При перегляді в касаційному порядку судових рішень Вищий господарський суд України не звернув увагу на допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, дав оцінку доказам, які є в матеріалах справи, поставивши під сумнів висновки суду першої інстанції, а отже, вийшов за межі своїх повноважень, визначених ст. 111⁷ ГПК України

Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 26 червня 2009 р. порушив провадження у справі про банкрутство ТОВ у порядку статей 6, 7, 11, 12 Закону від 14 травня 1992 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон), призначив підготовче засідання, ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника та процедуру розпорядження майном боржника на період розгляду справи у суді, призначив Р. розпорядником майна боржника.

Цей же суд ухвалою від 8 липня 2009 р. встановив, що розмір неоспорюваного боржником боргу становить 171 млн 974 тис. 880 грн, зобов’язав боржника у десятиденний строк з дня отримання цієї ухвали подати до офіційних друкованих органів оголошення про порушення справи про банкрутство ТОВ у порядку, встановленому п. 5 ст. 11 Закону, зобов’язав розпорядника майна скласти та подати суду на затвердження реєстр вимог кредиторів до 2 вересня 2009 р., визначив дати проведення попереднього засідання, скликання перших загальних зборів кредиторів і вирішення питання про подальше провадження у справі.

Вищий господарський суд України постановою від 23 жовтня 2009 р. ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 8 липня 2009 р. скасував, провадження у справі та касаційне провадження у частині оскарження ухвали цього ж суду від 26 червня 2009 р. припинив.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 10 грудня 2009 р. за касаційною скаргою ТОВ порушила провадження з перегляду в касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ТОВ просило скасувати цю постанову Вищого господарського суду з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 2 ГПК та ч. 2 ст. 6 Закону господарський суд порушує справу про банкрутство за письмовою заявою кредитора чи боржника.

Законом встановлено різні підстави порушення провадження у справі про банкрутство залежно від того, хто саме (кредитор чи боржник) звертається до господарського суду з відповідною заявою.

За заявою боржника справа про банкрутство порушується господарським судом за наявності хоча б однієї з підстав, передбачених ч. 5 ст. 7 та статтями 51, 53 Закону.

Звертаючись до суду із заявою про порушення справи про банкрутство, ТОВ послалося на те, що загальна сума його заборгованості перед кредиторами станом на 1 червня 2009 р. становила 171 млн 974 тис. 880 грн, вартість його основних засобів складала 45 млн 515 тис. 925 грн, загальна сума дебіторської заборгованості становила 341 тис. 272 грн, надало рішення зборів учасників ТОВ від 9 червня 2009 р. про звернення до суду з відповідною заявою.

Вважаючи додані ТОВ до його заяви про банкрутство документи достатніми для прийняття до розгляду, суд першої інстанції порушив провадження у справі про банкрутство.

Скасовуючи ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 8 липня 2009 р. та припиняючи провадження у справі про банкрутство ТОВ на підставі п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК, Вищий господарський суд України виходив із того, що суд першої інстанції необґрунтовано порушив провадження у справі про банкрутство боржника на підставі ст. 7 Закону за відсутності доказів неспроможності боржника виконати грошові зобов’язання перед кредиторами та про безспірність вимог кредиторів, а отже, відсутності достатніх правових підстав для порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника, що виключає можливість подальшого руху справи.

Проте погодитись із таким висновком не можна.

У ч. 2 ст. 4¹ ГПК встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом.

Відповідно до ст. 111⁷ ГПК, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

При перегляді в касаційному порядку ухвал господарського суду Вищий господарський суд України не звернув увагу на те, що суд першої інстанції не перевірив наявність передбачених ч. 5 ст. 7 та статтями 51, 53 Закону підстав для порушення справи про банкрутство за заявою боржника, дав оцінку доказам, які є в матеріалах справи, поставивши під сумнів висновки, зроблені судом першої інстанції, а отже, вийшов за межі своїх повноважень.

За таких обставин Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК, касаційну скаргу ТОВ задовольнила частково: постанову Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2009 р. й ухвали Господарського суду Закарпатської області від 8 липня та від 26 червня 2009 р. скасувала, а справу передала до суду першої інстанції для розгляду зі стадії порушення провадження у справі.