Оскільки митні органи, приймаючи вантажні митні декларації та пропускаючи товар на митну територію України, погоджувалися з відомостями щодо звільнення товариства від сплати податку на додану вартість, то відповідно до п. 10.3 ст. 10 Закону України «Про податок на додану вартість» та підпункту 4.2.1 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» митниця не мала правових підстав для прийняття оспорюваного податкового повідомлення з посиланням на результати камеральної перевірки та положення підпункту «в» підпункту 4.2.2 цього ж пункту, дія якого не поширюється на митні органи *

2 червня 2009 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Юнік Фарма» (далі — Товариство) справу за його позовом до Житомирської митниці (далі — Митниця), третя особа — Новоград-Волинська об’єднана державна податкова інспекція Житомирської області, про визнання недійсним податкового повідомлення, встановила:

У березні 2007 р. Товариство звернулося до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення Митниці від 24 січня 2007 р. № 1, яким позивачу визначено 1 млн 46 тис. 215 грн 3 коп. податкового зобов’язання з податку на додану вартість (далі — ПДВ ), у тому числі 49 тис. 819 грн 76 коп. штрафних санкцій. На обґрунтування позовних вимог Товариство послалося, зокрема, на правомірність застосування ним пільги зі сплати ПДВ при ввезенні на територію України пробок гумових для закупорювання лікарських засобів, а також на те, що Митниця не уповноважена визначати податкові зобов’язання на підставі підпункту «в» підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону від 21 грудня 2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі — Закон № 2181-III).

Господарський суд Житомирської області постановою від 9 липня 2007 р. позов задовольнив частково: визнав недійсним оспорюване податкове повідомлення в частині застосування штрафних санкцій, в іншій — у позові відмовив.

Постановою від 4 вересня 2007 р. Київський апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив повністю.

Вищий адміністративний суд України постановою від 12 лютого 2009 р. рішення апеляційного суду скасував повністю, рішення суду першої інстанції — в частині задоволення позову та відмовив у цій частині, в іншій — залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України Товариство порушило питання про перегляд за винятковими обставинами, скасування постанови касаційного суду та залишення в силі постанови апеляційного суду. На обґрунтування скарги позивач послався на неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпункту 5.1.7 п. 5.1 ст. 5 Закону від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі — Закон № 168/97-ВР) та додав рішення Вищого адміністративного суду України, в якому, на його думку, по-іншому застосовано вказану норму права.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про обґрунтованість скарги.

Як установлено судами, при імпорті в Україну пробок гумових для закупорювання флаконів з лікарськими засобами у вантажних митних деклараціях у період із 21 квітня 2005 р. по 7 грудня 2006 р. Товариство вказувало на наявність преференції «002», тобто звільнення від сплати ПДВ. Приймаючи ці документи від позивача та пропускаючи товар на митну територію України, митний пост «Новоград-Волинський» Митниці погоджувався з відомостями щодо звільнення позивача від сплати ПДВ на підставі підпункту 5.1.7 п. 5.1 ст. 5 Закону № 168/97-ВР.

У п. 35 ст. 1 МК визначено, що пропуск товарів і транспортних засобів через митний кордон України — це дозвіл митного органу на переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України з урахуванням заявленої мети такого переміщення після проведення митних процедур, пов’язаних відповідно до п. 19 тієї самої статті зі здійсненням митного контролю за переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон України, митного оформлення цих товарів і транспортних засобів, а також із справлянням передбачених законом податків і зборів.

Згідно з п. 10.3 ст. 10 Закону № 168/97-ВР платники податку, які імпортують товари (супутні послуги) на митну територію України для їх використання або споживання на митній території України, відповідають за дотримання правил надання інформації для розрахунку бази оподаткування (суми податку, належного до сплати) митним органам.

Відповідно до підпункту 4.2.1 п. 4.2 ст. 4 Закону № 2181-III якщо згідно з нормами цього пункту сума податкового зобов’язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність та повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне і повне погашення нарахованого податкового зобов’язання та має право на оскарження цієї суми у порядку, встановленому зазначеним Законом.

Враховуючи наведене, Митниця не мала правових підстав для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення, посилаючись на порушення підпункту 5.1.7 п. 5.1 ст. 5 Закону № 168/97-ВР, застосування якого визнано правомірним її посадовими особами під час митного оформлення.

Оспорюване податкове повідомлення, прийняте Митницею з посиланням на результати камеральної перевірки та підпункт «в» підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону № 2181-III, суперечить закону. Дія наведеної норми не поширюється на відповідача.

Так, згідно з цим підпунктом контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму податкового зобов’язання платника податків у разі якщо цей орган унаслідок проведення камеральної перевірки виявляє арифметичні або методологічні помилки у поданій платником податків податковій декларації, які призвели до заниження або завищення суми податкового зобов’язання. Оспорюване ж податкове повідомлення-рішення не є наслідком згаданих помилок, виявлених у поданій позивачем податковій декларації.

Оскільки відповідно до Порядку заповнення та подання податкової декларації з податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 р. № 166, податкова декларація подається до податкового органу, то саме він наділений повноваженнями на проведення камеральної перевірки на підставі підпункту «в» підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону № 2181-III.

З урахуванням наведеного рішення касаційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення апеляційного суду.

Керуючись статтями 241—244 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила скаргу Товариства задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 12 лютого 2009 р. скасувати, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 вересня 2007 р. залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

^* Публікується повний текст судового рішення з незначною редакційною правкою.