Призначаючи засудженому основне покарання із застосуванням ст. 69 КК України, суд у вироку повинен зазначити, які саме обставини та яким чином його пом’якшують

Дергачівський районний суд Харківської області вироком від 8 травня 2008 р. засудив Н. за ч. 2 ст. 309 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу до штрафу в розмірі 700 грн.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Н. визнано винним у тому, що у квітні 2006 р. він незаконно повторно виготовив без мети збуту психотропну речовину (первитин), частину якої вжив одразу, а решту незаконно зберігав для власного вживання до моменту виявлення та вилучення у нього цієї речовини працівниками міліції 15 травня 2006 р.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області порушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд. Він мотивував це тим, що суд, призначаючи Н. покарання, замість кримінального закону, який підлягає застосуванню, а саме ст. 71 КК, безпідставно застосував ст. 69 цього Кодексу, унаслідок чого призначене засудженому покарання не відповідає тяжкості вчиненого злочину та його особі через м’якість.

Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання має бути задоволене з таких підстав.

Твердження прокурора про те, що суд при призначенні Н. покарання не врахував вимог ст. 71 КК, є обґрунтованим.

Відповідно до ч. 3 ст. 78 КК у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71 та 72 цього Кодексу, тобто за сукупністю вироків.

Із матеріалів справи вбачається, що Н. засуджено вироком Дергачівського районного суду Харківської області від 24 жовтня 2005 р. за ч. 2 ст. 309 КК на п’ять років позбавлення волі та на підставі ст. 75 цього Кодексу його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки.

Незаконне повторне виготовлення та зберігання засудженим без мети збуту психотропних речовин працівники міліції виявили 15 травня 2006 р.

Таким чином, Н. у період іспитового строку, не відбувши покарання за попереднім вироком, вчинив новий злочин, а тому остаточне покарання йому повинно призначатися за сукупністю вироків.

Однак суд, не врахувавши вимог ч. 3 ст. 78 та ст. 71 КК, неправильно застосував кримінальний закон.

Наведені в касаційному поданні доводи про безпідставне застосування ст. 69 КК при призначенні Н. покарання заслуговують на увагу.

Згідно зі ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

За змістом ст. 69 КК при вирішенні питання про можливість перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, суд повинен установити декілька обставин, що пом’якшують покарання, та мотивувати, яким чином вони істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Цих вимог закону суд, призначаючи засудженому покарання, не дотримав.

Так, він, визнавши за можливе призначити Н. із застосуванням ст. 69 КК більш м’яке покарання, ніж установлено санкцією ч. 2 ст. 309 цього Кодексу, виходив з того, що засуджений повністю визнав свою вину, щиро розкаявся у вчиненому, активно сприяв розкриттю злочину, а також, що він має незадовільний стан здоров’я та в нього на утриманні перебуває дитина. Але суд не зазначив у вироку, яким чином ці обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого Н. злочину.

Водночас суд усупереч вимогам ст. 65 КК не взяв до уваги встановлені ним дані про особу Н., зокрема те, що він неодноразово засуджувався, в тому числі за тяжкі злочини та злочини у сфері обігу наркотичних засобів, перебуває на обліку в лікаря-нарколога у зв’язку із синдромом хронічної алкогольної залежності, у 2006 р. до нього застосовувалися примусові заходи лікування від алкоголізму, цей злочин вчинив у період іспитового строку, визначеного за попереднім вироком.

Зазначене свідчить про небажання Н. виправитися, а також про те, що він становить підвищену суспільну небезпечність. Тому висновок суду про можливість застосування до засудженого більш м’якого виду покарання, не зазначеного в санкції ст. 309 КК, не є переконливим.

З огляду на викладене колегія суддів визнала наведені в касаційному поданні доводи про безпідставність призначення засудженому покарання у виді штрафу обґрунтованими, вважаючи, що таке покарання не відповідає його меті — виправленню та запобіганню вчиненню нових злочинів, а тому є явно несправедливим унаслідок м’якості.

У зв’язку з наведеним колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок Дергачівського районного суду Харківської області від 8 травня 2008 р. і направила справу на новий судовий розгляд до того самого суду в іншому складі суддів.