Чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов’язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі чинних договорів

До Верховного Суду України звернулися в.о. Генерального прокурора України та товариство з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі — Банк) із заявами про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2010 р. Заяви мотивовані тим, що суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, застосувавши до спірних правовідносин положення ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7 та ст. 18 Закону від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон), дійшов висновку про те, що іпотечний договір від 31 жовтня 2007 р. № 219/Zin-07-5 (далі — іпотечний договір) було укладено на виконання дійсного зобов’язання, крім того, в ньому відсутні істотні умови щодо змісту та розміру основного зобов’язання, а тому погодився з висновком суду першої інстанції про недійсність оспорюваного договору. Разом з тим в аналогічних справах за таких самих обставин, застосувавши ті ж самі положення закону, Вищий господарський суд України зробив протилежні висновки про те, що оспорювані договори не суперечать закону.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявниками обставини, Верховний Суд України визнав, що заяви підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 573 ЦК заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону якщо вимога за основним зобов’язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов’язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання.

Отже, чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов’язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі чинних договорів.

У ст. 18 Закону визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки.
Як установили суди, 4 липня 2007 р. Банк і товариство з обмеженою відповідальністю «Пріма-Капітал» (позичальник) уклали генеральний договір № 219-07 про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій (далі — генеральний договір). В подальшому — 1 жовтня 2008 р. сторони уклали кредитний договір № 219-13/КВ-08, який є невід’ємною частиною генерального договору, в якому зазначено конкретні суми кредитування, строки надання кредитних коштів, відсоткові ставки за користування кредитом, відповідальність сторін та інші істотні умови. 31 жовтня 2007 р. Банк (іпотекодержатель) та підприємство з іноземними інвестиціями у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Житомир-Петрол» (іпотекодавець) уклали іпотечний договір, відповідно до якого забезпечувалися вимоги іпотекодержателя за генеральним договором, в який були внесені зміни та доповнення договорами від 15 липня 2008 р. та від 14 жовтня 2008 р. Зазначеними договорами відповідно до ст. 18 Закону, якою встановлено істотні умови договору іпотеки, сторони визначили зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та його реєстраційні дані.

Отже, на момент розгляду справи оспорюваний іпотечний договір (з урахуванням змін та доповнень) містив усі істотні умови, передбачені ст. 18 Закону, забезпечував дійсне зобов’язання в межах генерального договору, який є чинним, а тому підстави для визнання його недійсним були відсутні.

Враховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду України про те, що іпотечний договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства, необґрунтований.

За таких обставин Верховний Суд України, керуючись статтями 111²⁴, 111²⁵ ГПК, заяви в.о. Генерального прокурора України та Банку задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 11 травня 2010 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.