Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється на підставі договору оренди.
Урахування індексів інфляції при обчисленні орендної плати за землю можливе лише у тому випадку, якщо така умова була передбачена договором оренди

У березні 2005 р. Т. та інші особи звернулися до суду із позовом до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма ім. Т.Г. Шевченко (далі — СТОВ) про стягнення заборгованості з орендної плати за користування земельною ділянкою.

Зазначали, що вони як власники земельних ділянок уклали зі СТОВ договори оренди цих ділянок. Проте СТОВ не проводило індексації вартості земельних ділянок відповідно до вимог Закону від 3 липня 1992 р. № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон 2535-ХІІ) та Постанови Кабінету Міністрів Україн від 12 травня 2000 р. № 783 «Про проведення грошової оцінки земель» (далі — постанова КМУ), через що неправильно нарахувало орендну плату, а тому просили стягнути з відповідача на користь кожного з них по 2 тис. 140 грн орендної плати, 575 грн втрат від інфляції та 3 % річних у зв’язку з простроченням виплат — 153 грн, а також судові витрати та витрати на правову допомогу.

Вовчанський районний суд Харківської області рішенням від 3 липня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 26 вересня 2007 р., позов задовольнив частково: стягнув зі СТОВ на користь позивачів по 2 тис. 140 грн орендної плати та 51 грн судових витрат; у задоволенні позову у частині стягнення сум відповідно до індексу інфляції та 3 % річних, а також стягнення на користь витрат на правову допомогу відмовив.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі СТОВ просило скасувати рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 3 липня 2007 р. і ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 26 вересня 2007 р. та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду, посилаючись на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права й порушили норми процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення в частині задоволення позовних вимог — скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові з таких підстав.

Установлено, що позивачі на підставі державних актів про право власності на землю є власниками земельних ділянок.

Протягом травня—серпня 2002 р. позивачі як орендодавці уклали з орендарем СТОВ договори оренди цих земельних ділянок строком на 4 роки 11 місяців для сільськогосподарського використання.

Згідно з умовами зазначених договорів орендар зобов’язувався сплачувати орендодавцям орендну плату один раз на рік до 31 грудня кожного року в розмірі від 1,5 % до 2 % вартості земельних ділянок, а саме 26 тис. 5 грн в натуральній формі.

Установлено, що відповідач у 2002—2006 рр. сплачував орендну плату позивачам щорічно в розмірі 1,5 % від установленої договором вартості земельних ділянок у натуральній та грошовій формі.

Задовольняючи вимоги позивачів про стягнення на користь кожного з них орендної плати в розмірі 2 тис. 140 грн, суд виходив із того, що розрахунок орендної плати на порушення вимог Закону № 2535-ХІІ та постанови КМУ відповідач здійснював залежно від вартості земельних ділянок без урахування індексації її грошової оцінки.

Апеляційний суд погодився з такими висновками і залишив рішення суду без змін.

Однак зазначених висновків суди дійшли з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

Правильно встановивши обставини справи, характер правовідносин сторін, суд дійшов правильного висновку про те, що ці правовідносини регулюються нормами Закону від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (далі — Закон № 161-XIV), Закону № 2535-XII і нормами чинного на момент укладення договорів ЦК 1963 р.

Однак він допустив помилку при застосуванні норм матеріального права.

Так, власники земельних ділянок мають право передавати земельну ділянку в оренду (ст. 90 ЗК).

Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК, ЦК, законами України, зокрема Законом № 161-ХІV, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (ст. 2 Закону № 161-ХІV).

Згідно зі статтями 13, 14, 19 цього Закону договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов’язання, відповідно до яких орендодавець за плату (розмір якої, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду, індексації передбачаються умовами договору, які не можуть суперечити законам України) передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Після досягнення сторонами домовленості з питань орендної плати та інших істотних умов, передбачених ч. 2 ст. 14 Закону № 161-ХІV, підписання договору оренди та його реєстрації він набуває чинності та може бути змінений лише за взаємною згодою сторін, у тому числі і в частині розміру орендної плати (ст. 153 ЦК 1963 р., статті 16, 21, 25 Закону № 161-ХІV).

Оскільки, як правильно встановив суд, сторони досягли домовленості щодо орендної плати в розмірі 1,5 % від базової вартості земельної ділянки, визначеної в договорі, та не передбачили обов’язку її індексації, слід виходити з умов договору сторін, який не суперечить Закону № 2535-ХІІ.

Вимоги цього Закону стосовно щорічного уточнення грошової оцінки землі на коефіцієнт індексації відповідно до постанови КМУ і встановлення орендної плати в розмірі, не меншому ніж розмір земельного податку, обов’язкові для суб’єктів договорів оренди земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, орендна плата за які централізується на спеціальних бюджетних рахунках, розподіляється та використовується відповідно до цього Закону, і не є обов’язковими для угод інших суб’єктів землекористування.

Таким чином, ураховуючи, що суди повно та правильно встановили обставини справи і характер правовідносин сторін, але неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, відповідно до ст. 341 ЦПК судові рішення в частині задоволення позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові.

Керуючись статтями 336, 341 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила касаційну скаргу СТОВ задовольнити частково: рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 3 липня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 26 вересня 2007 р. у частині задоволення позовних вимог та стягнення із СТОВ на користь позивачів по 2 тис. 140 грн орендної плати та 51 грн судових витрат скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині судові рішення залишила без змін.