Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою правомірною, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось із співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів земельної ділянки

Розглянувши в судовому засіданні 20 червня 2007 р. в м. Києві цивільну справу за позовом Х. до Д. про визнання права власності на земельну ділянку та поділ земельної ділянки, за зустрічним позовом Д. до Х. про встановлення порядку користування земельною ділянкою, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила наступне.

У грудні 1999 р. Х., звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що вона та відповідач Д. є співвласниками по 1/2 частині жилого будинку в м. Рівному. Позивачка з 1982 р. користується земельною ділянкою площею 735 кв. метрів, що раніше належала її діду Ф. Зазначена земельна ділянка прилягала до його частини будинку, тому просила визнати за нею право власності на вказану земельну ділянку. Посилаючись на те, що з відповідачкою не досягнуто згоди щодо користування земельною ділянкою, просила поділити, а фактично встановити порядок користування земельною ділянкою відповідно до встановленого порядку користування, виділивши їй у користування 573 кв. метрів, а відповідачці — 295 кв. метрів та залишити 61 кв. метрів у спільному користуванні згідно з висновком судово-технічної експертизи.

Не погодившись із позовом, Д. пред’явила зустрічний позов і, посилаючись на те, що за спірним будинком рахується 818 кв. метрів, а не 868 кв. метрів, як визначено експертизою, тому просила встановити порядок користування земельною ділянкою відповідно до часток кожного співвласника, виділивши їй 409 кв. метрів.

Рішенням Рівненського міського суду від 16 травня 2005 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 жовтня 2005 р., позов Х. задоволено повністю, позов Д. — частково. Установлено порядок користування земельною ділянкою за будинком у м. Рівному згідно з висновком судово-технічної експертизи. Виділено в користування Х. земельну ділянку площею 573 кв. метрів, а Д. — площею 295 кв. метрів, залишено земельну ділянку площею 61 кв. метрів у спільному користуванні сторін.

У поданій касаційній скарзі Д. просила ухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішить справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Суд, задовольняючи позовні вимоги Х. про встановлення порядку користування земельною ділянкою згідно з єдиним варіантом висновку судово-технічної експертизи з урахуванням фактично встановленого між сторонами порядку, виходив із того, що права співвласників будинку порушуватися не будуть, та визнав, що поділу підлягає земельна ділянка площею 868 кв. метрів, яка прилягає до будинку сторін у справі.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки суд дійшов до нього без повного та всебічного з’ясування обставин справи, прав та обов’язків сторін, неправильно застосувавши норми матеріального права та порушивши норми процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що на спірній земельній ділянці у м. Рівному розташовані два жилі будинки з окремою нумерацією: № 129 і № 129а. Сторони у справі є співвласниками будинку № 129. Земельна ділянка виділялася лише під будинок № 129, а пізніше побудований сарай літ. «Б» був переоформлений під будинок № 129а та прийнятий в експлуатацію 31 травня 1960 р.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив із того, що загальна площа земельної ділянки становить 1 тис. 578 кв. метрів, між попередніми співвласниками будинків № 129 і № 129а фактично склався порядок користування, згідно з яким до будинку № 129 належить 868 кв. метрів, а до будинку № 129а — 649 кв. метрів і 61 кв. метр знаходиться у спільному користуванні. У зв’язку з цим суд установив порядок користування лише щодо 868 кв. метрів земельної ділянки.

Разом з тим матеріали справи не містять безспірних даних про те, що між співвласниками обох будинків склався саме такий порядок користування земельною ділянкою. Суду не надано плану відведення земельної ділянки в натурі, немає даних про встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки, у тому числі між будинками № 129 і № 129а.

Між тим, відповідно до ст. 22 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 р. право користування або право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Таких документів у справі немає, їх наявність судами не з’ясовувалась.

Визнаючи як встановлений факт, що за вказаними будинками повинен обліковуватись певний розмір земельної ділянки, та що за будинком № 129а повинна належати земельна ділянка площею 649 кв. метрів, суд не притягнув до участі у справі співвласників указаного будинку, оскільки рішення суду впливає на їхні права та обов’язки, що відповідно до п. 4 ст. 338 ЦПК є безумовною підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий розгляд.

Крім того, суд установив порядок користування земельною ділянкою між співвласниками будинку № 129 за порядком, який між ними склався. Проте при цьому суд виходив лише з пояснень позивачки Х., а відповідачку Д. у порушення положень статей 74, 158 ЦПК взагалі в судове засідання не викликав. Оскільки її представник із цього приводу пояснень не давав, суд також повинен був визнати явку відповідачки до суду для дачі пояснень обов’язковою згідно з вимогами п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК.

Указане є безумовною підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий розгляд (п. 3 ст. 338 ЦПК).

Розглянувши справу за відсутності відповідачки Д., суд не з’ясував усіх обставин справи, у порушення вимог ст. 213 ЦПК України належним чином не оцінив та не спростував її доводи, викладені в зустрічній позовній заяві, про те, що розмір спірної земельної ділянки біля будинку № 129 становить саме 818 кв.м, а біля будинку № 129а — 804 кв.м, на підтвердження чого вона надала лист Рівненського міського управління земельних ресурсів з графічним планом земельної ділянки, на якому містяться підписи сторін у справі про погодження з таким розміром.

Також суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК не вирішив клопотання відповідачки Д. про призначення судово-технічної експертизи, заявленої в зустрічній позовній заяві, яка пред’явлена до суду після проведення попередньої судово-технічної експертизи, не погоджуючись з її висновком.

Зазначаючи, що права співвласників будинку таким визначенням порядку користування земельною ділянкою не порушуються, суди не спростували доводи відповідачки про те, що вона позбавлена можливості належним чином користуватися своєю частиною будинку. Зазначені доводи повинні бути з’ясовані. При цьому слід звернути увагу на роз’яснення, дані в п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», відповідно до яких суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось із співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів земельної ділянки.

Апеляційний суд, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, не звернув увагу на зазначені недоліки, як і районний суд не усунув розбіжностей у даних щодо загального розміру земельної ділянки та земельної ділянки, що рахується за будинком № 129.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д. задовольнила.

Рішення Рівненського міського суду від 16 травня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 28 жовтня 2005 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.