Згідно з вимогами ст. 99 КК України штраф застосовується лише до неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення. У зв’язку з цим відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх», при призначенні покарання у виді штрафу суди з урахуванням вимог ст. 99 КК України повинні досліджувати докази щодо наявності у неповнолітніх достатнього для сплати штрафу доходу, коштів або майна та наводити у вироку мотиви прийнятого рішення

Вироком Мелітопольського міськрайонного суду від 9 квітня 2008 р. засуджено Д., М. та П. за ч. 2 cт. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК до штрафу у сумі 850 грн кожного з них.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

За вироком суду ці особи визнані винними та засуджені за те, що 5 березня 2007 р. приблизно 12-й годині, за попередньою змовою між собою відкрито заволоділи мобільним телефоном та сім-картою до нього, які належали потерпілому Л., із застосуванням до останнього насильства, яке не було небезпечним для його життя чи здоров’я.

У касаційному поданні заступник прокурора Запорізької області, не оспорюючи правильності кваліфікації та обґрунтованості засудження Д., М. і П., зазначив, що суд при призначенні засудженим покарання у вигляді штрафу не з’ясував, чи мають ці неповнолітні засуджені самостійний заробіток, кошти або майно, достатнє для його сплати, і не умотивував свого рішення про призначення покарання за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК.

У доповненні до касаційного подання прокурор порушив питання про скасування постановленого у справі вироку в частині призначеного всім засудженим покарання, вважаючи його м’яким.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання прокурора з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК підставами для скасування або зміни вироку є, зокрема, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Відповідно до ст. 372 КПК невідповідним ступеню тяжкості злочину та особі засудженого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості.

Як видно із вироку, висновки про доведеність винності Д., М. і П. у вчиненні злочину, за який вони засуджені, суд зробив на підставі показань самих засуджених, інших доказів, яким дана належна оцінка, що не оспорювалась у поданні.

Однак вирок щодо всіх засуджених підлягає скасуванню через невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого, а також через неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення кримінально-процесуального закону.

Згідно з вимогами ст. 99 КК штраф застосовується лише до неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернуто стягнення.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх», при призначенні покарання у виді штрафу суди з урахуванням вимог ст. 99 КК повинні досліджувати докази щодо наявності у неповнолітніх достатнього для сплати штрафу доходу, коштів або майна та наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 334 КПК суд зобов’язаний мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції Особливої частини КК, або перехід до іншого більш м’якого основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин.

Однак суд першої інстанції, всупереч зазначеним вимогам кримінального та кримінально-процесуального закону, достатньо не вмотивував своє рішення, а саме при вирішенні питання про призначення покарання неповнолітнім засудженим у вигляді штрафу вказав лише, що вони розкаялись у злочині, вчинили його у неповнолітньому віці та за місцем проживання характеризуються позитивно. Хоча суд повинен був у вироку, крім пом’якшуючих обставин, зазначити докази, досліджені в ході судового слідства, що вказують на наявність у неповнолітніх самостійного заробітку, коштів або майна, достатніх для сплати штрафу.

Крім того, призначаючи покарання, суд не врахував в достатній мірі, що засуджені вчинили тяжкий злочин, що неповнолітньому потерпілому були завдані збитки на значну суму.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Мелітопольського міськрайонного суду від 9 квітня  2008 р. щодо Д., М. та П. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.