Дискреційні функції Фонду державного майна України як органу влади щодо відмови у приватизації державного майна на етапі, коли рішення про останню вже прийнято, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку. Віднесення підприємства, частина майна якого раніше визначена до приватизації, на підставі підзаконного акта — постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 “Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” — до числа таких підприємств не належить до передбачених законом підстав відмови у приватизації

3 грудня 2008 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою товариства з обмеженою відповідальністю “Герцог Люк” (далі — Товариство) справу за його позовом до Фонду державного майна України (далі — Фонд), треті особи — Міністерство промислової політики України та Державне підприємство “Конструкторське бюро радіозв’язку” (далі — Підприємство), про визнання дій неправомірними, наказу — частково незаконним і зобов’язання вчинити певні дії, встановила:

У травні 2006 р. позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати неправомірними дії відповідача щодо прийняття п. 18 наказу від 25 січня 2006 р. № 101 про внесення змін до наказів Фонду державного майна України (далі — наказ № 101), зазначений наказ у цій частині — незаконним і зобов’язати відповідача виключити з наказу згаданий пункт.

Господарський суд м. Києва постановою від 23 листопада 2006 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13 березня 2007 р., позовні вимоги задовольнив частково — визнав незаконним і скасував п. 18 наказу № 101, а в задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вищий адміністративний суд України 27 листопада 2007 р. зазначені судові рішення скасував і постановив нове, яким відмовив у задоволенні позову.

У скарзі про перегляд за винятковими обставинами постанови Вищого адміністративного суду України Товариство просить скасувати цю постанову і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій. На обґрунтування скарги воно послалося на неоднакове порівняно з іншими справами застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права: ч. 2 ст. 5, ч. 3 ст. 12 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-XII “Про приватизацію державного майна” (далі — Закон № 2163-XII), абзацу 2 ч. 5 ст. 7 Закону України від 6 березня 1992 р. № 2171-XII “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (далі — Закон № 2171-XII).

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі заяви Товариства як орендаря частини належного Підприємству майна Фонд своїм наказом від 21 квітня 2004 р. № 806 “Про перелік об’єктів, що підлягають приватизації” (далі — наказ № 806) відніс це майно до переліку об’єктів державної власності групи А, які підлягають приватизації шляхом викупу. 25 січня 2006 р. Фонд видав наказ № 101, відповідно до п. 18 якого на часткову зміну наказу № 806 виключив із зазначеного переліку групу будівель і споруд дослідного полігону, що перебуває на балансі Підприємства та орендується Товариством.

Ці дії Фонду та безпосередньо п. 18 наказу № 101 і були оскаржені Товариством у суд.

Задовольняючи частково вимоги Товариства, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що у зв’язку з виданням Фондом наказу № 806 Товариство набуло права на приватизацію орендованого ним майна і позбавити його цього права можна лише в порядку та з підстав, установлених законом. Оскільки зазначені Фондом обставини не передбачені в законі як підстави для відмови у приватизації, суди задовольнили адміністративний позов Товариства в частині визнання дій Фонду неправомірними, а п. 18 наказу № 101 — незаконним.

Касаційний суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і постановляючи нове — про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 “Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” Підприємство включено до зазначеного переліку і це було достатньою підставою як для віднесення його до об’єктів загальнодержавного значення, так і для внесення до наказу № 806 змін у частині приватизації майна Підприємства.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у зв’язку із прийняттям Фондом рішення (у формі наказу № 806) про включення об’єкта приватизації до одного з переліків, передбачених у частині 1 ст. 7 Закону № 2171-XII, Підприємство набуло права на приватизацію згаданого вище майна у визначеному законом порядку. Відмова в подальшій реалізації такого права жорстко обмежена підставами, зазначеними в абзаці 2 частини 5 тієї самої статті. Аналогічно регламентовано підстави відмови у приватизації і в ч. 3 ст. 12 Закону № 2163-XII. Частиною 2 ст. 5 цього Закону передбачено, що приватизації не підлягають об’єкти, які мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.

На підставі викладеного колегія суддів уважає, що дискреційні функції Фонду як органу влади щодо відмови у приватизації державного майна на етапі, коли рішення про останню вже прийнято, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку. Віднесення підприємства, частина майна якого раніше визначена до приватизації, до числа підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на підставі підзаконного акта — постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. № 1734 — не належить до передбачених законом підстав відмови у приватизації.

Оскільки в законі дано визначення терміна “об’єкти, що мають загальнодержавне значення” (ч. 2 ст. 5 Закону № 2163-XII), ототожнення його судом касаційної інстанції з терміном “підприємства, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави” є безпідставним.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що згадані вище норми права касаційним судом застосовані неправильно, у зв’язку із чим постанова цього суду підлягає скасуванню, а безпідставно скасовані рішення судів першої та апеляційної інстанцій — залишенню в силі на підставі ч. 2 ст. 243 КАС.

Керуючись статтями 241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Товариства задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 27 листопада 2007 р. скасувати.

Постанову Господарського суду м. Києва від 23 листопада 2006 р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 13 березня 2007 р. залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.