Висновок Вищого господарського суду України про те, що спірний іпотечний договір (з урахуванням змін і доповнень до нього) не відповідає ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» та є помилковим у зв’язку з тим, що забезпечення іпотекою дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі генерального договору про здійснення кредитування, що набрав чинності, і кредитних договорів, укладених у межах цього генерального договору, які є його невід’ємною частиною, не суперечить зазначеним положенням закону

У вересні 2009 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Харків-Петрол» (далі — ТОВ-1) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі — Банк) про визнання недійсним іпотечного договору від 22 червня 2007 р. № 190/Ziп-07-1 (далі — іпотечний договір) і договорів від 30 липня 2008 р. та 25 грудня 2008 р. про внесення змін і доповнень до іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності щодо нерухомого майна, переданого в іпотеку у зв’язку з недодержанням сторонами при вчиненні спірного правочину вимог ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон), оскільки іпотекою забезпечувалося виконання зобов’язань за генеральним договором, який не встановлював для сторін прав і обов’язків щодо регулювання кредитних відносин.

Господарський суд м. Києва рішенням від 7 грудня 2009 р. позов задовольнив.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 11 лютого 2010 р. зазначене рішення місцевого господарського суду скасував і в задоволенні позову відмовив.

Вищий господарський суд України постановою від 11 травня 2010 р. цю постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

У заявах про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК, в.о. Генерального прокурора України та Банк просили постанову суду касаційної інстанції скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд, пославшись на неоднакове застосування ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону.

Вищий господарський суд України ухвалою від 7 жовтня 2010 р. в зазначеній справі вирішив питання про її допуск до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2010 р.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши доводи заявників, Верховний Суд України дійшов висновку, що заяви підлягають задоволенню з огляду на таке.

Так, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та погоджуючись з висновком суду першої інстанції про недійсність спірного іпотечного договору та договорів про внесення змін і доповнень до нього у зв’язку з невідповідністю вимогам закону, вважав, що такий договір укладено з порушенням вимог ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону, оскільки він не був спрямований на забезпечення дійсного зобов’язання, тому що на момент його укладення ще не було укладено кредитного договору, який встановлює конкретно визначені зобов’язання сторін з надання та повернення кредиту.

Водночас у доданих до заяв постановах Вищого господарського суду України від 23 липня 2010 р. у справах про визнання недійсними іпотечних договорів, суд касаційної інстанції вказав, що аналіз положень ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону дає підстави вважати, що оспорювані договори не суперечать цим вимогам закону, оскільки в них зазначено зміст і розмір основного зобов’язання, встановленого на підставі генерального договору, що набрав чинності, та кредитних договорів, які є невід’ємною частиною цього генерального договору.

Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм матеріального права, Верховний Суд України виходив із такого.

Згідно зі ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 573 ЦК заставою може бути забезпечено вимогу, яка може виникнути в майбутньому.

У ст. 575 ЦК іпотеку визначено як один із видів застави.

За ч. 4 ст. 3 Закону, яким регулюються іпотечні правовідносини, іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Згідно з ч. 2 ст. 7 цього Закону в разі якщо вимога за основним зобов’язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов’язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання.

Отже, чинним законодавством установлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

У п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки, якими є, зокрема, зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання.

Як установили господарські суди, між Банком і товариством з обмеженою відповідальністю «Транс-Омега» (далі — ТОВ-2) було укладено генеральний договір від 7 червня 2007 р. № 190-07 про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій, яким визначено загальні принципи та порядок проведення банківських операцій щодо позичальника, ліміт і строк здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій, максимальний розмір відсотків за користування кредитними коштами, а також передбачено укладання в межах цього договору конкретних договорів із визначенням умов кожної з операцій.

Банк і ТОВ-2 також уклали кредитний договір від 4 червня 2008 р. на відкриття відновлювальної кредитної лінії (в національній валюті), який є невід’ємною частиною зазначеного генерального договору, за умовами якого Банк відкрив позичальнику відкличну кредитну лінію та в її межах надав кредитні кошти, визначивши конкретну суму кредитування, строк надання кредитних коштів, відсоткові ставки за користування кредитом, відповідальність сторін та інші істотні умови.

22 червня 2007 р. між Банком і ТОВ-1, яке виступило майновим поручителем ТОВ-2, укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого забезпечувалися вимоги банку за генеральним договором та будь-якими договорами, укладеними в його межах.

30 липня 2008 р. та 25 грудня 2008 р. Банк і ТОВ-1 уклали договори про внесення змін та доповнень до іпотечного договору в частині повернення Банку кредитних коштів із фактичної заборгованості за кожним із договорів, укладеним у межах генерального договору, в розмірі встановленого ліміту до 109 млн грн та 129 млн 500 тис. грн.

В іпотечному договорі сторони визначили такі умови, як зміст і розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, а також його реєстраційні дані.

Натомість при укладеннні оспорюваного іпотечного договору було дотримано всіх істотних умов, передбачених ст. 18 Закону, та забезпечено задоволення вимоги Банку, яка могла виникнути у майбутньому за чинним генеральним договором, з урахуванням конкретних кредитних договорів, які є його невід’ємною частиною, що не суперечить положенням ч. 4 ст. 3 Закону.

З огляду на викладене висновок Вищого господарського суду України про те, що іпотечний договір з урахуванням змін і доповнень до нього не відповідає ч. 4 ст. 3, ч. 2 ст. 7, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону, є помилковим у зв’язку з тим, що забезпечення іпотекою дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі генерального договору про здійснення кредитування, який набрав чинності, та кредитних договорів, укладених у межах цього генерального договору, які є його невід’ємною частиною, не суперечить зазначеним положенням закону.

Таким чином, оскільки Вищий господарський суд України, розглядаючи цю справу, неправильно застосував наведені норми матеріального права, прийняте ним судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним і підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111²⁴, 111²⁵ ГПК, Верховний Суд України заяви в.о Генерального прокурора України та Банку задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 11 травня 2010 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.