Відповідно до ст. 130 ГПК України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. В абз. 2 ч. 1 ст. 21 цього Закону передбачено, що кредитна спілка відповідно до свого статуту надає кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі.
У ч. 4 ст. 8 вказаного Закону зазначено, що ліцензуванню в кредитній спілці підлягає діяльність із залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також інші види діяльності відповідно до закону.
Згідно із ч. 3 ст. 5, п. 3 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» таким видом діяльності є надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, до яких не належать внески членів кредитної спілки, що спрямовуються на формування капіталу кредитної спілки.
Отже, за змістом зазначених вище норм закону діяльність кредитної установи з надання фінансових кредитів за рахунок капіталу самої кредитної установи не потребує отримання ліцензії

У серпні 2007 р. О. звернулася до суду з позовом до кредитної спілки «Допомога» (далі — КС) про визнання частково недійсним кредитного договору, пославшись на те, що 29 грудня 2004 р. між нею та КС було укладено кредитний договір № 739/04 (далі — кредитний договір), згідно з яким вона отримала кредит у сумі 55 тис. грн. У п. 3.1 цього договору встановлено плату за користування кредитом у розмірі 45 % річних від суми кредиту. Вважаючи, що умови зазначеного договору в частині сплати відсотків за користування кредитними коштами є незаконними, оскільки відповідач отримав лише ліцензію на залучення внесків членів кредитної спілки на депозитні рахунки, О. просила визнати пункти 1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4 кредитного договору в частині сплати відсотків недійсними.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 24 грудня 2007 р. в позові відмовив.

Апеляційний суд Хмельницької області рішенням від 3 квітня 2008 р. рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове — про задоволення позову, визнав недійсними пункти 1.1, 1.2, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 4 кредитного договору, укладеного між О. та КС, у частині сплати відсотків за користування кредитними коштами.

У касаційній скарзі КС просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, пославшись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги про визнання оспорюваних позивачкою пунктів кредитного договору недійсними безпідставні, оскільки КС здійснювала діяльність на підставі Закону від 20 грудня 2001 р. № 2908-ІІІ «Про кредитні спілки» (далі — Закон № 2908-ІІІ) та ліцензії № 771511, дійсної до 11 березня 2007 р., і вказав, що кредитні спілки зобов’язані отримувати ліцензію на здійснення такого виду діяльності, як надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, крім внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки лише після 1 вересня 2005 р.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове — про задоволення позову, зазначив, що, як установлено судом, ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових кредитів на час укладення оспорюваного кредитного договору в КС не було, а була лише ліцензія для здійснення такого виду діяльності, як залучення внесків членів кредитної спілки на депозитні рахунки, тому КС не мала права встановлювати в оспореному позивачкою договорі плату за користування кредитними коштами.

Однак погодитися з цими висновками не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 130 ГПК та ч. 1 ст. 1 Закону № 2908-ІІІ кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. В абз. 2 ч. 1 ст. 21 цього Закону передбачено, що кредитна спілка відповідно до свого статуту надає кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі.

У ч. 4 ст. 8 Закону № 2908-ІІІ зазначено, що ліцензуванню в кредитній спілці підлягає діяльність із залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також інші види діяльності відповідно до закону.

Згідно із ч. 3 ст. 5, п. 3 ч. 1 ст. 34 Закону від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» таким видом діяльності є надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, до яких не належать внески членів кредитної спілки, що спрямовуються на формування капіталу кредитної спілки.

Отже, за змістом зазначених вище норм закону діяльність кредитної установи з надання фінансових кредитів за рахунок капіталу самої кредитної установи не потребує отримання ліцензії.

Суд установив, що 29 грудня 2004 р. між О. та КС було укладено кредитний договір, відповідно до п. 1.1 якого КС передала О. кредит у сумі 55 тис. грн на умовах строковості, зворотності, цільового характеру використання, платності та забезпеченості, а О. зобов’язалася повернути одержану суму КС відповідно до умов, визначених у цьому договорі. Згідно з п. 2.1. кредитного договору позичальник зобов’язався повернути кредит, відсотки та інші платежі за користування ним до 29 грудня 2006 р. На підставі п. 3.1 зазначеного договору плата за користування кредитом становить 45 % річних від суми кредиту та здійснюється відповідно до договору за час користування кредитом.

Суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули та не з’ясували, за рахунок яких саме коштів — залучених чи капіталу — КС надала фінансовий кредит позивачці.

Наведене має визначальне значення для правильного вирішення спору, тому, ухвалюючи рішення без з’ясування зазначеної обставини, суди припустилися помилки.

Таким чином, правильно скасувавши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд одночасно порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу КС задовольнила частково: рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 3 квітня 2008 р. в частині ухвалення нового рішення скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.