Спір, предметом якого є рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про застосування санкцій за правопорушення на ринку цінних паперів, випливає зі здійснення останньою своїх управлінських функцій у сфері державного регулювання ринку цінних паперів, а отже, має публічно-правовий характер і належить до адміністративної юрисдикції.

Через це ухвалу суду касаційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі скасовано, а справу направлено на новий касаційний розгляд*

15 червня 2010 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши в порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою відкритого акціонерного товариства «Запорізьке кар’єроуправління» (далі — ВАТ) справу за його позовом до Запорізького територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі — територіальне управління Комісії, Комісія відповідно), третя особа — Державна акціонерна холдингова компанія «Енергобуд», про визнання постанови незаконною, встановила:

У березні 2006 р. ВАТ звернулося до суду з позовом про визнання незаконною постанови територіального управління Комісії від 3 березня 2006 р. № 57-ЗП про накладення санкції за правопорушення на ринку цінних паперів, якою позивачу винесено попередження.

Господарський суд Запорізької області постановою від 19 вересня 2006 р., залишеною без змін ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 8 грудня 2006 р., позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 березня 2010 р. зазначені судові рішення скасував, провадження у справі закрив.

У скарзі до Верховного Суду України ВАТ, пославшись на наявність підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, порушило питання про скасування ухвали касаційного суду та залишення в силі судових рішень, ухвалених у справі судами першої та апеляційної інстанцій.

На підтвердження неоднакового застосування касаційним судом однієї й тієї самої норми права позивач надав ухвали Вищого адміністративного суду України від 8 січня, 14 серпня 2008 р. та 24 лютого 2009 р., в яких, на його думку, норми права застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в цьому випадку суд касаційної інстанції неоднаково (порівняно з іншими аналогічними справами) та неправильно застосував норми процесуального закону, а тому скарга підлягає частковому задоволенню.

Закриваючи провадження у справі, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що оскільки оскаржувану постанову територіальне управління Комісії прийняло у зв’язку з відмовою представнику акціонера ВАТ — третьої особи у справі — у реєстрації для участі в загальних зборах акціонерів, то ця справа пов’язана із захистом корпоративних прав останньої, тобто спір виник із корпоративних відносин, а отже, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте з таким висновком погодитися не можна, зважаючи на таке.

Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні визначено Законом від 30 жовтня 1996 р. № 448/96-ВР «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (далі — Закон № 448/96-ВР).

За правилами ч. 1 ст. 5 та ч. 2 ст. 6 цього Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Комісія через центральний апарат і свої територіальні органи.

У п. 5 ст. 8 Закону № 448/96-ВР встановлено, що Комісія має право в разі порушення законодавства про цінні папери, нормативних актів Комісії виносити попередження, зупиняти на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи іншого емітента, дію ліцензій, виданих Комісією, анулювати дію таких ліцензій.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС ^(*)1 компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

У п. 1 ч. 1 ст. 3 зазначеного Кодексу справу адміністративної юрисдикції визначено як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

З матеріалів справи вбачається, що ВАТ звернулося до суду з вимогою визнати незаконною постанову територіального управління Комісії про накладення санкції за правопорушення на ринку цінних паперів. Тобто предметом спору у справі, що розглядається, є рішення державного органу, прийняте при здійсненні наданих йому чинним законодавством владних управлінських функцій у сфері державного регулювання ринку цінних паперів.

Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про те, що цей спір не належить до адміністративної юрисдикції, не ґрунтується на нормах процесуального закону, у зв’язку з чим постановлена ним ухвала підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до цього ж суду для перевірки законності судових рішень у повному обсязі.

Керуючись статтями 241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу ВАТ задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2010 р. скасувати, справу направити до цього самого суду на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

* Публікується повний текст судового рішення з незначною редакційною правкою.
1 Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій та статус суддів».