-яка інша діяльність, окрім наукової та викладацької.

Генеральні суди розподілялися на відділи, які очолювали старші сенатори. Сенатори кожного з генеральних судів обирали на безстроковий термін голову, кандидатура якого затверджувалася гетьманом. Обрані посадовці головували на загальних зборах генеральних судів.

Переводити сенатора з одного генерального суду до іншого без його згоди не дозволялося. Якщо проти сенатора порушувалася кримінальна справа, то його відсторонювали від виконання обов’язків на період розслідування. Позбавити сенатора звання міг тільки суд.

У кожному генеральному суді та в загальних зборах Сенату були посади прокурорів та їх заступників. Прокурори Державного Сенату могли вносити пропозиції щодо необхідності тлумачення, доповнення чи зміни чинних законів.

Згідно зі штатним розписом Державний Сенат налічував 59 сенаторів (разом з президентом та головами генеральних судів). Державний Сенат був розташований на бульварі Тараса Шевченка, буд. 56.

14 грудня 1918 року війська Директорії оволоділи Києвом і П. Скоропадський змушений був зректися влади. Фактично Директорія була вищим органом влади. Вона безроздільно уособлювала законодавчу‚ виконавчу та частково судову владу.

Директорія відновила судові установи, які діяли за часів Центральної Ради. 2 січня 1919 року було затверджено Закон про поновлення роботи Генерального Суду. Відповідно до цього Закону найвищий судовий орган країни отримав назву – Найвищий суд УНР.

Становлення української державності відбувалося у важких умовах. На жаль, 21 листопада 1920 року війська Директорії вимушені були відступити за Збруч.

Після встановлення в Україні радянської влади (Української Соціалістичної Радянської Республіки; далі – УСРР) у системі судоустрою відбулися зміни. Декретом Ради Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (далі – РНК УСРР) від 14 лютого 1919 року «Про суд» у країні було організовано єдиний народний суд. Касаційно-ревізійною інстанцією щодо вироків районних народних судів стали ради народних суддів, які склалися з усіх постійних народних суддів міста або повіту, а з 26 жовтня 1920 року – і суддів губернії.

Проте виникла потреба в створенні судового органу, який би узагальнював судову практику на території держави, тому 16 квітня 1919 року в складі Народного комісаріату юстиції Української Соціалістичної Радянської Республіки (далі – НКЮ УСРР) створено ІХ відділ – Верховний судовий контроль, якому надавалося право перегляду в порядку нагляду всіх судових справ, і Х відділ – Верховний касаційний суд для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів, який 27 квітня 1921 року було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (далі – ВУЦВК). 23 липня 1921 року ВУЦВК замість Верховного касаційного трибуналу запровадив Єдиний Верховний трибунал Української Соціалістичної Радянської Республіки, що став касаційним органом та органом нагляду за всіма чинними на території України трибуналами, а також як суд першої інстанції розглядав виключно важливі справи.

Однак з’ясувалося, що така система судів занадто громіздка й потребує певного спрощення. Фактично в країні на той час діяло дві паралельні судові системи: народні суди та губернські ради народних суддів, органами судового нагляду за якими був Верховний судовий контроль НКЮ УСРР і революційні територіальні трибунали на чолі з Єдиним Верховним трибуналом при ВУЦВК.

Тому 16 грудня 1922 року ВУЦВК прийняв постанову «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР». Згідно із цим Положенням створювалася єдина судова система судів – народний суд, губернський суд та Верховний Суд УСРР у складі: президії, пленуму, касаційних і судових колегій у цивільних та кримінальних справах. Крім того, ліквідації підлягали дисциплінарні товариські суди, що існували при губернських професійних радах і повітових об’єднаннях профспілок; особливі сесії народних судів; губернські й окружні (районні) революційні трибунали; губернські районні народні суди; Верховний трибунал і відділ Верховного судового контролю НКЮ УСРР.

Таким чином, з 1923 року судову систему Української Республіки очолив Верховний Суд УСРР. Голову Верховного Суду УСРР та його заступників призначала Президія ВУЦВК безпосередньо, голів касаційних колегій і членів Верховного Суду – за поданням Народного комісара юстиції республіки. Відкликання з посад суддів Верховного Суду УСРР здійснювалося лише Президією ВУЦВК.

Голова, його заступник, голови судових та касаційних колегій складали Президію Верховного Суду УСРР, до компетенції якої належало: розподіл обов’язків між членами Верховного Суду УСРР; перевірка й затвердження звітності; призначення спеціальних ревізій губернських судів та інших прирівняних до них судів за пропозицією Прокурора республіки і заслуховування звітів про наслідки цих ревізій; порушення дисциплінарних проваджень щодо членів Верховного Суду УСРР, голів губернських і прирівняних до них судів, їх заступників як за наслідками ревізій, так і за окремими повідомленнями Прокурора республіки та накладання на них дисциплінарних стягнень у межах наданої Президії влади; скликання пленарних засідань Верховного Суду УСРР. У засіданні Президії Верховного Суду УСРР брав участь із правом дорадчого голосу Прокурор цього суду, присутність якого була обов’язковою.

До відання пленарного засідання входило: тлумачення законів з питань судової практики, які на обговорення виносили окремі колегії, склади суду, Президія Верховного Суду УСРР, Прокурор республіки чи його помічник; розгляд, скасування і зміна вироків, рішень та ухвал судових і касаційних колегій Верховного чи будь-якого іншого суду республіки на пропозицію Президії ВУЦВК, Президії Верховного Суду УСРР, Прокурора республіки і за протестами головуючих на засіданнях цих колегій або присутніх на них прокурорів. Крім того, на пленарних засіданнях Верховного Суду УСРР обирали дисциплінарну колегію.

Верховний Суд УСРР як суд першої інстанції розглядав справи особливої важливості, що передавалися йому за постановою ВУЦВК і РНК УСРР, Пленуму Верховного Суду УСРР, Прокурора республіки, Державного політичного управління УСРР. Це були справи за обвинуваченням членів ВУЦВК, народних комісарів, членів Президії Української Ради Народного Господарства, голів та членів президій губернських виконкомів і губернських судів, членів Революційної військової ради республіки та колегії Державного політичного управління УСРР, повноважних послів і їх помічників, а також цивільні справи, у яких позивачем або відповідачем був Народний комісаріат республіки чи прирівняна до нього центральна установа.

Усі справи по першій інстанції розглядалися трьома постійними членами Верховного Суду УСРР.

Судові засідання касаційних колегій (у цивільних і кримінальних справах) проводилися в складі трьох постійних членів суду. При колегіях перебували два помічники Прокурора Верховного Суду УСРР. Справи в порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами розглядали касаційні колегії в такому ж самому порядку, як і касаційні скарги та протести. Якщо справу вже було розглянуто касаційною колегією Верховного Суду УСРР, протести виносилися на Пленум цього суду.

Слідчі органи спочатку входили до судової системи. При судовій колегії в кримінальних справах Верховного Суду УСРР створювалася слідча частина, до якої входили слідчі з найважливіших справ. 1 жовтня 1928 року НКЮ СРСР прийняв рішення про виведення слідчих із відання судових органів і підпорядкування їх прокуратурі.

На початку 1923 року було затверджено штат Верховного Суду УСРР у такому складі: Голова Верховного Суду, його заступник, чотири голови колегій, шістнадцять членів, шість слідчих із найважливіших справ і сімдесят шість осіб секретарського та обслуговуючого персоналу – усього сто чотири особи.

11 березня 1923 року Верховний Суд УСРР у складі одинадцяти членів суду розпочав свою діяльність.

У зв’язку з утворенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік, прийняттям у 1924 року Основ судоустрою Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзних республік, а також переходом на триступеневу систему управління в УСРР друга сесія ВУЦВК ІХ скликання затвердила 23 жовтня 1925 року нове Положення про судоустрій УСРР, яким встановлювалася єдина судова система республіки: народний суд, окружний суд, в Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці – народний суд і Головний суд Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки, який було утворено відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 27 березня 1925 року, а також у справах про військові злочини – військові трибунали. У складі Верховного Суду УСРР створено дисциплінарну колегію.

11 вересня 1929 року ВУЦВК прийняв нове Положення про судоустрій УСРР, у якому, зокрема, передбачалося функціонування так званих надзвичайних сесій Верховного Суду УСРР. Згідно із цим Положенням Верховний Суд УСРР, як і раніше, очолював усю судову систему республіки. На Верховний Суд покладалися: судовий контроль за всіма судовими установами й військовими трибуналами, що діяли на території УСРР; розгляд у касаційно-ревізійному порядку справ, вирішених окружними судами і військовими трибуналами; розгляд по першій інстанції – кримінальних і цивільних справ особливої державної ваги, до розгляду яких залучався інститут народних засідателів. Верховний Суд залишався єдиним судом, який мав право перегляду в порядку нагляду й за нововиявленими обставинами всіх справ, вирішених будь-яким судом республіки.

Формування тоталітарного режиму призвело до створення позасудових карально-репресивних органів. Значною мірою це відбувалось у зв’язку з тим, що суди чинили опір репресіям.

Починаючи з 1930 року, у обласних центрах України створювалися «трійки», «двійки» – каральні позасудові органи. Вони могли брати до свого провадження будь-яку кримінальну справу й розглядати її без свідків, без участі захисника та ознайомлення з її матеріалами обвинуваченого. Вироки «трійок» і «двійок» оскарженню не підлягали.

Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 вересня 1931 року прийнято нове Положення про судоустрій Української СРР. Цим Положенням до пріоритетних завдань судових органів віднесено, зокрема, боротьбу з класовими ворогами.

У зв’язку з прийняттям 20 травня 1932 року постанови ВУЦВК і РНК УСРР «Про зміну в організації судових органів» почали створюватися обласні суди як суди першої та другої касаційно-ревізійної інстанції. Як результат судова система набула такого вигляду: районний суд, обласний суд і Верховний Суд УСРР.

Відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 26 червня 1934 року «Про розширення прав Верховного Суду УСРР, Головного Суду Автономної Молдавської Радянської Республіки і обласних судів стосовно керівництва судовими органами на місцях» на Верховний Суд Української Республіки покладалося керівництво всіма судами республіки та допоміжними судовими органами. До його функції належав також контроль за організацією та діяльністю товариських і сільських судів.

Конституція УРСР 1937 року стала юридичною базою для розвитку судової системи. Згідно з положеннями цього документа Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою УРСР терміном на 5 років.

16 серпня 1938 року прийнято Закон СРСР «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік», відповідно до якого Верховний Суд УРСР є найвищим судовим органом республіки, що здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судових органів УРСР і Автономної Молдавської РСР. Спеціальну колегію, президію та Пленум Верховного Суду УРСР було ліквідовано. У складі останнього залишалися лише дві судові колегії: у кримінальних справах і в цивільних справах, які діяли як суди першої інстанції в особливо важливих справах, віднесених до підсудності Верховного Суду УРСР, і розглядали касаційні скарги, протести на вироки та рішення обласних судів УРСР і Верховного Суду АМ РСР, що набули законної сили, у порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами.

Вироки й рішення Верховного Суду УРСР по першій інстанції були остаточними, касаційному оскарженню не підлягали, але могли опротестовуватися в порядку нагляду Прокурором СРСР або Головою Верховного Суду СРСР до відповідної колегії (у кримінальних чи в цивільних справах) Верховного Суду СРСР.

Ухвали судових колегій Верховного Суду УРСР як касаційні, так і в порядку нагляду могли опротестовуватися до Верховного Суду СРСР у такому ж порядку. Якщо Голова Верховного Суду УРСР вважав вирок, рішення чи ухвалу будь-якої судової колегії Верховного Суду УРСР неправильною (необґрунтованою або незаконною), він направляв справу за своїм поданням до Голови Верховного Суду СРСР, від якого залежало принесення протесту до відповідної колегії.

Відповідно до Закону 1938 року про судоустрій Верховний Суд УРСР став єдиним судом республіки, який міг розглядати протести в порядку судового нагляду. Це значно збільшило обсяг роботи й кількість членів цього суду.

Із червня 1941 року територія України перебувала під нацистською окупацією. Верховний Суд УРСР, обласні, народні суди припинили свою роботу. Переважна більшість суддів та оперативних працівників суду пішли на фронт, де здебільшого служили в системі військових трибуналів бойових частин. У серпні 1941 року Верховний Суд УРСР у складі декількох працівників переїхав до Харкова, потім – до Саратова.

У березні 1943 року після того, як розпочалося визволення України від фашистських військ, відновили свою роботу органи державної влади й управління на звільненій території. У місті Старобельську Ворошиловградської області відновив свою діяльність і Верховний Суд УРСР. З грудня 1943 року Верховний Суд УРСР повертається до Києва й 5 січня 1944 року розпочинає свою діяльність.

У перші післявоєнні роки всім судовим працівникам, а особливо працівникам Верховного Суду УРСР, пред’явлено вимоги: мобілізувати зусилля для організації та діяльності судових органів і підвищення рівня відправлення правосуддя. На першій сесії Верховної Ради УРСР ІІ скликання (4–6 березня 1947 року) обрано склад Верховного Суду УРСР строком на п’ять років.

Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 року в Україні засновано спеціальні колегії з дисциплінарних справ при Верховному Суді України та обласних судах із числа членів відповідних судів. Вони мали право накладати дисциплінарні стягнення на суддів.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 3 вересня 1954 року утворено президії Верховного Суду УРСР та обласних судів, які розглядали протести в порядку нагляду на судові рішення, що набрали законної сили. Це сприяло підвищенню ролі Верховного Суду УРСР у судовій системі.

Чітку систему судів на чолі з Верховним Судом УРСР було передбачено в Законі «Про судоустрій Української РСР», прийнятому Верховною Радою УРСР 30 червня 1960 року. Відповідно до нього Верховний Суд УРСР є найвищим судовим органом УРСР, діє в складі судових колегій у цивільних і кримінальних справах, а також Пленуму. Для розгляду організаційних питань утворюється Президія Суду. Підтверджуються повноваження Верховного Суду УРСР з нагляду за діяльністю всіх судів республіки. Важливим було те, що за Верховним Судом УРСР визнано право законодавчої ініціативи.

Із 1963 року Верховний Суд УРСР почав здійснювати певні функції з організаційного керівництва всіма судовими органами УРСР, управління та керівництва органами державного нотаріату, що зумовлювалося ліквідацією в березні 1963 року Міністерства юстиції. У 1970 році ці функції знову передано до поновленого Міністерства юстиції, а Верховний Суд УРСР зміг зосередити зусилля на безпосередньому розгляді цивільних та кримінальних справ, здійсненні контролю за діяльністю судів шляхом перегляду справ у касаційному порядку й у порядку нагляду.

20 квітня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію Української РСР, статтею 151 якої Верховний Суд УРСР визначався найвищим судовим органом УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Згідно зі статтею 43 Закону від 5 червня 1981 року «Про судоустрій Української РСР» Верховний Суд УРСР діяв у складі судових колегій у кримінальних і цивільних справах та Пленуму, а для розгляду організаційних питань утворювалася Президія. Судові колегії в межах своїх повноважень розглядали справи як суд першої інстанції в касаційному порядку, у порядку нагляду та у зв’язку з нововиявленими обставинами. Було закріплено, що Верховний Суд УРСР видає «Бюлетень Верховного Суду Української РСР».

Суспільно-політичні реалії кінця 80-х – початку 90-х років обумовили реформування конституційного, процесуального законодавства та законодавства про судоустрій. Так, Законом УРСР від 27 жовтня 1989 року Верховному Суду УРСР було надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді УРСР. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Закону від 24 жовтня 1990 року «Про зміни і доповнення до Конституції Української РСР» Верховна Рада УРСР вивела судову систему Української РСР з підпорядкування союзних органів. У цьому Законі чітко було визначено, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом УРСР. Прийняття Декларації про державний суверенітет України, змін до Конституції та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, підтвердженого 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі, обумовило необхідність проведення судово-правової реформи. У Концепції, затвердженій Верховною Радою України 28 квітня 1992 року, передбачалося вдосконалення судової системи, у тому числі Верховного Суду України, якому відводили роль вищої судової інстанції в системі судів загальної юрисдикції, уповноваженої переглядати в апеляційному та касаційному порядках справи, розглянуті цими судами, а також розглядати справи за нововиявленими обставинами.

Для впровадження в життя положень Концепції у першій половині 90-х років було внесено зміни та доповнення до Закону «Про судоустрій Української РСР», що визначали повноваження Верховного Суду України як Вищої судової інстанції. Верховний Суд України здійснював правосуддя в складі судових колегій у цивільних і кримінальних справах та Пленуму Суду. У лютому 1994 року в складі Верховного Суду України створено військову колегію.

У Законі України від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів» уперше проголошено, що судді є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від виконавчої, законодавчої влади, а також закріплено гарантії незалежності та недоторканності суддів.

Із прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України визначено більш високий, ніж раніше, правовий статус Верховного Суду України. У Конституції зазначено, що в Україні найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Уперше в історії судових органів України було передбачено, що Голова Верховного Суду України обирається й звільняється з посади Пленумом Суду шляхом таємного голосування в порядку, установленому згаданим Законом (стаття 128). Проте згідно з новою Конституцією України право законодавчої ініціативи вищого органу судової влади, яке він мав раніше, не передбачено.

7 лютого 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про судоустрій України». Відповідно до статті 47 цього Закону Верховний Суд України визнавався найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який здійснював правосуддя та забезпечував однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Закон передбачав, що Верховний Суд України очолює його Голова, а до складу входять судді, обрані Верховною Радою України безстроково. Їх кількість установлювалася указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. У складі Верховного Суду України діяли Судова палата у цивільних справах, Судова палата у кримінальних справах, Судова палата у господарських справах, Судова палата в адміністративних справах, Військова судова колегія. Для вирішення внутрішніх організаційних питань функціонувала Президія. Діяв Пленум Верховного Суду України, що був колегіальним органом, повноваження якого визначалися Конституцією України та Законом України «Про судоустрій України».

Голова Верховного Суду України обирався строком на п’ять років шляхом таємного голосування. Він не міг бути обраний на цю посаду більше, ніж на два строки поспіль.

Голова Верховного Суду України, крім інших організаційних питань, погоджував подання щодо утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції і вносив подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів; про призначення суддів на адміністративні посади; подання до відповідної кваліфікаційної комісії суддів про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади; подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів. Голова Верховного Суду України за посадою входив до складу Вищої ради юстиції.

У зв’язку зі збільшенням повноважень і навантаження з розгляду справ Указом Президента України від 7 жовтня 2005 року склад Верховного Суду встановлено в кількості 95 суддів (до цього було 85).

При Верховному Суді України діє Науково-консультативна рада, Положення про яку та її персональний склад затверджено Президією Верховного Суду України 5 жовтня 2007 року. Згідно із цим Положенням до компетенції ради віднесено, зокрема, розробку та надання наукових рекомендацій щодо вирішення складних питань, що виникають у судовій практиці, роз’яснення Пленуму, матеріалів узагальнення та аналізу судової статистики.

7 липня 2010 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про судоустрій і статус суддів». У статті 38 цього Закону визначено статус та повноваження Верховного Суду України: Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. До його компетенції входить: перегляд справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом; перегляд справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, установлених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Склад і порядок роботи Пленуму визначаються згаданим Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.

До складу Верховного Суду України входять двадцять суддів – по п’ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної), із числа яких обирається Голова Верховного Суду України та його заступник.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України більшістю голосів від загального складу Пленуму шляхом таємного голосування.

12 лютого 2015 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», яким Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року викладено у новій редакції.

Згідно зі статтею 38 Закону України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд») Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Верховний Суд України здійснює правосуддя в порядку, установленому процесуальним законом; здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики; надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів‚ виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням судової системи України; надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснює інші повноваження, визначені Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд».

До складу Верховного Суду України входять сорок вісім суддів, із числа яких обираються Голова Верховного Суду України та заступники Голови Верховного Суду України.

У Верховному Суді України діють: Судова палата в адміністративних справах, Судова палата у господарських справах, Судова палата у кримінальних справах, Судова палата у цивільних справах. До складу судової палати входять судді відповідної спеціалізації (адміністративної, господарської, кримінальної, цивільної).

У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд». Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд».

30 вересня 2016 року набув чинності Закон України від 2 червня 2016 року «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», відповідно до положень якого найвищим судом у системі судоустрою України є Верховний Суд.

Також 2 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до положень цього Закону Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики; надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов'язаних із функціонуванням системи судоустрою; надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а також здійснює інші повноваження, визначені законом.

До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот. З числа суддів Верховного Суду строком на чотири роки з правом обіймати посаду не більше двох строків поспіль обирається Голова Верховного Суду.

У Верховному Суді України діють Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд. До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації. У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.

Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду, шляхом таємного голосування. Касаційний суд очолює його голова, якого обирають збори суддів відповідного касаційного суду, строком на чотири роки з правом обіймати посаду голови такого касаційного суду не більше двох строків поспіль, шляхом таємного голосування з числа суддів цього суду.

Пленум Верховного Суду є колегіальним органом, до складу якого входять усі судді Верховного Суду та який, уповноважений вирішувати питання, визначені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, відповідно до положень пунктів 2, 6 і 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону від 2 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України до припинення своєї діяльності здійснює повноваження згідно з положеннями Закону України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів». Структура, порядок його роботи, статус, права, обов’язки, гарантії суддів Верховного Суду України визначаються також положеннями цього Закону.

Історія Верховного Суду України наближається до вікового ювілею. За цей час декілька разів змінювалася назва найвищого судового органу держави, але незмінним залишалося основне завдання – відстоювання справедливості – за це він і користується заслуженою повагою народу.

Буздалін Сергій Феоктистович – Голова Верховного Суду УСРР у 1923–1924 роках;

Лебединець Михайло Мусійович – Голова Верховного Суду УСРР у 1924–1926 роках;

Мазур Франц Тимофійович – Голова Верховного Суду УСРР у 1926–1928 роках;

Крупко Семен Никифорович – Голова Верховного Суду УСРР у 1928–1929 роках;

Завіцький Герман Михайлович – Голова Верховного Суду УСРР у 1929–1934 роках;

Железногорський-Айзенберг Григорій Абрамович – Голова Верховного Суду УСРР у 1934–1936 роках;

Шумятський Федір Васильович – Голова Верховного Суду УРСР у 1936–1938 роках;

Топчій Костянтин Тимофійович – Голова Верховного Суду УРСР у 1938–1941, 1943–1948 роках;

Нощенко Петро Фомич – Голова Верховного Суду УРСР у 1948–1957 роках;

Глух Федір Кирилович – Голова Верховного Суду УРСР у 1957–1963 роках;

Зайчук Володимир Гнатович – Голова Верховного Суду УРСР у 1963–1970 роках;

Якименко Олександр Никифорович – Голова Верховного Суду України у 1970–1993 роках;

Бутенко Григорій Андрійович – Голова Верховного Суду України у 1993–1994 роках;

Бойко Віталій Федорович – Голова Верховного Суду України у 1994–2002 роках;

Маляренко Василь Тимофійович – Голова Верховного Суду України у 2002–2006 роках;

Онопенко Василь Васильович – Голова Верховного Суду України у 2006–2011 роках;

Пилипчук Петро Пилипович – Голова Верховного Суду України у 2011–2013 роках;

Романюк Ярослав Михайлович – Голова Верховного Суду України із 17 травня 2013 року.