Верховний Суд України Верховний Суд України
На першу сторінку Написати листа Пошук Мапа сайту
На першу сторінку Судова практика Рішення й ухвали в цивільних справах у касаційному порядку 2006 Ухвала від 12 січня 2006 р. у справі за позовом П. до К., третя особа К.П., про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 січня 2006 р.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом П. до К., третя особа К.П., про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності,
встановила:

У березні 2004 р. позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що в 2000 році придбав у К. розбитий автомобіль за 300 доларів США. Після ремонту автомобіля, 9 червня 2003 р., відповідач видав довіреність на право керування та розпорядження даним автомобілем. Однак у подальшому П. стало відомо, що на автомобіль накладено арешт на підставі виконавчого листа в справі за позовом К.П. до К. про стягнення суми. Посилаючись на статті 220, 338 ЦК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Барвінківського районного суду Харківської області від 15 квітня 2004 р. в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 8 липня 2004 р. зазначене судове рішення скасовано, а позов задоволено.

У поданій касаційній скарзі К.П. просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а рішення районного суду залишити в силі.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду й постановляючи нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що між сторонами відбувся договір купівлі-продажу автомобіля, а тому визнав право власності на нього за П.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Судом установлено, що К. – власник автомобіля ВАЗ 21063, 1989 р. випуску, у 2000 р. передав указаний автомобіль у технічно непридатному для користування стані П., а останній передав К. суму, еквівалентну 300 доларам США.

При цьому договір купівлі-продажу автомобіля між сторонами не укладався.

Лише 9 червня 2003 р., тобто в день накладення арешту на автомобіль, К. видав на ім‘я П. та його дружини, П.М., доручення на право керування й розпорядження вказаним автомобілем, а влітку 2003 р. відповідач на вимогу позивача написав розписку про отримання грошей за автомобіль.

Відповідно до вимог ст. 44 ЦК України (у редакції 1963 р.) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, повинні укладатися у письмовій формі.

Договір купівлі-продажу автомобіля повинен укладатися в письмовій формі, оскільки тягне за собою перереєстрацію власника автомобіля.

Суд може визнати дійсною лише таку угоду, яка за законом підлягала нотаріальному посвідченню, але сторони уклали її без додержання цієї форми й одна зі сторін виконала її повністю або частково, а друга ухиляється від нотаріального оформлення укладеної нею угоди (ч. 2 ст. 47 ЦК України в редакції 1963 р.).

Недодержання простої письмової форми угоди, що вимагається законом, не дає право суду визнавати право власності та таку угоду дійсною у зв‘язку з фактичним виконанням сторонами умов угоди.

Однак апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, указані вимоги закону не врахував і помилково дійшов висновку, що розписка К. і доручення, видане ним на право керування й розпорядження автомобілем, є договором купівлі-продажу.

Позивач, заявляючи позовні вимоги, просив задовольнити їх на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, який діє з 1 січня 2004 р. Зміст указаної норми відповідає змісту ст. 47 ЦК України в редакції 1963 р. Тому вказівка апеляційного суду на те, що позивач на вказану норму не посилався, заявляючи позов, є безпідставною.

У зв‘язку з тим, що спірні правовідносини виникли до 1 січня 2004 р., районний суд обґрунтовано керувався ЦК України в редакції 1963 р. та постановив рішення згідно із законом.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване рішення районного суду, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення районного суду.

На підставі наведеного, керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:

Касаційну скаргу К.П. задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 8 липня 2004 р. скасувати, а рішення Барвінківського районного суду Харківської області від 15 квітня 2004 р. залишити без зміни.

Ухвала оскарженню не підлягає.