Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 111⁷ ГПК України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази

Постанова
Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 23 березня 2010 р.
(в и т я г)

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 20 березня 2007 р. ТОВ і ДП уклали договір № 2003/07 (далі — договір поставки) на поставку насіння цукрових буряків. На виконання зазначеного договору відповідачу згідно з видатковими накладними поставлено насіння на загальну суму 1 млн 145 тис. 536 грн. Відповідно до п. 3.2 договору поставки відповідач зобов’язувався оплатити товар до 31 березня 2007 р.

На порушення ст. 526 ЦК відповідач не здійснив оплату товару своєчасно. За взаємною домовленістю відповідач відповідно до накладної від 21 червня 2007 р. № 128 повернув насіння на суму 172 тис. 935 грн, після чого основна заборгованість ДП перед ТОВ склала 972 тис. 601 грн.

Враховуючи зобов’язання з оплати цукру, придбаного у відповідача згідно з видатковими накладними на загальну суму 357 тис. 204 грн, ТОВ на підставі ст. 601 ЦК листом-вимогою від 4 лютого 2008 р. № 34-02-08 здійснило зарахування зустрічних однорідних вимог до відповідача в сумі 357 тис. 204 грн. Після цього зарахування розмір основної заборгованості відповідача перед ТОВ відповідно до договору поставки становив 615 тис. 397 грн.

У листі про зарахування містилася також вимога, щоб відповідач негайно оплатив заборгованість за отриману продукцію та сплатив штрафні санкції за прострочення в її оплаті.

Під час розгляду справи позивач уточнив та збільшив позовні вимоги — просив суд стягнути з відповідача 1 млн 517 тис. 249 грн, зокрема: 615 тис. 397 грн основного боргу, 292 тис. 674 грн пені, 292 тис. 674 грн відсотків річних та 316 тис. 504 грн — інфляційних, нарахованих відповідно до п. 7.2 договору поставки.

Господарський суд Волинської області рішенням від 24 березня 2009 р. позов задовольнив. Рішення вмотивовано посиланням на те, що відповідач зобов’язання з оплати одержаної продукції не виконав, внаслідок чого його заборгованість перед позивачем становила 615 тис. 397 грн. Водночас, дійшовши висновку про обґрунтованість позову та необхідність його задоволення, суд послався на статті 144, 173, 193, 232 ГК та статті 526, 546, 549, 625 ЦК.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 23 червня 2009 р. це рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Вищий господарський суд України постановою від 23 грудня 2009 р. зазначені рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова вмотивована тим, що господарські суди попередніх інстанцій не врахували, що в п. 7.2 договору поставки не визначено, за який період слід брати до уваги ту чи іншу величину подвійної облікової ставки НБУ, оскільки вона є змінною.

Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що господарські суди не врахували положення статей 1, 3 Закону від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», статей 1, 9 Закону від 16 липня 1999 р. № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», пунктів 2, 5 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей (затверджена наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 р. № 99, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 12 червня 1996 р. за № 293/1318) та достеменно не встановили, чому первинні документи, якими є видаткова накладна від 22 березня 2007 р. та довіреність серії ЯНМ від 23 березня 2007 р. № 914652, містять різні дати і чи справжні підписи директора на довіреності та видаткових накладних (з урахуванням посилання відповідача на ідентичність цих підписів).

25 лютого 2010 р. колегія суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою ТОВ порушила провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 23 грудня 2009 р. Зазначене товариство просило скасувати оскаржену постанову Вищого господарського суду України та залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах, невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України виходив із того, що в п. 7.2 договору поставки не визначено, за який період та в якому розмірі мала бути застосована подвійна облікова ставка НБУ, оскільки величина цієї ставки є змінною, а отже, розрахунки судів попередніх інстанцій не можна вважати правильними.

Проте умовами договору поставки передбачено, що у випадку порушення термінів або умов оплати товару покупець зобов’язаний на вимогу продавця сплатити останньому пеню від суми простроченого або неналежно здійсненого платежу в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми, а також відсотки в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми.

Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

У ч. 6 ст. 231 ГК передбачено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Таким чином, висновки господарських судів першої та апеляційної інстанцій щодо стягнення на користь позивача обумовленої договором поставки пені та відсотків річних у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за період прострочення є законними та обґрунтованими.

Отже, у цій частині постанова касаційного суду не відповідає постанові Верховного Суду України від 15 січня 2008 р. у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Главстрой» до товариства з обмеженою відповідальністю «Наталка-Сіті» про стягнення 4 млн 7 тис. 476 грн та зустрічним позовом про розірвання договору і стягнення суми, в якій висловлено правову позицію про те, що відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

За приписами ч. 2 ст. 111⁷ ГПК касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили із встановлених ними обставин справи, на підставі яких було документально доведено, зокрема, факт поставки позивачем та одержання відповідачем насіння цукрових буряків згідно з видатковими накладними від 22 березня 2008 р. № МК-0000325, від 27 березня 2007 р. № МК-0000403, а також довіреностей серії ЯНМ від 23 березня 2007 р. № 914652 та серії ЯНМ від 27 березня 2007 р. № 914658. При цьому, дослідивши зазначені докази, апеляційний господарський суд встановив факт їх належного оформлення, зокрема, підпису уповноваженими особами, засвідчення печаткою та кутовим штампом підприємства-відповідача, а отже, дійшов висновку про їх допустимість.

Одночасно апеляційний господарський суд зауважив на наявності розбіжності у датах оформлення накладної № МК-0000325 і довіреності серії ЯНМ № 914652, врахувавши дату відвантаження продукції та дату отримання її відповідачем.

Натомість, скасовуючи судові рішення та скеровуючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій наведені обставини достеменно не встановили.

Тобто суд касаційної інстанції, ставлячи під сумнів достовірність документальних доказів, яким дав оцінку апеляційний господарський суд, вийшов за межі касаційного перегляду, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 111⁷ ГПК.

Водночас у цій частині оскаржена постанова суду касаційної інстанції не відповідає постанові Верховного Суду України від 16 березня 2010 р. у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЄвразРесурс-Україна» про стягнення суми, в якій висловлено правову позицію про те, що відповідно до ст. 111⁷ ГПК касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене оскаржувана постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а незаконно скасована нею постанова Львівського апеляційного господарського суду — залишенню в силі.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не визнала за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Основного Закону, статей 2, 39 Закону від № «Про судоустрій України» ^{(*) 1} щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законної постанови суду апеляційної інстанції. У зв’язку з цим наведений у ст. 111¹⁸ ГПК ^(*) перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК ^(*), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу ТОВ задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 23 грудня 2009 р. скасувала, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23 червня 2009 р. залишила в силі.

¹ Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій та статус суддів».