За змістом ст. 215 ЦК України та згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, які містяться в абз. 5 п. 5 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину

У листопаді 2009 р. прокурор Кролевецького району Сумської області в інтересах малолітнього Б.Б. звернувся до суду з позовом до Л., К., треті особи — комунальне підприємство «Кролевецьке районне бюро технічної інвентаризації» (далі — БТІ), приватний нотаріус Кролевецького районного нотаріального округу С., про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним.

Прокурор зазначив, що на ім’я малолітнього Б.Б його батько Б.О. залишив заповіт. 16 жовтня 2008 р. останній помер. На день смерті Б.О. на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 жовтня 2006 р. йому належав будинок у м. Кролевці Сумської області.

Малолітній Б.Б. прийняв спадщину з часу її відкриття.

За договором купівлі-продажу від 30 квітня 2009 р., підписаним Л. від імені Б.О. на підставі довіреності від 30 травня 2007 р., спірний будинок відчужено К.

Вважаючи, що майно було відчужено без волі власника й особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала необхідних на це повноважень, прокурор Кролевецького району Сумської області з урахуванням уточнень до вимог просив визнати зазначений договір купівлі-продажу будинку недійсним і скасувати державну реєстрацію права власності К. на цей будинок, зобов’язавши БТІ та приватного нотаріуса С. внести зміни до відповідного реєстру.

Кролевецький районний суд Сумської області рішенням від 5 березня 2010 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 11 травня 2010 р., у задоволенні позову відмовив.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі прокуратура Сумської області порушила питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення, пославшись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, послався на зміст ст. 215 ЦК і виходив із того, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом визнання правочину недійсним, оскільки така особа не є стороною правочину, у зв’язку з чим її права підлягають захисту судом лише шляхом вирішення віндикаційного позову.

Проте повністю з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину відповідно до частин 1—3 , 5 ст. 203 ЦК не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У ст. 658 ЦК визначено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить лише власникові товару.

Однією з підстав припинення представництва за довіреністю, передбачених ст. 248 ЦК, є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що будинок у м. Кролевці Сумської області на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 жовтня 2006 р. належав на праві власності Б.О., який згідно із заповітом від 3 березня 2007 р. заповів усе своє майно своєму неповнолітньому сину Б.Б.

16 жовтня 2008 р. Б.О. помер. Його спадкоємцем є Б.Б., який на час відкриття спадщини був малолітнім.

30 квітня 2009 р. Л. на підставі довіреності, виданої Б.О. 30 травня 2007 р., підписав від імені покійного Б.О. договір купівлі-продажу спірного будинку.

За змістом ст. 215 ЦК України та згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, які містяться в абз. 5 п. 5 постанови 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як убачається з матеріалів справи, прокурор, пославшись на те, що Б.Б. — заінтересована особа, права та законні інтереси якої порушено вчиненням договору купівлі-продажу будинку від 30 квітня 2009 р., звернувся до суду із позовною заявою про визнання зазначеного правочину недійсним.

Такий спосіб захисту прав Б.Б. не суперечить статтям 16, 215 ЦК.

Проте суди на викладене належної уваги не звернули; дійшли помилкового висновку про неможливість у цьому випадку захисту прав Б.Б. шляхом вирішення позову про визнання недійсним правочину; на порушення статей 212—214 ЦПК не дали оцінки доказам, на які послалися сторони на обґрунтування своїх вимог і заперечень, не вирішили питання про відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства.

За таких обставин, керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу прокуратури Сумської області задовольнила частково: рішення Кролевецького районного суду Сумської області від 5 березня 2010 р. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 11 травня 2010 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.