У разі, коли орендоване нерухоме майно набуває статусу об’єкту державної власності, який має загальнодержавне значення, що згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” виключає подальшу можливість здачі в оренду такого майна, договір оренди підлягає розірванню на підставі статті 652 ЦК України

У березні 2007 р. регіональне відділення Фонду державного майна України у Донецькій області (далі — відділення ФДМУ) звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Центр правової допомоги” (далі — ТОВ), в якому просило розірвати укладений з відповідачем договір оренди від 20 березня 2003 р. №1033/2003 та зобов’язати останнього повернути балансоутримувачу — Головному фінансовому управлінню Донецької обласної державної адміністрації (далі — ГФУ), вбудоване приміщення першого поверху будівлі загальною площею 338,64 кв. метрів, розташоване у м. Донецьку, що є об’єктом оренди за даною угодою.

В обґрунтування своїх вимог позивач послався на істотну зміну обставин, якими сторони керувалися при укладенні спірного договору, внаслідок чого останній підлягає розірванню на підставі ст. 652 ЦК.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 12 липня 2007 р., залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 20 листопада 2007 р., позов задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 р. зазначені судові рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 29 травня 2008 р. за касаційною скаргою Міністерства фінансів України (далі — Мінфін) порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду касаційної інстанції та припинення провадження у даній справі. В обґрунтування скарги зроблено посилання на невідповідність оскаржуваної постанови положенням Конституції України та порушення судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відділення ФДМУ не використало наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача, третьої особи, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України виходив із того, що на момент звернення до суду позивач не вжив заходів досудового врегулювання спору, передбачених ст. 188 ГК. Крім того, позивачем не доведено, а судами нижчих інстанцій не встановлено, що зміна статусу об’єкта оренди внаслідок його передачі на баланс ГФУ призводить до порушення співвідношення майнових інтересів сторін.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як зазначено в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

За таких обставин посилання Вищого господарського суду України на те, що позивачем не було використано всіх заходів досудового врегулювання спору, не може бути прийнято до уваги, оскільки недотримання останнім вимог ч. 2 ст. 188 ГК щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору, у разі виникнення такої необхідності, не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання оспорюваного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 652 ЦК у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони (ч. 2 ст. 652 ЦК).

Під час розгляду спору судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що 20 березня 2003 р. між відділенням ФДМУ та ТОВ було укладено договір оренди №1033/2003 відповідно до якого, з урахуванням змін, внесених до цього договору додатковою угодою № 1 від 20 січня 2004 р. та додатковою угодою № 2 від 10 червня 2004 р., відповідачу було передано в орендне користування строком до 20 березня 2013 р. нежитлові приміщення першого поверху будівлі загальною площею 338,64 кв. метрів, розташовані у м. Донецьку, що знаходяться на балансі та не увійшли до статутного фонду відкритого акціонерного товариства “Донецькшахтобуд” (далі — ВАТ).

Також судами встановлено, що за наказом Міністерства палива та енергетики України (далі — Мінпалива) від 14 червня 2004 р. № 322, копія якого міститься у матеріалах справи (т. 1, а.с. 15), вищезазначена будівля загальною площею 1 тис. 266,5 кв. метрів передана зі сфери управління даного Міністерства до сфери управління Мінфіну без зміни державної форми власності.

Наказом Мінфіну від 15 червня 2004 р. № 392 (т. 1, а.с. 16) здійснено приймання-передачу адміністративної будівлі, що знаходиться у м. Донецьку, площею 1 тис. 266,5 кв. метрів, зі сфери управління Мінпалива до сфери управління Мінфіну, у зв’язку з чим дану будівлю було передано на баланс ГФУ.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ “Про оренду державного та комунального майна” не можуть бути об’єктами оренди зокрема об’єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ “Про приватизацію державного майна” (далі — Закон № 2163-ХІІ).

За ч. 2 ст. 5 Закону № 2163-ХІІ загальнодержавне значення мають об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 3 Положення про Головне фінансове управління Донецької обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови Донецької обласної державної адміністрації від 15 вересня 2006 р. № 438, основними завданнями управління є: забезпечення реалізації державної бюджетної політики на регіональному рівні, підготовка пропозицій щодо фінансового забезпечення заходів соціально-економічного розвитку в області, розроблення пропозицій з удосконалення методів фінансового бюджетного планування витрат тощо.

Відповідно до Розділу 6 Конституції України, Положення про Міністерство фінансів України (у редакції, що була чинною на момент виникнення спору), Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV “Про місцеві державні адміністрації”, Положення про Головне фінансове управління Донецької обласної державної адміністрації, Мінфін є центральним органом виконавчої влади, а ГФУ — місцевим органом виконавчої влади, що забезпечує виконання державою своїх функцій.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій на підставі зібраних та належно оцінених доказів було обґрунтованого встановлено, що під час передачі спірних приміщень зі сфери управління Мінпалива до сфери управління Мінфіну (без зміни державної форми власності) та подальшої передачі їх на баланс ГФУ статус вказаного майна — об’єкту оренди — було змінено з нежитлових приміщень, що не увійшли до статутного фонду ВАТ, на об’єкт державної власності, що має загальнодержавне значення.

За таких обставин вищезазначені суди дійшли правильного висновку про те, що дане нерухоме майно не може бути об’єктом оренди згідно з вимогами ч. 2 ст. 4 Закону № 2269-ХІІ, а відтак спірний договір підлягає розірванню на підставі ст. 652 ЦК.

Отже, скасовуючи законні й обґрунтовані рішення, Вищий господарський суд України допустив неправильне застосування норм матеріального права, у зв’язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статей 125, 129 Конституції України, статей 2, 39 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ “Про судоустрій України” щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законної постанови апеляційного господарського суду. Отже, наведений у ст. 111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для залишення в силі Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України постанови Донецького апеляційного господарського суду від 20 листопада 2007 р..

Керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Мінфіну задовольнила частково: постанову Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 р. скасувала, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20 листопада 2007 р. залишила в силі.