Зі змісту виданої позивачем довіреності чітко вбачається, що вона видана тільки для правовідносин із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками і лише для цих відносин представник був наділений правом укладати певні правочини (договори).
Отже, вчинивши на підставі цієї довіреності третейське застереження (третейську угоду) в договорі купівлі-продажу належних позивачеві земельних ділянок, представник вийшов за межі наданих йому повноважень і порушив положення ч. 2 ст. 203 ЦК України, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Крім того, згідно зі статтями 2, 5, 12 Закону України «Про третейські суди» сторони можуть укласти третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду. Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню, яке надав позивач у своїй довіреності, оскільки укладення третейської угоди, а надалі участь у третейському розгляді передбачає домовленість сторін про визначення як спору, який розглядатиметься в цьому суді, так і конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту

У вересні 2009 р. Х. звернувся до суду з позовом до Л.О. та Л.Н. про визнання недійсною третейської угоди у вигляді третейського застереження до договору купівлі-продажу належних йому на праві власності земельних ділянок від 20 січня 2009 р., укладеного від його імені Л.О. з Л.Н.

Позивач мотивував вимоги тим, що він не уповноважував Л.О. на укладення такої угоди, яка за змістом урегульовує інші правовідносини, ніж ті, що зазначені у виданій ним довіреності від 12 вересня 2008 р. та випливають лише з права власності на належні йому земельні ділянки. Х. вважав, що угода, укладена з порушенням норм чинного законодавства, а саме статей 203, 215, 241 ЦК, супере­чить його інтересам і порушує його права.

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 17 грудня 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 23 березня 2010 р., позовні вимоги Х. задовольнив: визнав недійсною третейську угоду у вигляді третейського застереження до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 січня 2009 р., укладену між Л.О. та Л.Н., скасував заходи забезпечення позову.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 3 вересня 2010 р. касаційну скаргу Л.Н. відхилила, зазначені судові рішення залишила без змін.

У заяві про перегляд судового рішення Л.Н. просила скасувати цю ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України з підстав, передбачених у п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 березня 2011 р. поновила Л.Н. пропущений процесуальний строк на подання заяви про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 вересня 2010 р. та допустила зазначену вище справу до провадження Верховного Суду України.

На обґрунтування заяви Л.Н. послалася на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 237, 239, 241 ЦК і статей 2, 12 Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV «Про третейські суди» (далі — Закон).

Як приклад наявності підстави для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення Л.Н. навела постанову Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2010 р., якою ухвалені у справі судові рішення про відмову в позові відкритого акціонерного товариства «Вінніфрут» до акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» про визнан­ня недійсною третейської угоди у вигляді третейського застереження до кредитного договору залишено без змін (справа № 14/224). У цій постанові з урахуванням наведених вище норм матеріального права сформульовано висновок про те, що представник юридичної особи під час укладення кредитного договору на підставі виданої головою правління зазначеного товариства довіреності не виходив за межі своїх повноважень, підписавши такий договір із третейським застереженням.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 12 вересня 2008 р. Х. видав кільком особам, у тому числі й Л.О., довіреність на представництво його інтересів у всіх установах, органах державної влади у взаємовідносинах із фізичними особами з питань користування та розпорядження за ціною і на умовах на їх розсуд належними йому земельними ділянками, вказавши про їхнє право на вчинення певних дій. Зокрема, для цього уповноважив їх укладати всі дозволені законом правочини, у тому числі продажу, міни тощо; у разі необхідності розривати їх; підписувати необхідні договори, визначаючи умови на власний розсуд; вести справи від його імені в усіх судових та інших установах з усіма правами, передбаченими ст. 27 ЦПК, з правом відмови від позову, з правом оскарження судових рішень; виконувати інші юридично значимі дії, пов’язані із цією довіреністю.

20 січня 2009 р., діючи від імені позивача, Л.О. уклала письмовий договір купівлі-продажу належних Х. земельних ділянок із Л.Н. При цьому в розд. 4 цього договору міститься третейська угода у вигляді третейського застереження, в якій зазначено про передачу спору у разі його виникнення до Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Укрземресурс», визначення його місця знаходження та регламенту суду.

Задовольняючи позов Х., суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що укладання третейської угоди не було передбачено довіреністю від 12 вересня 2008 р., якою позивач уповноважив Л.О. бути його представником лише у взаємовідносинах із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками, а не з питань укладення третейської угоди, визначення третейського суду тощо. У зв’язку із цим суд указав, що така угода суперечить ч. 2 ст. 203, статтям 215, 239, 241 ЦК, оскільки відповідачка Л.О. не мала необхідного обсягу дієздатності для її вчинення.

Верховний Суд України погодився з таким висновком суду касаційної інстанції.

Так, згідно із ч. 1 ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, а відповідно до ч. 1 ст. 244 цього Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватись за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

У ч. 1 ст. 202 ЦК зазначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Отже, зі змісту виданої Х. довіреності чітко випливає, що вона видана лише для правовідносин із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками і лише для цих відносин представник був наділений правом укладати певні правочини.

Таким чином, Верховний Суд України вважає, що суд касаційної інстанції правильно погодився з правовим висновком судів першої та апеляційної інстанцій, згідно з якими представник, вчинивши третейське застереження (третейську угоду) в договорі купівлі-продажу належних позивачу земельних ділянок, вийшов за межі своїх повноважень і порушив положення ч. 2 ст. 203 ЦК, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Зокрема, згідно зі статтями 2, 5, 12 Закону сторони можуть укласти третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду. Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню, яке надав позивач у своїй довіреності, оскільки укладення третейської угоди, а надалі участь у третейському розгляді передбачає домовленість сторін на визначення як спору, який розглядатиметься в цьому суді, так і конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту. Таких повноважень представника у виданій Х. довіреності не було.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції під час вирішення справи правильно застосував норми матеріального права, тому підстав для задоволення заяви Л.Н. немає.

Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁵ ЦПК, Верховний Суд України у задоволенні заяви Л.Н. про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 вересня 2010 р. відмовив.