Суди нижчих інстанцій, встановивши приналежність спірного об’єкта державної власності до майна правоохоронних органів, що має загальнодержавне значення і не підлягає приватизації, на порушення вимог ч. 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» і ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» дійшли неправомірного висновку про можливість передачі такого майна в оренду
Постанова
Верховного Суду України
від 15 листопада 2010 р.
(в и т я г)
У серпні—вересні 2010 р. до Верховного Суду України звернулися Фонд державного майна України (далі — ФДМУ) та Генеральний прокурор України із заявами про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 липня 2010 р. Заяви мотивовані, зокрема, тим, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, касаційний суд у цій справі виходив із того, що конкурс на право оренди спірного нерухомого державного майна, яке має загальнодержавне значення і не підлягає приватизації, відбувся відповідно до вимог чинного законодавства України з визначенням та затвердженням переможця. При цьому результати зазначеного конкурсу, як і наказ ФДМУ від 20 січня 2009 р. № 60 про їх затвердження, є дійсними, в судовому порядку не оскаржувалися та жодних заперечень щодо наведених фактів суду не надано. Отже, Вищий господарський суд України дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Узин-Транс» щодо спонукання ФДМУ до укладення договору оренди майна державної власності, яке не може бути об’єктом оренди відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна» (далі — Закон № 2269-XII).
Водночас, на думку заявника, у постановах від 16 липня 2008 р. у справах №№ 16/77 і 16/78 за позовами регіонального відділення ФДМУ у м. Києві до громадської організації «Бізнес-Інкубатор підприємництва та інновацій» про визнання договорів оренди недійсними та в постанові від 14 квітня 2009 р. у справі за позовом закритого акціонерного товариства «Севастопольжитлобуд» до регіонального відділення ФДМУ в АР Крим та м. Севастополі про спонукання укласти договір оренди нерухомого майна по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми права. Суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах, застосувавши положення ч. 2 ст. 4 Закону № 2269-XIIч. 2 ст. 5 Закону від 4 березня 1992 р. № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» (далі — Закон № 2163-XII), зробив висновок про неможливість передачі в оренду державного майна, що має загальнодержавне значення і не підлягає приватизації.
Вищий господарський суд України ухвалою від 28 вересня 2010 р. в зазначеній справі вирішив питання про її допуск до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 липня 2010 р.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявниками обставини, Верховний Суд України дійшов висновку, що заяви підлягають задоволенню з таких підстав.
За ч. 2 ст. 19 Основного Закону органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктами 1, 2 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 р. № 2558-XII, ФДМУ є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. У своїй діяльності ФДМУ керується Конституцією і законодавчими актами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону № 2269-XII не можуть бути об’єктами оренди, зокрема, об’єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації згідно з ч. 2 ст. 5 Закону № 2163-XII.
Тобто за наведеною нормою Закону не підлягають приватизації об’єкти, що мають загальнодержавне значення, зокрема, об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, її економічну незалежність, та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, у тому числі: майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, правоохоронних і митних органів.
Отже, зазначеними нормами матеріального права встановлено заборону на передачу в оренду державного майна, що має загальнодержавне значення і не підлягає приватизації.
Під час розгляду цієї справи суди встановили, що предметом оренди у спірних правовідносинах є державне майно аеродромно-технічного комплексу «Авіаційна база «Узин», балансоутримувачем якого є державне підприємство «Український центр підготовки охоронців», а органом управління — Управління державної охорони України (далі — УДО).
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону від 4 березня 1998 р. № 160/98-ВР «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» УДО є державним правоохоронним органом спеціального призначення, підпорядкованим Президентові України та підконтрольним Верховній Раді України.
Водночас суди нижчих інстанцій, встановивши приналежність спірного об’єкта до майна правоохоронних органів, що має загальнодержавне значення і не підлягає приватизації, на порушення вимог № 2269-XIIч. 2 ст. 5 Закону № 2163-XII дійшли неправомірного висновку про можливість передачі такого майна в оренду.
Таким чином, оскільки Вищий господарський суд України при розгляді зазначеної справи неправильно застосував наведені норми матеріального права, прийняте ним судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним і підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Враховуючи викладене, Верховний Суд України, керуючись статтями 11123—11125 ГПК (*)1, заяви Генерального прокурора України та ФДМУ задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 27 липня 2010 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК.
1 Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій України».