Згідно ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства “Інноваційно-промисловий банк” (далі — Банк) на постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2006 р. у справі № 40/49-05 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Насіння” (далі — ТОВ) до Банку, третя особа — відділ державної виконавчої служби Карлівського районного управління юстиції у Полтавській області (ВДВС), про стягнення 1 млн 260 тис. 816 грн,
У лютому 2005 р. ТОВ подало у Господарський суд Харківської області позов до Банку про стягнення 1 млн 260 тис. 816 грн матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що акціонерний комерційний банк “Український банк торгового співробітництва” (далі — АКБ), правонаступником якого є Банк (відповідач), посилаючись на п. 9 розд. 10 Інструкції “Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” (затвердженої Постановою Правління Національного Банку України від 29 березня 2001 р. № 135), безпідставно повернув без виконання постанови ВДВС від 2 грудня 2002 р. та 28 січня 2003 р. про накладення арешту на грошові кошти його боржника за рішенням Господарського суду Харківської області від 6 березня 2002 р. у справі №936/5-35 в сумі 1 млн 41 тис. 103 грн. — товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Комбікорм” (далі — Агрофірма), що дало можливість останньому відкрити новий рахунок в АКБ, реалізувати своє майно та розрахуватися з іншими кредиторами всупереч ст. 44 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV “Про виконавче провадження” і внаслідок цього уникнути обов’язку щодо сплати позивачу заборгованості.

Вина Банку, на думку ТОВ, підтверджується рішенням Господарського суду Харківської області від 11 квітня 2003 р. у справі № 35/145-03 за позовом ВДВС до АКБ про зобов’язання останнього прийняти до виконання зазначені постанови про накладення арешту.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що рішення суду, на яке посилається позивач, не має преюдиціальної сили для ухвалення рішення про відшкодування ним матеріальної шкоди, оскільки у справі брали участь інші сторони. Також відповідач зазначив, що внаслідок реорганізації боржника Агрофірми з’явився його правонаступник — приватне підприємство “Мастер Центр”, який і має нести відповідальність по зобов’язаннях Агрофірми.

Рішенням господарського суду Харківської області від 1 липня 2005 р. в задоволенні позову відмовлено. Суд виходив з того, що між діями відповідача та заподіянням позивачу шкоди відсутній причинний зв’язок та відсутня вина відповідача, а рішення господарського суду Харківської області від 11 квітня 2003 р. у справі №35/145-03 не вказує на її наявність.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2005 р. рішення господарського суду Харківської області від 1 липня 2005 р. скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Суд апеляційної інстанції обґрунтував своє рішення тим, що саме через протиправні дії АКБ, правонаступником прав та обов’язків якого є Банк, позивач був дійсно позбавлений можливості одержати присуджені до стягнення грошові кошти і втратив можливість стягнення цих грошових коштів з інших осіб.

Постановою Вищого господарського суду України від 11 січня 2006 р. постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2005 р. залишено без змін.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування зазначеної постанови Вищого господарського суду України з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права та неправильного застосування судом цих норм.

Ухвалою Верховного Суду України від 16 лютого 2006 р. порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 11 січня 2006 р. у справі № 40/49-05.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи постанову, Вищий господарський суд України виходив з того, що позивачу була завдана шкода саме через неможливість одержати присуджену до стягнення рішенням господарського суду з Агрофірми суми, у зв’язку з безпідставним поверненням АКБ постанов державної виконавчої служби про накладення арешту на грошові кошти боржника. Але погодитися з таким висновком суду не можна з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдавала.

Обов’язковими підставами для настання такої відповідальності є наявність протиправної поведінки (дії, бездіяльності) та безпосередній причинний зв’язок між такою поведінкою і завданою шкодою та наявність вини заподіювача шкоди.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, з Агрофірми за рішенням Господарського суду Харківської області від 6 березня 2003 р. у справі № 936/5-35 на користь позивача було стягнуто заборгованість у сумі 1 млн 41 тис. 103 грн. На виконання вказаного рішення 19 березня 2002 р. господарським судом було видано наказ.

Постанова про відкриття виконавчого провадження прийнята 18 жовтня 2002 р. ВДВС за відповідною заявою про примусове виконання.

Суди встановили, що в процесі виконання зазначеного рішення постанови ВДВС від 2 грудня 2002 р. та 28 січня 2003 р. про накладення арешту на рахунки боржника були повернуті АКБ без виконання на підставі п.9 розділу 10 Інструкції “Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” (листи відповідно від 13 грудня 2002 р. № 156-02/3976 та від 20 січня 2003 р. №156-02/247).

В подальшому вказані дії банку рішенням господарського суду від 11 квітня 2003 р. по справі № 35/145-03 за позовом ВДВС були визнані неправомірними та банк був зобов’язаний прийняти до виконання постанови про накладення арешту на грошові кошти боржника Агрофірми. Зазначена справа розглядалася судами неодноразово, остання постанова Вищого господарського суду України у справі ухвалена 22 січня 2004 р.

Саме під час розгляду судового спору (у 2003—2004 роках) щодо вказаних дій банку, правонаступником якого є відповідач, боржник Агрофірма реалізувало своє ліквідне майно за 5 млн 500 тис. грн, відкривши новий рахунок в АКБ перерахувало 4 млн 149 тис. 669 грн. на погашення кредиту по договору від 7 березня 2001 р. № 59-2001, 693 тис. 880 грн. за вексель по угоді від 25 грудня 2002 р. № Т20, решту суми перерахувало на інші цілі, не сплативши заборгованості перед позивачем.

Зазначені вище обставини свідчать про відсутність безпосереднього причинного зв’язку між неправомірними діями банку щодо повернення вказаних постанов про накладення арешту та завданої шкоди позивачу.

Правовідносини у позивача щодо повернення вказаної суми виникли саме з Агрофірми на підставі вказаного судового рішення.

Згідно ст.115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV.

Згідно положень цього Закону примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції.

Державний виконавець зобов’язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно та повно вчиняти виконавчі дії.

Факт звернення органів державної виконавчої служби до суду з позовом про зобов’язання банку до вчинення зазначених дій згідно положень цього Закону не є підставою до зупинення виконавчого провадження. А тому судовий виконавець зобов’язаний був вчиняти подальші дії та вживати заходів щодо примусового виконання рішення суду.

Одним із таких заходів примусового виконання рішень, зокрема, є звернення стягнення на майно боржника.

Також суди встановили, що Агрофірма припинила свою діяльність шляхом реорганізації, що передбачає передання всіх майнових прав і обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам.

Враховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився і суд касаційної інстанції, про те, що саме через неправомірні дії відповідача у справі, позивач втратив можливість отримання заборгованості з Агрофірми, є упередженим і таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.

А тому оскаржена постанова Вищого господарського суду України від 11 січня 2006 р., постанова Харківського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2005 р. у справі підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду Харківської області від 1 липня 2005 р. – залишенню в силі.

Керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2006 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2005 р. у справі № 40/49-05 скасувати, а рішення Господарського суду Харківської області від 1 липня 2005 р. залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.