Верховний Суд України Верховний Суд України
На першу сторінку Написати листа Пошук Мапа сайту
На першу сторінку Судова практика Рішення й ухвали в цивільних справах у касаційному порядку 2008 Застосування цивільного процесуального законодавства Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 березня 2008 р.(витяг)<br><I>Скасовуючи рішення та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, однак не зазначив, які правовідносини виникли в сторін з урахуванням наявності рішення суду про стягнення боргу, і не залучив до участі у справі державного виконавця, що, на думку суду, є порушенням норм процесуального права, які відповідно до ст. 311 ЦПК України є безумовною підставою для скасування ухваленого рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Але такий висновок є безпідставним, оскільки як судом першої, так і судом апеляційної інстанції було встановлено, що позовні вимоги не обґрунтовуються доводами щодо виконання іншого судового рішення й не стосуються будь-яких прав та обов’язків державного виконавця, а пов’язані з наміром позивача звернути стягнення в судовому порядку на предмет іпотеки в інший спосіб, який передбачений в іпотечному договорі та ч. 1 ст. 37 Закону “Про іпотеку” як спосіб несудового, а позасудового (тобто на підставі договору сторін) врегулювання спірних питань щодо предмета іпотеки (і саме ці норми зазначені нею як підстави позову).З огляду на це в апеляційного суду були відсутні передбачені ст. 311 ЦПК України підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції</I><br>

Скасовуючи рішення та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, однак не зазначив, які правовідносини виникли в сторін з урахуванням наявності рішення суду про стягнення боргу, і не залучив до участі у справі державного виконавця, що, на думку суду, є порушенням норм процесуального права, які відповідно до ст. 311 ЦПК України є безумовною підставою для скасування ухваленого рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Але такий висновок є безпідставним, оскільки як судом першої, так і судом апеляційної інстанції було встановлено, що позовні вимоги не обґрунтовуються доводами щодо виконання іншого судового рішення й не стосуються будь-яких прав та обов’язків державного виконавця, а пов’язані з наміром позивача звернути стягнення в судовому порядку на предмет іпотеки в інший спосіб, який передбачений в іпотечному договорі та ч. 1 ст. 37 Закону “Про іпотеку” як спосіб несудового, а позасудового (тобто на підставі договору сторін) врегулювання спірних питань щодо предмета іпотеки (і саме ці норми зазначені нею як підстави позову).

З огляду на це в апеляційного суду були відсутні передбачені ст. 311 ЦПК України підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
від 19 березня 2008 р.
(витяг)

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом А. до П. про передачу предмета іпотеки та визнання права власності на предмет іпотеки, за касаційною скаргою П. на ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2007 р., установила наступне.

У серпні 2007 р. позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 1 жовтня 2005 р. між нею та відповідачем був укладений договір позики, за яким вона надала П. у позику 78 тис. 450 грн, а він зобов’язався до 10 вересня 2006 р. повернути їй борг. Зазначала, що на забезпечення виконання договору позики 1 жовтня 2005 р. між сторонами був укладений іпотечний договір, згідно з яким відповідач передав в іпотеку їдальню, розташовану в смт Кирилівці Якимівського району Запорізької області.

Посилаючись на те, що відповідачем не виконані зобов’язання за вказаним договором позики, позивачка просила передати їй зазначений предмет іпотеки — їдальню та визнати за нею право власності на нього.

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2007 р. позов А. задоволено. Передано в її власність предмет іпотеки — їдальню, визнано за нею право власності на вказану їдальню, стягнуто з П. на її користь 1 700 грн судового збору та 30 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, у стягненні 7 тис. 800 грн оплати послуг адвоката відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2007 р. рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2007 р. скасовано, справу направлено на новий розгляд до того ж суду.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі П. просить частково скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким закрити провадження у справі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судами встановлено, що 1 жовтня 2005 р. між А. і П. укладено договір позики на суму 78 тис. 450 грн зі строком повернення боргу до 10 вересня 2006 р.

На забезпечення виконання зобов’язання за договором позики в цей же день сторони уклали іпотечний договір, за яким П. передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно — їдальню, яке оцінено сторонами в 78 тис. 450 грн.

Пунктами 2.1.9, 5.2 договору сторони передбачили право іпотекодержателя (у разі невиконання іпотекодавцем зобов’язання) вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору в будь-який із наступних способів на вибір іпотекодержателя: продажу від свого імені предмета іпотеки в порядку, передбаченому ст. 38 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-V “Про іпотеку” (далі — Закон № 898-V); продажу іпотекодавцем чи за його дорученням предмета іпотеки третій особі на користь іпотекодержателя; прийняття предмета іпотеки у власність (ст. 37 цього Закону); продажу предмета іпотеки на біржі (з аукціону, з публічних торгів); в інший спосіб, що не суперечить закону.

Крім того, пунктом 5.2.2 договору передбачено право іпотекодержателя безпосередньо звернутись до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізацію.

Задовольняючи позов А. про визнання за нею права власності на предмет іпотеки та про передачу цього предмета у власність, суд першої інстанції виходив із того, що такі наслідки передбачені умовами укладеного сторонами договору, які, на його думку, не суперечать вимогам ч. 1 ст. 37 Закону № 898-V, та з факту невиконання відповідачем зобов’язань за договором позики.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, однак не зазначив, які правовідносини виникли в сторін з урахуванням наявності рішення суду про стягнення боргу, і не залучив до участі у справі державного виконавця, що, на думку суду, є порушенням норм процесуального права, які відповідно до ст. 311 ЦПК є безумовною підставою для скасування ухваленого рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

З висновком апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Відповідно до ст. 311 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд у передбачених цією нормою випадках, зокрема, якщо суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

Однак зазначені підстави для застосування апеляційним судом положень ст. 311 ЦПК відсутні.

Так, статтями 26, 30, 34, 35 ЦПК визначено, що до складу осіб, які беруть участь у справі, відносяться сторони та треті особи, характерною ознакою яких є наявність у них як у учасників матеріально-правої заінтересованості в результатах вирішення судом справи та в реалізації ухваленого з ній судом рішення, яке може вплинути на їх права або обв’язки.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що спір сторін виник із договору позики, забезпеченого іпотекою, умовами якого передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу в один із передбачених договором способів (п. 5.2., п. 5.2.6).

При цьому вбачається з матеріалів справи в жовтні 2006 р. згідно з умовами договору іпотеки (п. 5.2) позивачка звернулась до суду з позовом про стягнення боргу та звернення стягнення на предмет іпотеки, який рішенням Московського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2007 р. й додатковим рішенням цього ж суду від 19 лютого 2007 р. (зі змінами, внесеними рішенням Апеляційним судом Харківської області від 14 травня 2007 р.) відповідно до ст. 590 ЦК, ст. 33 Закону № 898-V задоволено.

Зазначене рішення набрало чинності, може бути звернуто до виконання, однак у встановленому законом порядку не виконане й на час вирішення судом спору А. не зверталась із заявою про звернення судового рішення до виконання.

Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду передбачено нормами статтями 39, 41, 42 Закону № 898-V та статтями 590, 591 ЦК.

Таким чином, як судом першої, так і судом апеляційної інстанції встановлено, що вимоги позивачкою не обґрунтовуються доводами щодо виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2007 р. й не стосуються будь-яких прав та обов’язків державного виконавця, а пов’язані з наміром А. звернути стягнення в судовому порядку на предмет іпотеки в інший спосіб, який передбачений у п. 5.2.1 договору та ч. 1 ст. 37 Закону № 898-V як спосіб несудового, а позасудового (тобто на підставі договору сторін) врегулювання спірних питань щодо предмета іпотеки (і саме ці норми зазначені нею як підстави позову), тому в апеляційного суду були відсутні передбачені ст. 311 ЦПК підстави для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до вимог статей 303, 304, 307 ЦПК суд апеляційної інстанції, встановивши наявність підстав, передбачених ч. 1 ст. 309 ЦПК, вправі скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Оскільки апеляційний суд ухилився від виконання своїх повноважень, передбачених ст. 307 ЦПК, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 342 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає.