Вирішуючи питання про право власності подружжя на квартиру в житлово-будівельному кооперативі, суду слід враховувати ст. 146 ЖК України, п. 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, норми чинного на час виникнення спірних правовідносин КпШС України або СК України, а також роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в постановах від 18 вересня 1987 р. № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» та від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», згідно з якими у випадку сплати паю в житлово-будівельному кооперативі подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів квартира після повної сплати пайового внеску є їх спільним майном

У серпні 2004 р. С.Н. звернулася до суду із зустрічним позовом до П.Ю. та Р.Л. про визнання укладеного 6 березня 2003 р. між відповідачами договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним із тих підстав, що квартира є спільною сумісною власністю з П.Ю., а вона згоди на її відчуження не давала. Пізніше С.Н. доповнила зустрічний позов вимогою до П.Ю. про визнання за нею права власності на квартиру, посилаючись на те, що після розірвання шлюбу з відповідачем вони добровільно розділили спільно нажите майно і квартира відповідно до цього розподілу залишилася їй.

Справу суди розглядали неодноразово. Богунський районний суд м. Житомира рішенням від 26 липня 2006 р. у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив.

Апеляційний суд Житомирської області рішенням від 30 січня 2007 р. зазначене рішення в частині підстав відмови в задоволенні позову П.Ю. до С.Н. про присудження грошової компенсації за частину квартири та зустрічного позову С.Н. до П.Ю. про визнання права власності на квартиру змінив та визнав підставами відмови в цих позовах відсутність підстав для їх задоволення. У частині відмови в задоволенні позову П.Ю. до С.Н. та П.Д. про визнання такими, що втратили право користування квартирою, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове про задоволення цієї вимоги; визнав С.Н. та П.Д. такими, що втратили право користування квартирою; у частині відмови в задоволенні позову С.Н. до П.Ю. та Р.Л. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним рішення суду першої інстанції залишив без змін.

У касаційній скарзі С.Н. просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на їх необґрунтованість і порушення норм матеріального та процесуального права, ухвалити нове рішення про відмову в первісному позові і про задоволення її зустрічного позову.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Суд першої інстанції встановив, що спірна квартира придбана П.Ю. та С.Н. у період шлюбу і є їх спільною сумісною власністю, однак відмовив у задоволенні первісного позову П.Ю. про присудження грошової компенсації за частину квартири та зустрічного позову С.Н. про визнання права власності на неї, дійшовши висновку про пропуск позивачами за первісним та зустрічним позовами строку позовної давності та відсутності підстав для його поновлення.

Скасовуючи зазначене рішення в цій частині та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову П.Ю. до С.Н. про присудження грошової компенсації за частину квартири, апеляційний суд виходив із того, що квартира є кооперативною, членом житлово-будівельного кооперативу (далі — ЖБК) був саме П.Ю., він сплачував за неї пайові внески, С.Н. не оспорювала ні його членства в ЖБК, ні права на частку паєнагромадження, а тому після повної сплати пайових внесків у 1985 р. квартира перейшла у власність П.Ю., а не стала спільною сумісною власністю його та С.Н.

Однак погодитися з таким висновком не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 146 ЖК, п. 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, норм чинного на час виникнення спірних правовідносин КпШС (статті 22, 24, 28, 29), а також роз’яснень Пленуму Верховного Суду України в підпункті «а» п. 6 постанови від 18 вересня 1987 р. № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» та підпункті «а» п. 11 постанови від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» у випадку сплати паю в ЖБК подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів квартира після повної сплати пайового внеску є їх спільним майном.

Суд установив, що пайові внески за спірну кооперативну квартиру були сплачені П.Ю. в період шлюбу зі С.Н. Про придбання квартири в період спільного проживання з відповідачкою та за рахунок їх спільних коштів П.Ю. зазначив у позовній заяві та в поясненнях суду, обґрунтовуючи позовну вимогу про присудження грошової компенсації за належну відповідачці 1/2 частину квартири. Факт придбання квартири в період шлюбу з П.Ю. та за рахунок спільних коштів визнала і відповідачка С.Н., тому відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК зазначена обставина не підлягала доказуванню.

За таких обставин апеляційний суд безпідставно спростував обґрунтований висновок суду першої інстанції про право спільної сумісної власності П.Ю. та С.Н. на квартиру.

Разом із тим не можна погодитися і з висновком суду першої інстанції про пропуск П.Ю. та С.Н. строку позовної давності для вимог про присудження грошової компенсації за частину квартири та визнання права власності на всю квартиру відповідно, який вважав, що такий строк слід обчислювати з часу розірвання шлюбу між ними в 1997 р., оскільки згідно зі ст. 10 КпШС та ст. 76 чинного на час виникнення спірних правовідносин ЦК 1963 р. в основу вирішення цього питання слід брати до уваги не час розірвання шлюбу, а факт порушення майнового права, часу якого суд не встановив.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову С.Н. до П.Ю. та Р.Л. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що на час укладення зазначеного договору лише П.Ю. на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, був власником квартири, мав право нею розпорядитися на свій розсуд, а тому її не можна витребувати в Р.Л., яка є добросовісним набувачем квартири.

Однак із таким висновком також не можна погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦПК 1963 р., який був чинний на час ухвалення Богунським районним судом м. Житомира рішення від 4 липня 2002 р. про визнання права власності на всю квартиру за П.Ю. зі сплатою ним С.Н. грошової компенсації за належну їй 1/2 частину квартири, у разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає чинності після розгляду справи судом апеляційної інстанції. На зазначене рішення С.Н. подала апеляційну скаргу, і ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 грудня 2003 р. воно було скасоване з передачею справи на новий розгляд суду першої інстанції.

За таких обставин висновок суду про правомірність права власності П.Ю. на час відчуження ним квартири Р.Л. на всю квартиру, та, відповідно, його право розпорядитися цією квартирою на свій розсуд без згоди С.Н. є неправильним.

Відмовляючи в задоволенні позову П.Ю. до С.Н. та П.Д. про визнання такими, що втратили право користування квартирою, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що П.Ю. після укладення договору купівлі-продажу квартири з Р.Л. сам втратив право на цю квартиру, а тому є неналежним позивачем.

Скасовуючи рішення в цій частині та ухвалюючи нове, апеляційний суд помилково вказав, що вимога заявлена П.Ю. в час, коли він мав право на квартиру, а тому за наявності доказів про вибуття відповідачів С.Н. та П.Д. на інше постійне місце проживання вона підлягає задоволенню незалежно від того, чи втратив П.Ю. право на неї на час розгляду справи.

Разом із тим у цій частині судові рішення також підлягають скасуванню, оскільки скасовані рішення щодо спору про право власності сторін на квартиру та присудження грошової компенсації за належну відповідачці частину квартири, а право вимоги про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, прямо залежить від права позивача на це приміщення.

Таким чином, суди порушили норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд. Оскільки зазначені порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом, справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу С.М. задовольнила частково: рішення Богунського районного суду м. Житомира від 26 липня 2006 р. та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 30 січня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.