Інформація про видання
На першу сторінку Написати листа Пошук
 2012   ‹ інформація про журнал
   № 7 (143)
    СУДОВА ПРАКТИКА
JUDICIAL PRACTICE
     РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
DECISIONS IN CIVIL CASES

Звільнення працівника на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 цього Кодексу).

До звільнення позивачці було запропоновано обійняти одну з вакантних посад, що відповідали її спеціальності та кваліфікації. Від запропонованих посад відповідачка відмовилась. Обійняти інші вакантні посади їй не пропонувалось, оскільки, на переконання роботодавця, позивачка не відповідала їм за своєю спеціальністю, кваліфікацією та досвідом роботи. Поняття «кваліфікація» як таке, що включає не лише освітній рівень працівника та стаж його роботи, а й здатність виконувати особливі доручення, є оціночним та визначається у кожній конкретній справі залежно від установлених судом обставин


Постанова
Верховного Суду України від 7 листопада 2011 р.
(в и т я г)

У липні 2009 р. К. звернулася до суду з позовом до державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі — ДП), треті особи — Міністерство палива та енергетики України, Н., про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позивачка зазначила, що працювала в ДП на посаді заступника директора з правового забезпечення виконавчої дирекції з юридичних питань та економічної безпеки. Наказом президента ДП від 14 травня 2009 р. № 283-к її звільнено з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. Наказом від 28 травня 2009 р. № 314-к внесено зміни до попереднього наказу та визначено дату розірвання трудового договору з нею 29 травня 2009 р. Пославшись на те, що її звільнення проведено без вмотивованого рішення про скорочення штату працівників та за відсутності техніко-економічного обґрунтування такого скорочення, до того ж їй не було запропоновано обійняти одну з усіх вакантних посад, які б відповідали її досвіду роботи та кваліфікації, позивачка просила поновити її на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 20 тис. грн на відшкодування завданої їй незаконним звільненням моральної шкоди.

Справу суди розглядали неодноразово. Останнім рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 листопада 2009 р. у позові відмовлено.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 23 грудня 2010 р. рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: поновив К. на посаді заступника директора з правового забезпечення виконавчої дирекції з юридичних питань та економічної безпеки ДП з 29 травня 2009 р., стягнув із цього підприємства на користь К. 210 тис. 974 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 500 грн на відшкодування моральної шкоди.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2011 р. рішення апеляційного суду скасував і залишив у силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції К. просила скасувати зазначену вище ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення апеляційного суду, пославшись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, К. зазначила, що, на відміну від судових рішень в інших аналогічних справах, суд касаційної інстанції при ухваленні оскаржуваного нею рішення не врахував, що поняття «кваліфікація» включає не лише освітній рівень працівника, а й стаж роботи та його здатність виконувати особливі доручення керівництва, а їй не було запропоновано обійняти одну з усіх наявних вакансій, які вона за рівнем своєї кваліфікації здатна обіймати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки на підтримання заяви та представника ДП, перевіривши наведені заявницею доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відмовляючи в позові про поновлення на роботі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив із того, що звільнення позивачки з роботи проведено з дотриманням встановленого законом порядку.

Такий висновок суду правильний.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі скорочення штату працівників. Звільнення з цієї підстави допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КЗпП).

Суд установив, що ДП було внесено зміни в організаційну структуру та штатний розпис, у результаті чого посада заступника директора з правового забезпечення виконавчої дирекції з юридичних питань та економічної безпеки, яку обіймала позивачка, підлягала скороченню. Про подальше вивільнення К. було завчасно повідомлено. До звільнення позивачці було запропоновано обійняти вакантні на той час і відповідні її спеціальності та кваліфікації посади, від яких вона відмовилася. Посади радника генерального директора, заступника генерального директора з якості та начальника договірного відділу, які в той період теж були вакантними, К. не пропонувалися, оскільки, на переконання відповідача, цим посадам вона як юрист не відповідала за своєю спеціальністю, кваліфікацією та досвідом роботи.

Саме про необхідність запропонувати працівнику, який підлягає вивільненню у зв’язку із скороченням штату, іншу роботу, яка б відповідала його кваліфікації, йдеться і в рішеннях суду касаційної інстанції, на які як на приклад неоднакового застосування однієї і тієї самої норми матеріального права послалася позивачка.

Що ж до оцінки поняття «кваліфікація» як такого, що включає не лише освітній рівень працівника та стаж його роботи, а й здатність виконувати особливі доручення, то це поняття є оціночним. Такого рівня кваліфікації позивачки суд не встановив, а встановлювати нові обставини, що були відкинуті судом, Верховний Суд України згідно з нормами цивільного процесуального права не може.

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись ч. 1 ст. 3603, ч. 1 ст. 3605 ЦПК, Верховний Суд України у задоволенні заяви К. про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 р. відмовив.