Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК України * перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. При цьому особа має перебувати у стані необхідної оборони.
Заподіяння засудженою особою, яка не перебувала в такому стані, ударів потерпілим, що спричинили їхню смерть, суд правильно кваліфікував як умисне вбивство двох осіб

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим вироком від 7 листопада 2007 р. засудив К.Р.Л. за п. «г» ст. 93 КК 1960 р. на 15 років позбавлення волі. Постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілої К. 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Цей суд також постановив окрему ухвалу з приводу встановлених судом порушень кримінально-процесуального закону під час проведення досудового слідства.

К.Р.Л. визнано винним у вчиненні злочину за таких обставин. 23 червня 1995 р. між сільськими жителями, серед яких були А., Г., В., та Є., Л., К.Р.А., К.Р.Л. виникла бійка, під час якої останній з метою умисного вбивства заподіяв дерев’яним бруском удару по голові В., а потім Г., спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, від яких вони померли.

У касаційній скарзі захисник засудженого К.Р.Л. порушив питання про зміну вироку, зокрема, у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого внаслідок суворості. При цьому він просив кваліфікувати дії К.Р.Л. за ст. 118 КК, вважаючи, що той учинив вбивство, захищаючи себе та своїх друзів від нападу потерпілих. Крім цього, захисник зазначив, що суд, призначаючи засудженому покарання, не врахував усіх пом’якшуючих покарання обставин, які дають підстави для призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вона задоволенню не підлягає з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності К.Р.Л. у вчиненні умисного вбивства двох осіб за встановлених судом обставин є обґрунтованим, що підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами.

Засуджений як під час досудового слідства, так і в судовому засіданні визнав, що заподіяв потерпілим Г. та В. тілесних ушкоджень, які спричинили їхню смерть.

Із показань свідків убачається, що між двома групами чоловіків виникла бійка, під час якої К.Р.Л. дерев’яним бруском ударив іззаду по голові одного, а потім другого потерпілого, котрі одразу ж знепритомніли, і з місця події втік.

Будь-яких даних, які б ставили під сумнів достовірність зазначених показань свідків, не встановлено. Деякі розбіжності щодо викладення ними характеру розвитку подій та послідовності дій учасників бійки зумовлені особистим сприйняттям кожним із них тих моментів, які вони спостерігали, а тому немає підстав для визнання показань окремих свідків недостовірними.

Локалізація і характер виявлених при дослідженні трупів В. та Г. тілесних ушкоджень повністю узгоджуються з показаннями свідків щодо механізму заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень.

Згідно з висновком судово-медичної криміналістичної експертизи спричинення В. та Г. тілесних ушкоджень дерев’яним бруском, виявленим та вилученим під час огляду місця події, не виключається. Судово-медичний експерт зазначив, що виявлені на трупах В. та Г. тілесні ушкодження могли утворитися від заподіяння однократного удару.

Отже, характер заподіяних потерпілим тілесних ушкоджень, їх локалізація, механізм спричинення та застосовані знаряддя злочину підтверджують висновок суду про спрямованість умислу К.Р.Л. на умисне вбивство потерпілих.

Разом із тим відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. При цьому особа має перебувати у стані необхідної оборони.

Посилання захисника на те, що К.Р.Л. умисно вбив потерпілих при перевищенні меж необхідної оборони, спростовані наведеними у вироку доказами, а саме показаннями свідків про те, що під час бійки К.Р.Л. відійшов у бік, узяв дерев’яний брусок та, повернувшись до місця події, одразу ж заподіяв ним іззаду удару В. та Г., які неправомірних дій взагалі не вчиняли. У зв’язку з цим твердження захисника про те, що К.Р.Л. захищав себе та своїх друзів від нападу потерпілих, а тому був змушений їх ударити, суперечить фактичним обставинам справи, а отже, підстав для перекваліфікації дій засудженого з п. «г» ст. 93 КК 1960 р. на ст. 118 КК немає.

Порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б ставили під сумнів доведеність винності засудженого, не встановлено.

Призначене К.Р.Л. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК, оскільки суд урахував ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, дані, що характеризують його особу. Це покарання за своїм видом та розміром є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів, тому підстав для застосування до нього ст. 69 КК, про що порушено питання у касаційній скарзі, колегія суддів не знайшла.

Із огляду на викладене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника засудженого К.Р.Л. залишила без задоволення, а вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 7 листопада 2007 р. — без змін.

* Тут і далі, якщо інше не застережено, йдеться про Кримінальний кодекс України 2001 р.