Вищий адміністративний суд України дійшов помилкового висновку про відсутність у ТОВ «Автолюкс» обов’язку щодо сплати збору на розвиток електротранспорту, передбаченого Положенням про збір на розвиток пасажирського електротранспорту в Автономній Республіці Крим, затвердженим Верховною Радою АР Крим у межах повноважень, наданих ст. 39 Закону України «Про Державний бюджет України на 2003 рік» та підпунктом 14 п. 1 ст. 18, підпунктом 8 п. 2 ст. 26 Конституції АР Крим

20 червня 2011 р. Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ТОВ «Автолюкс» (далі — ТОВ) до Державної податкової інспекції в м. Євпаторії АР Крим (далі — ДПІ) — правонаступника Євпаторійської об’єднаної державної податкової інспекції в АР Крим (далі — ОДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, встановив:

У листопаді 2005 р. ТОВ звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення ОДПІ від 20 жовтня 2005 р. № 0003822301/0, яким йому було визначено податкове зобов’язання зі сплати збору на розвиток пасажирського електротранспорту в АР Крим (далі — збір на розвиток електротранспорту) у розмірі 45 тис. грн, з яких 30 тис. — основний платіж і 15 тис. грн — штрафні (фінансові) санкції.

Господарський суд АР Крим постановою від 20 січня 2006 р., залишеною без змін ухвалами Севастопольського апеляційного господарського суду від 14 січня 2008 р. та Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2010 р., позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори. Види податків і зборів (обов’язкових платежів), що справляються на території України, встановлено статтями 14, 15 Закону від 25 червня 1991 р. № 1251-XII «Про систему оподаткування» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон № 1251-XII). Оскільки збір на розвиток електротранспорту не входить до цього переліку, то відповідач безпідставно донарахував податкове зобов’язання з його сплати.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, ДПІ просила скасувати оскаржуване рішення Вищого адміністративного суду України, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ДПІ постанові Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2010 р. по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано ст. 14 Закону № 1251-XII (чинного на час виникнення спірних правовідносин) та ст. 39 Закону від 26 грудня 2002 р. № 380-IV «Про Державний бюджет України на 2003 рік» (далі — Закон № 380-IV).

У справі, рішення касаційного суду в якій додано до заяви, цей суд визнав, що суб’єкти підприємницької діяльності, які надають послуги з перевезення пасажирів в автобусах, легкових таксомоторах і маршрутних таксі міського, приміського і міжміського сполучення в АР Крим, зобов’язані сплачувати збір на розвиток електротранспорту, передбачений Положенням про збір на розвиток пасажирського електротранспорту в Автономній Республіці Крим (додаток 10 до постанови Верховної Ради АР Крим від 19 лютого 2003 р. № 434-3/03 «Про бюджет Автономної Республіки Крим на 2003 рік»; далі — Положення), затвердженим Верховною Радою АР Крим у межах повноважень, наданих ст. 39 Закону № 380-IV та підпунктом 14 п. 1 ст. 18, підпунктом 8 п. 2 ст. 26 Конституції АР Крим, затвердженої Законом від 23 грудня 1998 р. № 350-XIV «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» (далі — Закон № 350-XIV).

У справі ж, що розглядається, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що оскільки Законом № 1251-XII (чинним на час виникнення спірних правовідносин) не передбачено сплату збору на розвиток електротранспорту, то відповідач безпідставно донарахував податкове зобов’язання з його сплати.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував зазначені норми права, при цьому у справі, що розглядається, — неправильно.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються податки і збори.

Згідно з підпунктом 14 п. 1 ст. 18 Конституції АР Крим віданню останньої підлягає, зокрема, проведення експериментів у сфері оподаткування, встановлення місцевих податків та зборів.

Відповідно до підпункту 8 п. 2 ст. 26 цього Закону до компетенції Верховної Ради АР Крим належить встановлення податків і пільг щодо оподаткування згідно із законами України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 16 січня 2003 р. № 1-рп/2003 (справа про Конституцію Автономної Республіки Крим, далі — Рішення), вирішуючи спір щодо відповідності Основному Закону України положень, зокрема, підпункту 14 п. 1 ст. 18 Конституції АР Крим «проведення експериментів у сфері оподаткування», виходячи при цьому із системного аналізу положень Конституції та законів України, якими регулюються суспільні відносини у бюджетній та податковій сферах, дійшов висновку, що вони є такими, що відповідають Конституції України, положенням статей 1, 2 Закону № 350-XIV (п. 4 Рішення).

Статтею 39 Закону № 380-IV Верховній Раді АР Крим надано право у 2003 р. у вигляді експерименту запроваджувати за погодженням з Кабінетом Міністрів України (далі — КМУ) місцеві податки і збори, виходячи зі специфіки соціально-економічного розвитку регіону.

Законами України про державний бюджет на 2004 та 2005 рр. продовжено дію на відповідні роки експерименту щодо справляння запроваджених у 2003 р. Верховною Радою АР Крим за погодженням з КМУ окремих місцевих зборів, зокрема збору на розвиток електротранспорту.

На виконання ст. 39 Закону № 380-IV КМУ видав постанову від 28 травня 2003 р. № 875 «Про запровадження у 2003 році в Автономній Республіці Крим у порядку експерименту справляння окремих місцевих зборів» (строк дії постанови продовжено на 2004 р. згідно з постановою КМУ від 18 лютого 2004 р. № 179).

За змістом підпункту 1.2 п. 1 та підпункту 6.1 п. 6 Положення збір на розвиток електротранспорту сплачується суб’єктами підприємницької діяльності, які надають послуги з перевезення пасажирів в автобусах, легкових таксомоторах і маршрутних таксі міського, приміського і міжміського сполучення, та отримали в установленому чинним законодавством порядку дозвіл на здійснення цього виду підприємницької діяльності. Визначення розміру збору, що підлягає сплаті, здійснюється цими суб’єктами самостійно за ставками, визначеними цим Положенням.

Таким чином, Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача обов’язку щодо сплати збору на розвиток електротранспорту.

Враховуючи наведене, ухвала Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2010 р. підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241—243 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву ДПІ задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2010 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.