розглянула в судовому засіданні в м. Києві 13 січня 2004 р. кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого Т. на вирок Старобешівського районного суду Донецької області від 10 вересня 2002 р., яким Т., 1984 р.н., громадянина України, раніше судимого, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України частково приєднана невідбута частина покарання за попереднім вироком та остаточно визначено 3 роки 1 місяць позбавлення волі.
Цим же вироком засуджено Ч., вирок щодо якого в касаційному порядку не оскаржується. В апеляційному порядку справа не розглядалась.

За вироком районного суду Т. визнано винним у тому, що він у середині січня 2002 р. вечором разом із Ч., за попередньою змовою з ним, проник до гаража К. у смт. Старобешеве, звідки обидва таємно викрали майно на загальну суму 928 грн.

Крім того, Т. і Ч. у ніч на 31.01.2002 р. за попередньою змовою проникли до підвалу А. у смт. Старобешеве, звідки таємно викрали майно на загальну суму 300 грн.

У касаційній скарзі засуджений Т. ставить питання про скасування вироку, оскільки вважає, що вирок суду не відповідає фактичним обставинам справи, що злочинів він не вчиняв, а тільки допоміг Ч. перенести речі, не знав, що вони крадені, обмовив себе під фізичним тиском працівників міліції. В той же час засуджений просить застосувати до нього ст. 69 КК України та пом’якшити покарання, оскільки він тяжко хворий.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів Судової палати Верховного Суду України у кримінальних справах вважає, що в її задоволенні слід відмовити з таких підстав.

Висновки районного суду про доведеність обвинувачення Т. у вчиненні злочину при обставинах, зазначених у вироку, ґрунтуються на зібраних у встановленому законом порядку й досліджених у судовому засіданні доказах, а саме: на показаннях самого Т, даних ним на досудовому слідстві, на показаннях свідків Р., К.К., С., М., протоколі вилучення та огляду речових доказів, протоколах відтворення обстановки та обставин подій, а також на інших матеріалах справи. Суд повно й об’єктивно дослідив обставини справи та правильно кваліфікував дії Т. за ч. 3 ст. 185 КК України.

Посилання засудженого на те, що він не вчиняв крадіжок, а тільки допомагав переносити викрадене по вулиці, є безпідставними та не відповідають матеріалам справи.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, підстав для обмови Т. засудженим Ч. не встановлено. Твердження засудженого про застосування до нього недозволених методів слідства також обґрунтовано визнані судом безпідставними. Будь-які заяви чи клопотання з цього приводу в матеріалах справи відсутні.

Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які б тягли зміну чи скасування судових рішень, не вбачається.

Вирішуючи питання про міру покарання засудженому, суд, згідно з вимогами ст. 65 КК України, врахував як характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, так і дані, що характеризують особу засудженого, та призначив покарання, що відповідає тяжкості вчиненого злочину.

Підстав для пом’якшення покарання Т. судова колегія не вбачає. Що ж стосується звільнення від покарання за хворобою, то, відповідно до ст. 408 КПК України, за наявності підстав, передбачених ст. 84 КК України, це питання вирішується судом за місцем відбування покарання за поданням установи, яка відає відбуванням покарання, та висновком лікарської комісії.

Отже, підстав для розгляду справи з повідомленням осіб, зазначених у ст. 384 КПК України, немає.

Керуючись ст. 394 КПК України, колегія суддів ухвалила: у задоволенні касаційної скарги засудженого Т. відмовити.