Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні Європейського суду з прав людини встановлено порушення національними судами п. 1 ст. 6 та ст. 8 зазначеної Конвенції: договір найму житлового будинку відповідачів визнано недійсним як такий, що укладений не на законних підставах, хоча 1992 р. він був офіційно зареєстрований компетентними органами. Таке рішення суд ухвалив після того, як встановив, що власниця квартири, яка ніколи не була офіційно визнана недієздатною, «не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними» саме тоді, коли давала дозвіл на проживання заявникам

У червні 2002 р. Державна податкова інспекція у Святошинському районі м. Києва (далі — ДПІ) звернулася до суду із позовом до К.Я. та К.Г. про визнання недійсною прописки, виселення з житлового приміщення.

ДПІ послалася на те, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом держава в її особі є власником житлового будинку, проте в ньому незаконно проживають відповідачі з сином, їх прописка була оформлена на підставі заяви колишньої власниці Б., яка внаслідок стійкого психічного розладу не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Позивач просив скасувати прописку відповідачів за адресою зазначеного житлового будинку та виселити їх із житлового приміщення.

К.Я. подав зустрічний позов до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації та ДПІ, в якому просив визнати за ним право користування житловим приміщенням. Він послався на те, що разом із членами сім’ї проживає в будинку з 1992 р., прописаний у ньому в 1993 р. У 1992 р. з колишньою власницею будинку Б. було укладено договір найму житлового приміщення, а при переході права власності до іншої особи цей договір зберігає чинність.

Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 15 липня 2002 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 жовтня 2002 р., позов ДПІ задовольнив, визнавши недійсним договір найму житлового будинку, укладений К.Я. та К.Г., постановив виселити їх із зазначеного будинку без надання іншого житлового приміщення; у задоволенні зустрічного позову відмовив.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 8 травня 2003 р. відмовила у задоволенні касаційної скарги К.Я. та К.Г. на зазначені судові рішення.

У поданій до Верховного Суду України заяві К.Я., який також за довіреністю представляє інтереси К.Г., просив скасувати ухвалені у справі судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, пославшись на те, що рішенням Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», яке набуло статусу остаточного 2 березня 2011 р., визнано, що в цій справі мало місце порушення їхніх прав, гарантованих ст. 8 та п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 червня 2011 р. справу допустила до провадження Верховного Суду України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача К.Я., представника К.Г., Верховний Суд України визнав, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст. 355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 р. у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», яке набуло статусу остаточного 2 березня 2011 р., визнано, що в цій справі мало місце порушення їхніх прав, гарантованих ст. 8 та п. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, в рішенні йдеться про те, що договір найму житлового будинку відповідачів визнано недійсним як такий, що укладений не на законних підставах, хоча 1992 р. він був офіційно зареєстрований компетентними органами. Таке рішення суд ухвалив після того, як встановив, що власниця квартири, яка ніколи не була офіційно визнана недієздатною, «не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними» саме тоді, коли давала дозвіл на проживання заявникам.

Європейський суд з прав людини зазначив, що для такого висновку потрібна вагома доказова база, зокрема з огляду на те, що він був зроблений після смерті власниці квартири на прохання третьої сторони (держави) через 10 років після дати, про яку йдеться. До того ж при обґрунтуванні суди покладалися виключно на твердження одного експерта, яке він сформулював, як видається, щонайбільше за кілька годин, після вивчення одного джерела доказів — експертизи, проведеної 2001 р. щодо психічного стану колишньої власниці квартири в березні 1993 р. (пізніше). З цього випливає, зазначив Європейський суд, що за обставин цієї справи доказова база залишає місце для гіпотетичної оцінки фактів, а це значною мірою завадило передбачуваності застосування законодавчих положень щодо виселення мешканців.

Виходячи з наведеного, Європейський суд з прав людини констатував, що заявників було позбавлено адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо їхнього права на житло.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених п. 2 ст. 355 ЦПК.

Керуючись ст. 360³ ЦПК, Верховний Суд України заяву К.Я. та К.Г. задовольнив: рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 липня 2002 р., ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 жовтня 2002 р. та ухвалу колегії суддів Верховного Суду України від 8 травня 2003 р. скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.