Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це справо оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право власності, коли відсутня можливість його відновлення

У листопаді 2005 р. Макарівське бюро технічної інвентаризації Київського обласного управління житлово-комунального господарства (далі — БТІ) звернулося до господарського суду із позовом, посилаючись на те, що 30 червня 1999 р. на підставі акту прийому-передачі, складеного на виконання договору купівлі-продажу нерухомого майна №1214 від 14 грудня 1992 р., укладеного між малим підприємством фірмою “Іглен” (далі — МП) та товариством з обмеженою відповідальністю “Емос” (далі — ТОВ), ним було зареєстровано за відповідачем право власності на базу відпочинку “Лісова казка” (далі — базу відпочинку), яка розташована у с. Ясногородка Макарівського району Київської області. Оскільки при огляді відповідної інвентаризаційної справи було виявлено відсутність правовстановлюючих документів — оригіналу та копії договору купівлі-продажу №1214, за яким до ТОВ перейшло право власності на вказану базу відпочинку, позивач просив суд про задоволення позовних вимог.

Під час розгляду справи відповідач пред’явив зустрічний позов, в якому просив суд зобов’язати БТІ зареєструвати право власності ТОВ на майновий комплекс базу відпочинку на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна №1214, внести відповідні зміни до Реєстру прав власності на нерухоме майно, видати ТОВ витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, вчинити необхідний напис на правовстановлюючому документі, а також визнати за ним право власності на майновий комплекс базу відпочинку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 1 грудня 2005 р. провадження у справі за первісним позовом припинено. Зустрічний позов задоволено частково: визнано за ТОВ право власності на майновий комплекс базу відпочинку, у решті зустрічних позовних вимог відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 5 вересня 2006 р. зазначене судове рішення залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 12 квітня 2007 р. за касаційним поданням Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційному поданні ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови в частині залишення без змін рішення місцевого господарського суду щодо визнання за ТОВ права власності на вищезазначену базу відпочинку. В обґрунтування подання зроблено посилання на невідповідність вказаної постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

БТІ не використало наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Генеральної прокуратури України, ТОВ, обговоривши доводи касаційного подання та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення Господарського суду міста Києва від 1 грудня 2005 р., Вищий господарський суд України мотивував своє рішення тим, що, виходячи з встановлених судом першої інстанції обставин про втрату ТОВ оригінала правовстановлюючого документа — договору купівлі-продажу нерухомого майна №1214 від 14 грудня 1992 р., останнє відповідно до ст. 392 ЦК обґрунтовано звернулося до суду із позовом про визнання за ним права власності на майновий комплекс базу відпочинку. Також суд касаційної інстанції зазначив, що зустрічний позов у цій частині пред’явлений до належного відповідача, оскільки причиною його подачі став первісний позов БТІ, а з матеріалів справи вбачається, що інші зацікавлені особи, які б заявляли вимоги на спірне майно, відсутні.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Зі змісту ст. 392 ЦК вбачається, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ в частині зобов’язання БТІ зареєструвати право власності цього товариства на майновий комплекс базу відпочинку, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач за зустрічним позовом не порушував права та охоронювані законом інтереси ТОВ, оскільки представником останнього не було надано доказів того, що БТІ відмовляється вчинити такі дії.

Частково задовольняючи зустрічний позов, суд виходив із того, що оригінал договору купівлі-продажу нерухомого майна №1214 від 14 грудня 1992 р. було втрачено ТОВ, що підтверджується постановою Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві про відмову в порушенні кримінальної справи від 10 серпня 2005 р.

Дійсно у зазначеній постанові вказано, що з автомобіля, який належав директору ТОВ Т., при невідомих обставинах зникли документи, серед яких згідно з додатком до постанови також був і оригінал вищенаведеного договору.

Разом з тим, із наявної у матеріалах справи копії договору купівлі-продажу нерухомого майна №1214 від 14 грудня 1992 року вбачається, що дана угода була укладена у чотирьох примірниках, які мали однакову юридичну силу.

За таких обставин, суд передчасно визнав за ТОВ право власності на майновий комплекс базу відпочинку, оскільки не з’ясував питання щодо знаходження інших трьох примірників вказаного договору та не притягнув до участі у справі продавця спірного майна — МП, пояснення якого також мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Слід також зазначити, що згідно з пунктом 1.3 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. №7/5 (далі — Тимчасового положення)(у редакції, яка була чинною на час розгляду справи), реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.

Зі змісту пункту 6.1 Тимчасового положення вбачається, що оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності провадиться місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Отже, відповідно до вказаного положення БТІ здійснює лише реєстрацію прав власності на нерухоме майно, що ставить під сумнів висновок суду про його можливість бути відповідачем щодо вимог ТОВ про визнання права власності на спірне нерухоме майно. Одночасно суд не притягнув до участі у справі відповідні органи, які здійснюють оформлення права власності на нерухоме майно та не навів мотивів таких своїх дій.

Враховуючи викладене, постанову Вищого господарського суду України від 5 вересня 2006 р. щодо залишення без змін рішення Господарського суду міста Києва від 1 грудня 2005 р. в частині задоволення зустрічних позовних вимог ТОВ про визнання за ним права власності на майновий комплекс базу відпочинку, а також рішення місцевого господарського суду щодо вказаних позовних вимог слід скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене та вирішити спір у зазначеній частині вимог відповідно до закону.

Керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 5 вересня 2006 р. щодо залишення без змін рішення Господарського суду м. Києва від 1 грудня 2005 р. в частині задоволення зустрічних позовних вимог ТОВ про визнання за ним права власності на майновий комплекс базу відпочинку та рішення Господарського суду м. Києва від 1 грудня 2005 р. щодо вказаних позовних вимог скасувала, а справу в цій частині передала на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті вказані судові рішення залишила без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.