Відповідно до ст. 127 ЖК України гуртожитки як жилі приміщення призначені для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.
Особи, які проживають у гуртожитку, мають право на зайняття в ньому койко-місця і не наділені правом на звернення до суду з вимогами про визнання іншої особи такою, що втратила право користування ним чи проживання в ньому

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 18 листопада 2004 р. позов задовольнив: визнав Г. такою, що втратила право користування спірним житлом.

Цей же суд ухвалою від 14 листопада 2006 р. заяву Г. про перегляд рішення суду у зв’язку з нововиявленими обставинами задовольнив: рішення від 18 листопада 2004 р. скасував, а справу розглянув за правилами, встановленими ЦПК.

У судовому засіданні К. вимоги первісного позову підтримала та просила його задовольнити, пославшись на те, що вона тривалий час проживала з відповідачкою в кімнаті гуртожитку. Вони обидві були там зареєстровані, неприязних стосунків між ними не було. Наприкінці 1998 р. Г. почала продавати свої речі, повідомивши, що виїжджає до родичів. Лише зі слів знайомої К. дізналася, що Г. поїхала за кордон. Ніхто зі знайомих відповідачки не цікавився зазначеною кімнатою. Після від’їзду Г. позивачка зробила в ній ремонт. К. вважала, що відповідачка втратила право на користування кімнатою у гуртожитку, а мати позивачки зареєстрована за цією адресою на законних підставах.

Г. звернулась із зустрічним позовом до К. про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, вселення, зняття з реєстраційного обліку, продовження строку на збереження жилого приміщення понад шість місяців. Свої вимоги обґрунтувала тим, що К. була обізнана про факт її тимчасового виїзду за кордон на заробітки, та весь час перебування поза межами України вона сплачувала за користування спірною кімнатою, щоб зберегти за собою право на житло, оскільки іншого житла у неї в Україні немає. Коли вона приїжджала в Україну, то постійно проживала саме за місцем своєї реєстрації, де зберігалися її особисті речі, відвідувала за місцем реєстрації поліклініку, міняла паспорт зі старого на новий. 21 травня 2006 р., приїхавши в Україну, вона дізналася, що на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 листопада 2004 р. її зняли з реєстраційного обліку за вказаною адресою. У зв’язку з цим Г. звернулася до суду із заявою про перегляд зазначеного рішення суду у зв’язку з нововиявленими обставинами та із зустрічним позовом. Їй також стало відомо, що в кімнаті без її відома була зареєстрована мати відповідачки, яка ніколи не була працівником освіти та має своє житло — приватний будинок в м. Золотоноші Черкаської області площею 73,9 кв. метра, який їй належить на праві власності. Г. вважала, що порушені її права як наймача жилого приміщення та просила зобов’язати відповідачку не чинити перешкоди у користуванні цим приміщенням, вселити її за вказаною адресою, зняти з реєстраційного обліку матір відповідачки та продовжити строк збереження за нею жилого приміщення понад шість місяців.

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 11 червня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 листопада 2007 р., у задоволенні позову К. відмовив. Зустрічний позов Г. задовольнив: продовжив строк збереження за нею спірної жилої площі у зв’язку з її відсутністю понад шість місяців з поважних причин; зобов’язав К. не чинити їй перешкоди у користуванні цим жилими приміщенням та вселенні туди; зобов’язав відділ у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві зняти матір К. з реєстраційного обліку у спірній кімнаті.

У касаційній скарзі К. просила скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги, а в задоволенні зустрічного позову відмовити, пославшись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог К. та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що Г. була відсутня у спірному жилому приміщенні понад шість місяців з поважних причин, а тому не може бути визнана такою, що втратила право користування цим приміщенням на підставі статей 71, 72 ЖК. Таким чином, оскільки Г. зберігає за собою право на користування спірним жилим приміщенням, вона підлягає вселенню у це житло.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 127 ЖК гуртожитки призначені для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.

Суд установив, що зазначений гуртожиток перебуває у комунальній власності територіальної громади Дарницького району м. Києва на балансі районного управління освіти та використовується для проживання робітників спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку.

Особи, які проживають у гуртожитку, мають право зайняття в ньому койко-місця і не наділені правом на звернення до суду з вимогами про втрату права іншими особами. Проте особи, які наділені таким правом, до суду не звертались.

Апеляційний суд на наведене уваги не звернув, чим порушив вимоги ст. 303 ЦПК, і не перевірив усі наведені в апеляційній скарзі доводи.

Згідно зі ст. 341 ЦПК суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення й ухвалити нове або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 341, 344, 346 ЦПК, касаційну скаргу К. задовольнила частково: рішення Дарницького районного суду м. Києва від 11 червня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 листопада 2007 р. скасувала; у задоволенні позовних вимог К. до Г. про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та у задоволенні зустрічного позову Г. до К. та її матері про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, вселення, зняття з реєстраційного обліку, продовження строку на збереження жилого приміщення понад шість місяців відмовила.