Зважаючи на те, що згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, то зобов’язання цього органу укласти такий договір або ж продовжити його дію за відсутності вказаного рішення є порушенням його виключної компетенції на здійснення права власності від імені українського народу та управління землями, передбаченої Конституцією України. Отже, порушені права позивача мають захищатися способами, передбаченими ст. 152 цього ж Кодексу, з обов’язковим дотриманням норм чинного законодавства

У вересні 2007 р. місцева благодійна організація «Протираковий фонд Святого Володимира» (далі — Фонд) звернулася з позовом до Київської міської ради (далі — Рада) та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Ради (Київської міської державної адміністрації) (далі — Управління), третя особа — Фонд державного майна України (далі — ФДМ), про зобов’язання укласти з ним угоду про поновлення на три роки договору оренди земельної ділянки від 20 вересня 2004 р. № 82-6-00232 (далі — договір оренди), а також зобов’язання другого відповідача провести реєстрацію цієї угоди.

На обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що він уклав з Радою договір оренди, відповідно до умов якого остання на підставі свого рішення від 24 червня 2004 р. № 339-3/1549 передає, а Фонд приймає в оренду строком на три роки земельну ділянку площею 2 тис. 557 кв. метрів, розташовану в м. Києві, для будівництва офісно-житлового будинку з підземним паркінгом.

За пунктами 8.3 та 11.7 названого договору після закінчення строку, на який було укладено цю угоду, Фонд, за умови належного виконання покладених на нього обов’язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору.

Оскільки позивач, належним чином виконуючи умови договору оренди, неодноразово звертався до відповідачів з клопотанням продовжити дію вказаного договору, а Рада ухилялася від розгляду цього питання, Фонд, пославшись на ст. 188 ГК, просив суд про задоволення своїх вимог.

Господарський суд м. Києва рішенням від 22 жовтня 2007 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2007 р., позов задовольнив.

Вищий господарський суд України постановою від 10 квітня 2008 р. зазначену постанову апеляційного господарського суду залишив без змін.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 12 червня 2008 р. за касаційним поданням Генерального прокурора України порушила провадження з перегляду в касаційному порядку названої постанови Вищого господарського суду України.

У касаційному поданні Генеральний прокурор порушив питання про скасування оскаржуваної постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування подання зроблено посилання на невідповідність вказаної постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах, а також порушення судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Рада та Управління не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Генеральної прокуратури України, Фонду, ФДМ, обговоривши наведені у касаційному поданні доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог, Вищий господарський суд України виходив із того, що позивач протягом дії договору оренди повністю виконував усі його умови, а також своєчасно сплачував орендну плату. У зв’язку з цим Фонд має переважне право на продовження дії договору оренди.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об’єктом права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Зі змісту ст. 9 ЗК (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) убачається, що розпорядження землями територіальної громади м. Києва, у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень Ради та здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу.

За ч. 1 ст. 124 зазначеного Кодексу передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

У п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що питання регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях міської ради.

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про оренду землі» сторони укладають договір оренди землі лише у разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що питання продовження дії договору оренди на сесії Ради не розглядалось. У матеріалах справи також наявна копія листа Управління від 13 серпня 2007 р. № 05-49/24513, у якому останнє повідомило позивача про відсутність рішення Ради щодо поновлення зазначеного договору.

Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов’язання цього органу укласти такий договір або ж продовжити дію договору за відсутності вказаного рішення є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією, компетенції на здійснення права власності від імені українського народу та управління землями, яке підлягає захисту, а порушені права позивача мають захищатися способами, передбаченими ст. 152 ЗК, з обов’язковим дотриманням норм чинного законодавства.

Отже, задовольняючи позов, суди не врахували право Ради самостійно вирішувати питання щодо надання в користування земельної ділянки, оскільки відповідно до ст. 123 зазначеного Кодексу до компетенції судів віднесено розгляд вимог про спонукання ради розглянути подане зацікавленою особою клопотання без визначення змісту самого рішення сесії. Крім того, суди неправомірно зобов’язали Раду продовжити дію договору із зазначенням певного строку в той час, коли згідно з вимогами ст. 12 цього ж Кодексу такі строки самостійно визначаються власником земельної ділянки.

Не можна також погодитися з рішеннями судів нижчих інстанцій у частині задоволення позовних вимог про зобов’язання Управління провести реєстрацію угоди до договору оренди земельної ділянки, оскільки згідно з п. 3.13 Положення про Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Ради від 19 грудня 2002 р. № 182/342 (у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), Управління організовує, зокрема, оформлення та видачу договорів оренди земельних ділянок та здійснює їх реєстрацію. Проте за відсутності рішення уповноваженого органу про надання згоди на укладення такої угоди висновок суду про обґрунтованість цих позовних вимог є передчасним.

Виходячи з викладеного, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК, касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 10 квітня 2008 р. і Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2007 р. та рішення Господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2007 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.