Колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних, — це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із питань: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.
Оскільки при виникненні трудових конфліктів порушення прав немає, а йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, то в такому разі застосовується примирно-третейський порядок їх вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено, крім випадків, зазначених у статтях 23, 25 цього ж Закону та ч. 5 ст. 20, частинах 2, 4 ст. 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»

Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 13 червня 2008 р. в задоволенні позову профорганізації ВАТ відмовив.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 18 вересня 2008 р. зазначене рішення суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив.

У касаційній скарзі профорганізація ВАТ просила скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції й ухвалити нове судове рішення, пославшись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права; застосування закону, який не поширюється на ці правовідносини; незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що підстав для скасування ухвали апеляційного суду немає.

Постановляючи ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а провадження у справі — закриттю з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

Згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Водночас відповідно до ч. 5 цієї ж статті Основного Закону кожен має право захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

У ч. 1 ст. 15 ЦПК визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

За ст. 2 Закону від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (далі — Закон № 137/98-ВР) колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Цим Законом окремо встановлено особливу процедуру розгляду розбіжностей, що виникли між сторонами соціально-трудових (колективних) відносин. У зазначеному законодавчому акті передбачені примирно-третейська процедура та система організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін. Зокрема, у ст. 7 Закону № 137/98-ВР передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, установлені ст. 9 цього Закону, — трудовим арбітражем.

Можливість же розгляду колективних трудових спорів у судовому порядку у ЦПК та Законі № 137/98-ВР не передбачена, крім визначених законом випадків. Останніми є:

розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу (представника) про визнання страйку незаконним (ст. 23 Закону № 137/98-ВР);

розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених ст. 24 цього Закону і коли сторонами не враховано рекомендації зазначеної служби щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (ст. 25 Закону № 137/98-ВР);

оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (ч. 5 ст. 20 Закону від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»; далі — Закон № 1045-ХIV);

невиконання роботодавцем обов’язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини 2, 4 ст. 42 Закону № 1045-ХIV).

Отже, колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних, — це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із питань: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Оскільки при вирішенні трудових конфліктів порушення прав немає, а йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, то в такому разі застосовується примирно-третейський порядок їх вирішення, правовий механізм якого визначено Законом № 137/98-ВР.

Безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено, крім випадків, зазначених у статтях 23, 25 цього ж Закону та ч. 5 ст. 20, частинах 2, 4 ст. 42 Закону № 1045-ХIV.

Як убачається з матеріалів справи, профорганізація ВАТ звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним прийнятий ВАТ колективний договір на 2008—2009 рр., визнати її стороною перегляду та прийняття колективного договору, зобов’язати відповідача переукласти спірний договір із дотриманням законодавчих і галузевих норм.

З огляду на викладене та матеріали справи суд дійшов висновку, що конфлікт, який виник між однією з профспілкових організацій, діючих на підприємстві, — профорганізацією ВАТ і ВАТ щодо невчинення останнім дій, спрямованих на переукладення колективного договору, є, враховуючи визначення, що міститься у ст. 2 Закону № 137/98-ВР, колективним трудовим спором; суб’єктів звернення за вирішенням такого колективного трудового спору зазначено у ст. 7 цього Закону.

Згідно із ч. 1 ст. 310 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених, зокрема, у ст. 205 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що в законодавстві України не передбачено можливості розгляду такого спору в судовому порядку, є законним і обґрунтованим, й свою ухвалу цей суд прийняв з додержанням вимог закону.

Наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що апеляційний суд допустив порушення або неправильне застосування норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 332, 336 ЦПК, касаційну скаргу профорганізації ВАТ відхилила, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2008 р. залишила без змін.