Відповідно до ст. 196 СК України при виникненні заборгованості зі сплати аліментів з вини особи, яка зобов’язана сплачувати їх за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Висновок суду про наявність вини відповідача має ґрунтуватися на всебічно досліджених доказах.
Вирішуючи позов про стягнення неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів, слід мати на увазі, що відповідно до статей 7, 8 СК України до цих правовідносин підлягають застосуванню норми гл. 19 ЦК України щодо позовної давності, зокрема ст. 258 ЦК України, у якій встановлено спеціальну позовну давність в один рік до вимог про стягнення неустойки

У січні 2007 р. М.Т. звернулася до суду із позовом до М.О. про стягнення пені за несплату аліментів та про визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі, мотивуючи вимоги тим, що відповідач не забезпечує належної сплати аліментів на їхню дочку, які стягнуто з нього за рішенням Франківського районного суду м. Львова від 12 серпня 2004 р.

Посилаючись на те, що згідно з розрахунком, складеним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Франківського районного управління юстиції м. Львова (далі — ВДВС), заборгованість відповідача зі сплати аліментів станом на 1 грудня 2006 р. становила 3 тис. 212 грн, М.Т. просила стягнути з нього 20 тис. 492 грн пені за несвоєчасне виконання зобов’язання зі сплати аліментів та визначити розмір аліментів на дочку — 1 тис. грн щомісячно.

Франківський районний суд м. Львова рішенням від 13 лютого 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2007 р., позов М.Т. задовольнив: стягнув із М.О. 20 тис. 492 грн пені за несвоєчасне виконання зобов’язання зі сплати аліментів та визначив розмір аліментів, що підлягають стягненню на утримання дочки, у твердій грошовій сумі — 1 тис. грн щомісячно. Суд також вирішив питання про судові витрати.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі М.О. просив скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 13 лютого 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2007 р. і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга М.О. підлягає задоволенню частково, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Суди встановили, що Франківський районний суд м. Львова рішенням від 12 серпня 2004 р. стягнув із відповідача на користь М.Т. аліменти в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку, однак не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян до повноліття дитини, починаючи з 9 квітня 2004 р.

Згідно з розрахунком державного виконавця ВДВС станом на 1 грудня 2006 р. заборгованість відповідача зі сплати аліментів становила 3 тис. 212 грн.

Задовольняючи позов про стягнення неустойки за період із 1 травня 2004 р. до 30 листопада 2006 р. у розмірі 20 тис. 492 грн, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з вини відповідача у виникненні заборгованості зі сплати аліментів.

Однак із таким висновком не можна погодитися з таких підстав.

Відповідно до ст. 196 СК при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що причини виникнення заборгованості зі сплати аліментів є поважними: вимушений прогул у зв’язку з незаконним звільненням з роботи, яке він оскаржив у суді, його матеріальний стан і стан здоров’я, а також послався на те, що виникненню заборгованості сприяли дії самої позивачки — директора товариства з обмеженою відповідальністю «Магнолія-плюс», яка, звільнивши його з роботи, не здійснила розрахунку та не виконала рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 березня 2006 р. — не передала відповідачеві автомобіль «Ауді-80», що позбавило його можливості мати дохід і сплачувати аліменти.

Усупереч вимогам статей 10, 57, 60, 137, 212, 213 ЦПК суд залишив поза увагою доводи відповідача та не вжив заходів для з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, хоча ці обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи з огляду на положення ч. 2 ст. 196 СК.

Крім того, відповідно до статей 7, 8 СК до правовідносин сторін підлягають застосуванню норми гл. 19 ЦК щодо позовної давності.

У ст. 258 ЦК визначено спеціальну позовну давність в один рік до вимог про стягнення неустойки.

Відповідно до статей 10, 213, 214 ЦПК суд повинен сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджувати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом, а під час ухвалення рішення вирішити, зокрема, питання і щодо позовної давності.

Не можна погодитися і з висновками суду в частині про стягнення з відповідача аліментів на підставі ст. 184 СК у твердій грошовій сумі у розмірі 1 тис. грн, оскільки рішення суду не містить мотивів визначення аліментів саме в такому розмірі.

За таких обставин суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, цих порушень не усунув апеляційний суд, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись нормами статей 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М.О. задовольнила: рішення Франківського районного суду м. Львова від 13 лютого 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.