Явка з повинною та показання особи, допитаної як підозрюваної у вчиненні злочину, визнано недопустимими доказами, оскільки вони були одержані з порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

Вироком Апеляційного суду міста Києва від 20 листопада 2001 року засуджено:

Я. за пунктами "а", "е", "і", "з" ст. 93 КК України 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. З ст. 142 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. 2 ст. 86 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. З ст. 215-3 КК України 1960 року (в редакції від 21 вересня 2000 року) на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. 2 ст. 194 КК України 2001 року на 10 років позбавлення волі;

за ч. 2 ст. 145 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

за ч. З ст. 101 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

за ч. З ст. 185 КК України 2001 року на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року Я. за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

С. за пунктами "а", "і" ст. 93 КК України 1960 року на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. З ст. 142 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. 2 ст. 145 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі, на підставі ч. З ст. 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, С. призначено покарання у вигляді 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за пунктами "а", "е", "і", "з" ст. 93 КК України 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. 2 ст. 86 КК України 1960 року на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. З ст. 215-3 КК України 1960 року (в редакції від 21 вересня 2000 року) на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності;

за ч. 2 ст. 194 КК України 2001 року на 10 років позбавлення волі;

за ч. З ст. 101 КК України 1960 року на 10 років позбавлення волі;

за ч. З ст. 185 КК України 2001 року на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року С. за сукупністю злочинів призначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності.

На підставі ст. 43 КК України 1960 року за сукупністю вироків С. призначено остаточне покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві власності.

Цим же вироком засуджено до позбавлення волі на певні строки Я.В., К., О., судові рішення щодо яких не оспорюються.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року вирок суду щодо Я. і С. залишено без зміни.

Я. та С. визнано судом винними і засуджено за злочини, вчинені ними за таких обставин.

У ніч на 22 серпня 1998 року вони за попередньою змовою між собою з метою заволодіння майном вчинили напад на водія Х. та умисне вбивство останнього. При цьому С. ножем завдав удари в голову та шию Х., а Я. - удари викруткою потерпілому по тулубу.

Побачивши, що Х. подає ознаки життя, С. з багажного відділення автомобіля дістав ключ, яким завдав потерпілому не менше 5 ударів по голові. Від отриманих тілесних ушкоджень Х. помер на місці вчинення злочину. Після вбивства засуджені заволоділи грішми та набором ключів у кейсі потерпілого, а потім з метою приховання слідів злочину автомобіль спалили.

У ніч на 26 січня 2001 року Я., С. та Я.І. вчинили крадіжку майна громадянина Ш. на загальну суму 2 081,50 грн., яке перевезли автомобілем-таксі до Я додому, де воно зберігалося до вилучення їх працівниками міліції. Залишивши в автомобілі-таксі частину металевого посуду, Я. та С. запропонували водію за додаткову плату підвезти їх до місця прийому кольорових металів. Маючи умисел на заволодіння майном водія таксі М., Я. та С. домовились вчинити розбійний напад на М. та вбити його. 26 січня 2001 року близько 4-ої годині прибувши в безлюдне місце, вони напали на потерпілого: згідно з розподілом ролей С. накинув водію на шию мотузку та почав душити і бити М. по тулубу, намагаючись таким чином подолати його опір, а потім разом з Я. перекинули тіло водія з переднього сидіння на заднє, після чого С. пересів за кермо автомобіля. Прибувши на пустир, засуджені витягнули М. із автомобіля, знайшли у нього 170 грн. і таксометром вартістю 1 200 грн., якими заволодів Я.

З метою приховання слідів злочинів, С. та Я. поклали М. у салон автомобіля і спалили його разом з автомобілем. Знищенням автомобіля ТОВ заподіяно майнової шкоди на суму 28 897,07 грн.

26 січня 2001 року близько 0 годин О. та К. на ґрунті виниклих особистих неприязних стосунків спричинили тяжкі тілесні ушкодження потерпілому К.В., який після побиття пішов від місця події. Близько 1-ої години його зустріли Я. та С., які оцінили стан К.В. і вчинили на нього напад з метою заволодіння майном. При цьому, Я. зі значною силою ліктем правої руки ударив потерпілого в праву частину обличчя, від якого останній упав на землю, а С. - ударив потерпілого ногою в область голови. Спільними діями О., К., Я. та С. К.В. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

У клопотанні про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК України, заступник Генерального прокурора України вказує на те, що за рішенням Європейського суду з прав людини від 12 вересня 2008 року (далі - рішення) у справі за обвинуваченням Я. констатовано порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) – засуджений Я. був позбавлений можливості здійснювати захист своїх прав і законних інтересів за допомогою захисника, обраного на власний розсуд, при написанні явки з повинною та під час дачі ним показань 2 лютого 2001 року в якості підозрюваного. Тому просив судові рішення змінити, виключити із мотивувальної частини судових рішень посилання як на докази винуватості Я. за епізодом вбивства Х. - явки з повинною Я. від 29 січня 2001 року та протоколу його допиту від 2 лютого 2001 року у якості підозрюваного. У решті прокурор вважає судові рішення законними і обґрунтованими.

Захисник у клопотанні про перегляд судових рішень щодо Я. у порядку виключного провадження вказував на те, що суд, обґрунтовуючи висновки про доведеність винуватості Я. у вчиненні вбивства Х., послався на докази, які були зібрані з порушенням його права на захист, і на те, що належним чином не були перевірені заяви Я. щодо застосування до нього недозволених методів ведення слідства. Тому захисник просив скасувати судові рішення, а справу направити на нове розслідування.

Про порушення кримінально-процесуального закону зазначено і в поданні, підписаному п'ятьма суддями судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України К., пояснення захисника про скасування судових рішень щодо Я. і направлення справи на нове розслідування, думку прокурора, який підтримав своє клопотання про виключення із мотивувальної частини судових рішень посилання як на докази винуватості Я. за епізодом убивства Х. - його явки з повинною та його показання у якості підозрюваного, оскільки ці докази за рішенням Європейського суду з прав людини були зібрані з порушенням права Я. на захист - без участі захисника, при цьому вказав на те, що в матеріалах справи зібрано достатньо інших доказів, що підтверджують винність Я. по епізоду вбивства Х., а тому вважав, що немає підстав для скасування судових рішень щодо Я. в повному обсязі з направленням справи на нове розслідування, як про це ставиться питання у клопотання захисника, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової колегії Верховного Суду України, обговоривши доводи клопотань прокурора і захисника, перевіривши матеріали справи та враховуючи рішення Європейського суду з прав людини, постановлене у цій справі, щодо Я., дійшли висновку, що клопотання заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а захисника - частковому задоволенню з наступних підстав.

Як убачається із вироку, суд на підтвердження винуватості Я. по епізоду від 22 серпня 1998 року вбивства Х. послався як на докази його вини - явку з повинною та показання під час його допиту як підозрюваного 2 лютого 2001 року.

Європейський суд з прав людини, розглянувши заяву засудженого Я., у своєму рішенні від 12 вересня 2008 року зазначив, що у справі за обвинуваченням Я. допущено порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме було порушено його право на захист — зізнання у вчиненні злочину і явка з повинною Я. написані за відсутності захисника та його допит як підозрюваного за ч. З ст. 101 КК України за епізодом убивства Х. відбувався без участі захисника при наявності ознак злочину, передбаченого ст. 93 КК України 1960 року.

При перегляді даної справи, судді на спільному засіданні дійшли висновку, що явка з повинною і показання Я. під час допиту як підозрюваного по епізоду вбивства Х. не можуть вважатися допустимими доказами, що підтверджують винуватість Я. по цьому епізоду, оскільки вони були одержані з порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

За таких обставин вони підлягають виключенню з переліку доказів обвинувачення Я. по цьому епізоду злочинних дій.

Разом з тим, виключення цих доказів із судових рішень істотно не впливає на правильність висновку суду про доведеність винуватості Я. за епізодом вбивства Х., оскільки в матеріалах справи є інші докази, які підтверджують його винуватість у цьому злочині.

Зокрема, Я. та С. під час проведення відтворення обстановки та обставин події за участю захисників, понятих на місці вчинення вбивства показали та пояснили, за яких обставин 22 серпня 1998 року вони разом вчинили вбивство Х. і про роль кожного з них: що Я. завдав удари потерпілому викруткою, а С. - ножем та заволодіння ними з багажника автомобіля Х. набором ключів в кейсі; показаннями під час допиту Я. і С. як обвинувачених, що проводився за участю їх захисників, вони також визнавали себе винними у скоєнні умисного вбивства Х. Ці показання Я. і С. узгоджуються з даними протоколу огляду місця події, під час якого виявлено згорілий автомобіль Х. та труп останнього, з показаннями свідків про те, що кейс з набором ключів належав Х., свідка про те, що кейс з набором ключів у 1998 році йому залишив С., з даними протоколу вилучення речового доказу - кейсу з набором ключів, з даними висновку судово-медичної експертизи, якою встановлено, що виявлені на трупі Х. рани частково заподіяні викруткою, а інша частина - ножем.

Посилання на те, що перевірку заяв про застосування недозволених методів ведення слідства до Я. проведено поверхово, неналежним чином, не відповідають матеріалам справи. Зі справи вбачається, що прокуратурою під час перевірки наведених у заявах фактів про застосування до Я. недозволених методів ведення слідства, допитано всіх працівників органів дізнання і слідства, які мали причетність до проведення процесуальних дій з Я. Оскільки ці факти свого підтвердження не знайшли, то в порушенні кримінальної справи відносно працівників міліції, які мали відношення до затримання Я. і розслідування справи, відмовлено. Така заява з боку Я. перевірялася під час судового розгляду справи, де також були допитані працівники карного розшуку та слідчі, які виконували з ним процесуальні дії, але свого підтвердження не знайшло, що на Я. під час досудового слідства чинився фізичний чи психічний тиск щодо визнання ним своєї вини у вчиненні злочину. Крім того, 8 червня 2001 року Я., будучи допитаний як обвинувачений, за участю захисника Х., запрошеного за його бажанням, дав пояснення, що слідчі міліції та прокуратури не застосовували до нього фізичного насильства.

За таких обставин суддями спільного засідання не встановлено істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б були підставами для скасування судових рішень щодо засудженого Я., а тому не має і підстав для скасування судових рішень в порядку ст. 395 КПК України щодо засудженого С., як про це ставилося питання у поданні суддів.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд України ухвалив вирок Апеляційного суду міста Києва від 20 листопада 2001 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2002 року щодо Я. змінити, виключити із мотивувальної частини цих рішень посилання як на докази його винуватості за епізодом вбивства Х. - явку з повинною Я. від 29 січня 2001 року та його показання за протоколом допиту в якості підозрюваного від 2 лютого 2001 року.