Застосування до відповідача штрафних (фінансових) санкцій за несплату страхових внесків, встановлених Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» із виплат, які відповідно до Закону України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених ст. 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» визнані кредиторською заборгованістю Державного бюджету України, є правомірним. Оскільки Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», як і жоден нормативно-правовий акт до червня 2006 р., не містить положень, які б звільняли страхувальника від обов’язку нарахування та сплати страхових внесків з таких виплат чи відповідальності за неповноту їх сплати. Тому підстав стверджувати про відсутність правопорушення у сфері господарювання, яке полягає в несплаті страхових внесків, немає.

Посилання касаційного суду на порушення, закріпленого в п. 8 ч. 3 ст. 2 КАС принципу пропорційності при стягненні з відповідача штрафних (фінансових) санкцій у зазначеному розмірі, є безпідставним, оскільки відповідальність за неповноту та несвоєчасність сплати страхових внесків, зокрема розмір штрафу та пені, встановлено Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»

16 січня 2012 р. Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі — Фонд) до відділу освіти Самарської районної у м. Дніпропетровську ради (далі — відділ освіти), за участю прокурора Самарського району м. Дніпропетровська, про стягнення недоїмки зі сплати страхових внесків та штрафних (фінансових) санкцій, встановив:

У листопаді 2007 р. Фонд звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відділу освіти недоїмку зі сплати страхових внесків у сумі 13 тис. 50 грн 60 коп. та 335 тис. 343 грн 41 коп. штрафних (фінансових) санкцій.

На обґрунтування позову Фонд послався на те, що перевіркою відділу освіти з питань правильності нарахування страхових внесків у період з 1 січня 2005 р. по 31 грудня 2006 р. встановлено порушення відповідачем вимог Закону від 18 січня 2001 р. № 2240-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон № 2240-ІІІ) щодо нарахування й утримання до Фонду страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, на випадок безробіття і від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі — страхові внески), з виплат, які відповідно до Закону від 9 вересня 2004 р. № 1994-IV «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених ст. 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» (далі — Закон № 1994-IV) визнано кредиторською заборгованістю Державного бюджету України (далі — виплати науково-педагогічним працівникам), проведених відповідачем у грудні 2005 р. та квітні 2006 р.

За результатами перевірки 16 лютого 2007 р. складено акт, на підставі якого позивачем прийнято рішення від 2 березня 2007 р. № 041 про зарахування до бюджету Фонду донарахованих страхових внесків у сумі 13 тис. 50 грн 60 коп. та 335 тис. 343 грн 41 коп. штрафних санкцій. У добровільному порядку це рішення відповідачем не виконано.

Господарський суд Дніпропетровської області постановою від 20 грудня 2007 р. позов за­довольнив.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 27 січня 2009 р. рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: стягнув із відділу освіти на користь Фонду 13 тис. 50 грн 60 коп. заборгованості зі сплати страхових внесків; у задоволенні вимог про стягнення штрафних санкцій у сумі 335 тис. 343 грн 41 коп. відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 жовтня 2011 р. постанову апеляційного суду залишив без змін та погодився з висновком останнього про протиправність застосування до відділу освіти штрафних санкцій, оскільки відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 30 Закону № 2240-ІІІ, якою керувався Фонд, приймаючи рішення про застосування цих санкцій, штраф за неповну сплату страхових внесків накладається на страхувальника в розмірі прихованої (заниженої) суми заробітної плати, на яку відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески. При цьому фактів приховування або заниження сум заробітної плати відповідач не допускав.

Оскільки відділ освіти, визначаючи в грудні 2005 р. та квітні 2006 р. базу нарахування страхових внесків, діяв відповідно до роз’яснень із цього питання, наданих у спільному листі Міністерства освіти та науки України і Міністерства фінансів України від 30 листопада 2005 р. № 1/9-681, № 31-17000-02-5/25800 «Щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2005 р. № 934» (далі — спільний лист від 30 листопада 2005 р.), то його вина у неповному нарахуванні та сплаті страхових внесків відсутня, а отже, відсутні й підстави для відповідальності.

Також, на думку суду касаційної інстанції, в разі задоволення позову в частині стягнення з відповідача штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 335 тис. 343 грн 41 коп. за несплату страхових внесків у сумі 13 тис. 50 грн 60 коп. буде порушено закріплений у п. 8 ч. 3 ст. 2 КАС принцип пропорційності.

У заяві про перегляд судових рішень Верхов­ним Судом України з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, Фонд просив скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 жовтня 2011 р. та направити справу на новий касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви додано постанову Вищого адміністративного суду України від 22 липня 2010 р. та ухвали від 3 березня 2011 р., від 10 березня 2011 р., в яких касаційний суд визнав помилковими висновки судів про неможливість застосування штрафних (фінансових) санкцій за несвоєчасність та неповноту сплати страхових внесків до страхувальника, який керувався роз’ясненнями, наданими у спільному листі від 30 листопада 2005 р.

Перевіривши за матеріалами справи наведені в заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 22 Основ законодавства Украї­ни про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР порядок здійснення платежів і резер­вування коштів, строки сплати внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Законом № 1994-IV заборгованість із виплат педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів, передбачених ст. 57 Закону «Про освіту», які за змістом ст. 21 Закону № 2240-ІІІ є базою нарахування страхових внесків, визнана кредиторською заборгованістю Державного бюджету України.

Механізм погашення такої заборгованості визначено Порядком погашення кредиторської заборгованості державного бюджету педагогічним і науково-педагогічним працівникам навчальних закладів та установ освіти з виплати надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2005 р. № 934 (далі — Порядок), згідно з п. 4 якого відрахування, передбачені законодавством, із виплат науково-педагогічним працівникам здійснюються в установленому порядку.

Порядок і строки сплати страхових внесків на час виникнення спірних правовідносин були встановлені ст. 23 Закону № 2240-ІІІ.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 цього Закону страхувальник зобов’язаний нараховувати і сплачувати страхові внески в установлені строки та в повному обсязі.

За правилами ст. 30 Закону № 2240-ІІІ страхувальник–роботодавець несе відповідальність за несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків. У разі несвоєчасної сплати страхових внесків страхувальником або непов­ної їх сплати страхувальник сплачує суму донарахованих контролюючим органом страхових внесків (недоїмки), штраф та пеню.

За неповну сплату страхових внесків на страхувальника накладається штраф у розмірі прихованої (заниженої) суми заробітної плати, на яку відповідно до Закону № 2240-ІІІ нараховуються страхові внески, а в разі повторного порушення — у трикратному розмірі зазначеної суми. Не сплачені в строк страхові внески, пеня і штраф стягуються в дохід Фонду зі страхувальника у безспірному порядку.

Пункт 3² Порядку, відповідно до якого страхові внески на виплати науково-педагогічним працівникам не нараховуються, набрав чинності лише з 2 червня 2006 р.

Таким чином, на час проведення відповідачем виплат науково-педагогічним працівникам норми Закону № 2240-ІІІ, як і жоден нормативно-правовий акт, не містили положень, які б звільняли страхувальника від обов’язку нарахування та сплати страхових внесків з таких виплат чи відповідальності за неповноту їх сплати. Підстав стверджувати про відсутність правопорушення у сфері господарювання, яке полягає в несплаті страхових внесків, немає.

Спільний лист від 30 листопада 2005 р., роз’ясненнями якого керувався відповідач при здійсненні таких виплат, не має нормативно-правового характеру, тому не міг застосовуватися навчальним закладом при нарахуванні й сплаті страхових внесків.

Отже, висновок суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, про неправомірність застосування до відділу освіти штрафних (фінансових) санкцій за несплату страхових внесків ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та не відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права у спорах цієї категорії, висловленій у постановах від 30 травня 2011 р. № 21-49а11 та від 26 вересня 2011 р. № 21-185а11.

Посилання касаційного суду на порушення, закріпленого в п. 8 ч. 3 ст. 2 КАС принципу пропор­ційності при стягненні з відповідача штрафних (фінансових) санкцій у зазначеному вище розмірі, є безпідставним, оскільки відповідальність за неповноту та несвоєчасність сплати страхових внесків, зокрема розмір штрафу та пені, встановлено Законом № 2240-ІІІ.

З урахуванням наведеного та відповідно до ч. 2 ст. 243 КАС ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 жовтня 2011 р. підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 241–243 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву Фонду задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 жовтня 2011 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

* Публікується повний текст судових рішень із незначними редакційними правками.

Відповідно до ст. 169 ЦК Української РСР грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. У Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яким встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, також не йдеться про дозвіл здійснювати оплату платежів в іноземній валюті у розрахунках між резидентами.
Згідно з умовами спірних договорів купівлі-продажу квартир купівельна ціна, тобто грошові зобов’язання покупців за цими договорами, виражена в національній валюті України — гривні. Визначення при цьому в договорах грошового еквівалента цих зобов’язань покупців в умовних одиницях законом не заборонено

Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 травня 2012 р. (в и т я г)

Закрите акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі — ЗАТ) звернулося до суду з позовом до Р. та З. про визнання укладених 18 лютого 1997 р. між ним і зазначеними особами договорів купівлі-продажу квартир недійсними з тих підстав, що при їх укладенні сторони не досягли згоди щодо істотної умови договорів — купівельної ціни; визначення цієї ціни в умовних одиницях не відповідає вимогам закону, а саме укладення договорів на таких умовах суперечить цілям діяльності ЗАТ.
Р. та З., а також О.О., О.Н. та О.Т. звернулися до суду із зустрічним позовом до ЗАТ про визнан­ня укладених у лютому 1997 р. між ними та ЗАТ договорів купівлі-продажу квартир недійсними в частині визначення еквівалента покупної ціни в умовних одиницях із тих підстав, що така умова не відповідає вимогам закону, визнання з цих же підстав недійсними додаткових договорів, якими встановлено порядок здійснення ними розрахунків за придбані квартири з урахуванням курсу умовної одиниці за даними Національного банку України на день внесення платежу, та зобов’язання ЗАТ видати їм довідки про повну сплату ними вартості придбаних квартир.
Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 5 травня 2011 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 липня 2011 р. та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2011 р., позови задовольнив частково: визнав недійсними умови укладених між сторонами договорів купівлі-продажу квартир про визначення еквівалента покупної ціни в умовних одиницях; визнав недійсними додаткові договори, якими встановлено порядок здійснення покупцями розрахунків за придбані квартири з урахуванням курсу умовної одиниці за даними Національного банку України на день внесення платежу; зобов’язав ЗАТ протягом одного місяця з дня набрання судовим рішенням законної сили видати Р., З., О.Т., О.О. та О.Н. довідки про повну сплату ними покупної ціни за договорами купівлі-продажу квартир.
У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення суду касаційної інстанції ЗАТ, пославшись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме норми, якою встановлено можливість вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, просило скасувати зазначені вище судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.
Як приклад наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ЗАТ навело постанову Вищого господарського суду Украї­ни від 28 липня 2004 р.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників ЗАТ С.О. та С.М. на підтримання заяви, З., О.О. та Р. на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Відповідно до змісту ст. 360⁴ ЦПК суд за­довольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Суд установив, що ЗАТ 14 лютого 1997 р. уклало договори купівлі-продажу квартири з О.О., О.Н., О.Т., 18 лютого 1997 р. — з Р. та 21 лютого 1997 р. — із З. У п. 4 кожного з цих договорів було визначено покупну ціну квартир у гривнях із вираженням її еквівалента в умовних одиницях за курсом Національного банку України на день укладення договору. До кожного з цих договорів між сторонами було укладено додаткові договори про порядок здійснення покупцями розрахунків за придбані квартири, яким передбачено, що покупна ціна сплачується впродовж 15 років періодичними щомісячними платежами в національній валюті України в розмірі, вираженому в умовних одиницях за курсом Національного банку України на день здійснення платежу. Суд також встановив, що умовною одиницею сторони вважали іноземну валюту.
Визнаючи п. 4 у кожному із зазначених договорів купівлі-продажу квартир недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що в цій частині договори не відповідають вимогам закону — Декрету Кабінету Міністрів України від «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі — Декрет), який визначає єдиним законним засобом платежу на території України українську гривню.
Однак із висновком суду про те, що в зазначеній частині договори не відповідають вимогам закону, погодитися не можна.
Частиною 1 ст. 48 чинного на час укладення сторонами спірних договорів ЦК Української РСР встановлено, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.
Відповідно до ст. 169 цього Кодексу грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. У Декреті, який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, також не йдеться про дозвіл здійснювати оплату платежів в іноземній валюті у розрахунках між резидентами, якими є сторони у справі.
Згідно з умовами спірних договорів купівлі-продажу квартир, що також встановлено судом, покупна ціна, тобто грошові зобов’язання покупців за цими договорами виражені в національній валюті України — гривні. Визначення при цьому в договорах грошового еквівалента цих зобов’язань покупців в умовних одиницях законом не заборонено, на що звернув увагу Вищий господарський суд України в судовому рішенні, на яке як на приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права послався заявник, а тому висновок суду про те, що зазначені умови договорів не відповідали вимогам чинного на час їх укладення законодавства, є помилковим.
Таким чином, у цій частині рішення касаційного суду незаконне, що відповідно до ст. 360⁴ ЦПК є підставою для його скасування і передачі справи в цій частині на новий касаційний розгляд.
Що стосується іншої частини рішення, то заявник не надав прикладів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що по­тягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому в задоволенні заяви про перегляд цієї частини рішення слід відмовити.
Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴, 360⁵ ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України заяву ЗАТ задовольнили частково: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2011 р. щодо залишення без змін рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 травня 2011 р. та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 5 липня 2011 р. в частині вирішення зустрічної позовної вимоги Р., З., О.О., О.Н. та О.Т. до ЗАТ, треті особи — Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація, Головне управління юстиції в м. Києві, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, про визнання договорів купівлі-продажу квартир недійсними в частині визначення еквівалента покупної ціни в умовних одиницях скасували і передали справу в цій частині на новий касаційний розгляд.

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що в договорі встановлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК України. Тому в такому разі підлягають застосуванню положення норми ч. 4 ст. 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки банк відповідно до умов кредитного договору змінив строк виконання основного зобов’язання, то згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України вимоги до поручителів могли бути заявлені у межах шести місяців від дня настання цього строку

Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р. (в и т я г)

У грудні 2009 р. акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (далі — АКІБ «Укр­Сиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі — ПАТ «УкрСиббанк»), звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «TWM» (далі — ТОВ «TWM»), Е., П. про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позивач зазначив, що 24 жовтня 2007 р. між ним і ТОВ «TWM» було укладено кредитний договір. Відповідно до умов договору банк надав цьому товариству кредит у розмірі 114 тис. доларів США, а ТОВ «TWM» зобов’язалося у строк та на умовах, визначених у кредитному договорі, повернути кредит і сплатити проценти.
Згідно з п. 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов’язаний повернути банку кредит у повному обсязі в термін не пізніше 24 жовтня 2018 р., якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, установлений на підставі додаткової угоди між сторонами або до визначеного банком терміну (достроково) відповідно до умов розд. 12 договору на підставі будь-якого з цих пунктів договору: 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 8.4.
З метою забезпечення виконання ТОВ «TWM» своїх зобов’язань за зазначеним кредитним договором 24 жовтня 2007 р. банк уклав договори поруки з Е. та П., за якими поручителі відповідають перед банком за порушення зобов’язання боржником до повного припинення всіх зобов’язань ТОВ «TWM» за основним договором.
Позивач, пославшись на невиконання ТОВ «TWM» своїх зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим 12 грудня 2008 р. пред’явив вимогу до позичальника та поручителів про дострокове повернення кредиту й процентів за користування кредитом протягом 30 календарних днів від дати отримання цієї вимоги, просив стягнути солідарно з ТОВ «TWM», Е. та П. 120 тис. 72 долари 26 центів США заборгованості за кредитним договором.
Дніпровський районний суд м. Херсона рішенням від 22 листопада 2010 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 3 березня 2011 р. та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціа­лізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 р., позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задовольнив частково: стягнув із ТОВ «TWM» на користь ПАТ «УкрСиббанк» 120 тис. 72 долари 26 центів США заборгованості за кредитним договором та 1 тис. 820 грн судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
У заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Укр­Сиббанк» просило скасувати зазначене рішення Дніпровського районного суду м. Херсона, ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 3 березня 2011 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 р. в частині відмови в задоволенні позовних вимог до поручителів Е. і П. та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у цій частині, пославшись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч. 4 ст. 559 ЦК, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2011 р. й від 22 червня 2011 р. та постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2011 р. й від 26 жовтня 2011 р., в яких, на думку ПАТ «УкрСиббанк», по-іншому застосовано зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 р. цивільну справу за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «TWM», Е. та П. про стягнення заборгованості за кредитним договором допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Суди встановили, що 24 жовтня 2007 р. між АКІБ «УкрСиббанк» і ТОВ «TWM» було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав ТОВ «TWM» кредит у розмірі 114 тис. доларів США, а товариство зобов’язалося у строк та на умовах, визначених у цьому кредитному договорі, повернути кредит і сплатити проценти.
Згідно з п. 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов’язаний повернути банку кредит у повному обсязі в термін не пізніше 24 жовтня 2018 р., якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, установлений на підставі додаткової угоди сторін або до зазначеного банком терміну (достроково) відповідно до умов розд. 12 договору на підставі будь-якого з пунктів договору: 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 8.4.
За змістом ч. 1 ст. 651 ЦК зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Пунктом 12.1 кредитного договору передбачено, що відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема статей 525, 611 ЦК, сторони погодилися, що в разі застосування будь-якого з пунктів 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 8.4 цього договору та (або) настання обставин, що передбачені цими пунктами, банк має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав згідно з п. 1.2.2 договору. При цьому термін повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредит — обов’язковим до повернення з дати отримання позичальником відповідної письмової вимоги банку. У такому випадку позичальник зобов’язується достроково повернути отриманий кредит та плату за кредит у встановлений банком термін у повному обсязі. У будь-якому випадку новий строк повернення кредиту та плати за кредит згідно з вимогою банку не може перевищувати 14 календарних днів з дати відправлення банком зазначеної вимоги позичальнику.
З метою забезпечення виконання ТОВ «TWM» своїх зобов’язань за кредитним договором 24 жовтня 2007 р. банк уклав договори поруки з Е. та П., за якими поручителі відповідають перед банком за порушення зобов’язання боржником до повного припинення всіх зобов’язань ТОВ «TWM» за основним договором.
12 грудня 2008 р. у зв’язку з невиконанням ТОВ «TWM» своїх зобов’язань за кредитним договором перед ПАТ «УкрСиббанк» банком була пред’явлена письмова вимога до позичальника про дострокове повернення кредиту та процентів протягом 30 календарних днів від дати отримання цієї вимоги. Зазначену вимогу ТОВ «TWM» отримало 15 грудня 2008 р. Граничним строком виконання основ­ного зобов’язання позичальника перед кредитором, встановленим банком відповідно до п. 12.1 кредитного договору, є 15 січня 2009 р.
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з ТОВ «TWM» і відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів Е. і П., суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що в договорах поруки не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умови цих договорів про дію поруки до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором не є встановленням такого строку, та враховуючи, що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основ­ного зобов’язання, який був установлений кредитором відповідно до п. 1.2.2 кредитного договору, не пред’явив вимоги до поручителів, дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з поручителів заборгованості за кредитним договором.
Разом з тим у судових рішеннях, доданих до заяви ПАТ «УкрСиббанк» як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що умова договору поруки про його дію до повного виконання зобов’язань боржником за кредитним договором є встановленням строку припинення поруки, який пов’язаний із настанням певної події, а саме виконанням зобов’язань боржником за кредитним договором.
Отже, виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права — ч. 4 ст. 559 ЦК.
Вирішуючи питання про усунення розбіжно­стей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходили з такого.
За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК).
Разом із тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК).
Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що в договорі встановлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК. Тому в такому разі підлягає застосуванню норма ч. 4 ст. 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
У справі, яка переглядається, установивши, що договорами поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки пунктами 3.1 цих договорів установлено, що вони діють до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до п. 1.2.2 кредитного договору, не пред’явив вимоги до поручителів, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, дійшов обґрунтованого висновку про те, що поруку припинено на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК.
Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи заяви ПАТ «УкрСиббанк» цих висновків не спростовують.
За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 р. немає.
Керуючись статтями 355, 360³, 360⁵ ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у задоволенні заяви ПАТ «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 р. відмовили.