Відповідно до ст. 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності.
Судочинство із застосування примусових заходів медичного характеру провадиться за наявності підстав, передбачених ст. 94 цього Кодексу, та у порядку, передбаченому статтями 417—424 КПК України.
Порушення судами зазначених вимог закону потягло скасування судових рішень

Кам’янсько-Дніпровський районний суд Запорізької області постановою від 11 серпня 2009 р. застосував щодо Б. примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах від 19 жовтня 2009 р. постанову місцевого суду залишив без змін.

Верховний Суд України ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах від 2 лютого 2010 р. відмовив у задоволенні касаційної скарги законного представника на зазначені вище судові рішення щодо Б.

Постановою суду встановлено, що Б. 14 квітня 2009 р. приблизно о 20 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних відносин із О., завдав останньому декілька ударів по різних частинах тіла, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілого.

У клопотанні законний представник Р., діючи в інтересах Б., просила переглянути постановлені щодо останнього судові рішення в порядку виключного провадження та скасувати їх у зв’язку з істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а справу направити на нове розслідування. Вона мотивувала це тим, що під час досудового слідства було грубо порушено право на захист, а саме, незважаючи на те, що з початку провадження у справі було відомо про наявність у Б. психічного захворювання, через яке він не міг реалізувати своє право на захист і мав право на обов’язкову участь захисника, органи досудового слідства, які провадили розслідування, не забезпечили реалізацію цього права. Вона зазначила, що хоча в деяких протоколах міститься підпис захисника, проте останній фактично участі в проведенні слідчих дій не брав, а також зауважила на незаконності висновків суду про вчинення суспільно-небезпечного діяння саме Б., оскільки їх зроблено без дослідження та оцінки всіх доказів, у тому числі показань свідка С.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, зазначені в клопотанні, судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 45 КПК участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов’язковою, у тому числі у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад.

Зазначених вимог закону при провадженні досудового слідства у справі щодо Б. дотримано не було.

Із матеріалів справи вбачається, що про психічне захворювання Б. органу досудового слідства було відомо до порушення кримінальної справи. Про це сам Б. повідомив ще 17 квітня 2009 р. оперуповноваженого ВКР РВ ГУМВС України під час надання йому пояснення.

Кримінальну справу щодо Б. за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, було порушено 23 квітня 2009 р.

Будучи допитаною як свідок, мати Б. — Р. 24 квітня 2009 р. дала показання органу досудового слідства про те, що її син є інвалідом 2-ої групи у зв’язку з наявністю у нього психічного захворювання (шизофренії), встановленого медичною комісією у 2001 р.

Незважаючи на наявність такої інформації, 25 квітня 2009 р. слідчий прийняв від Б. відмову від захисника та допитав його як підозрюваного.

Того ж дня Б. було пред’явлено обвинувачення за ч. 2 ст. 121 КК та допитано як обвинуваченого без участі захисника.

13 травня 2009 р. у справі призначено амбулаторну судово-психіатричну експертизу та 15 травня 2009 р. Б. без захисника ознайомили з постановою про призначення цієї експертизи. У той же час довідку з поліклінічного відділення ЦРЛ про перебування Б. на «Д» обліку психіатра слідчий отримав 14 травня 2009 р.

Амбулаторна судово-психіатрична експертиза висновком від 10 червня 2009 р. встановила, що Б. страждає на хронічне психічне захворювання (шизофренію). За своїм психічним станом на час вчинення злочину і провадження розслідування справи він не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Згідно зі ст. 47 КПК захисника призначили Б. лише 10 червня 2009 р.

Відповідно до ст. 19 КК особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності кримінальній відповідальності не підлягає.

Судочинство щодо застосування примусових заходів медичного характеру провадиться за наявності підстав, передбачених ст. 94 КК і в порядку, встановленому у статтях 417—424 КПК.

Згідно з визначеною законом процедурою провадження досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності, передбачено, що: участь захисника у таких справах є обов’язковою з моменту встановлення в особи психічного захворювання; психічний стан особи визначається судово-психіатричною експертизою; особа, яка має психічний розлад, не притягується як обвинувачений, а якщо в такої особи виявлено психічне захворювання після притягнення її до відповідальності, то рішення щодо неї втрачає силу; у цих справах обвинувальний висновок не складається; слідчі дії за участю таких осіб проводяться тільки у випадках, якщо їхній психічний стан це дозволяє.

Усупереч зазначеним положенням закону щодо порядку провадження досудового слідства у справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб 10 червня 2009 р. з участю Б. проведено відтворення обстановки та обставин події, а 26 червня 2009 р., тобто вже після отримання висновків судово-психіатричної експертизи щодо його неосудності, Б. пред’явили обвинувачення та допитали його як обвинуваченого. Протоколи зазначених слідчих дій закінчуються рукописним записом «захисник» та відповідним підписом, проте в їх вступних частинах не зазначено, яку участь брав захисник у проведених слідчих діях.

Згідно зі статями 419, 421 КПК в ухвалі (постанові) у справі про застосування примусових заходів медичного характеру крім вирішення питань, передбачених ст. 420 КПК, повинні бути: формулювання суспільно-небезпечного діяння, яке визнане судом установленим; докази, перевірені судом і покладені в обґрунтування висновків суду; мотиви прийнятого рішення.

Зазначених вимог закону суд також не дотримав.

Так, у судовому засіданні законний представник звертала увагу суду на вказане вище порушення кримінально-процесуального закону. Крім того Р. дала показання про те, що від дій її сина не могли утворитися виявлені в О. тілесні ушкодження. Посилалася на показання свідка С. про те, що в день події приблизно о 23 год. 10 хв. потерпілий, будучи у стані алкогольного сп’яніння, приходив до нього і в той день він не бачив у нього тілесних ушкоджень.

Суд, порушуючи вимоги статей 16¹, 419 КПК, не перевірив зазначені показання законного представника Б., не створив умов для здійснення нею наданих їй прав та, мотивуючи вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, саме Б., послався на його ж показання, які він давав під час досудового слідства (як підозрюваний та обвинувачений) і відтворення обстановки та обставин події. Суд також послався на показання законного представника Р. під час досудового слідства, яка розповідала про обставини події зі слів Б.

Про істотні порушення кримінально-процесуального закону сам Б. та Р. зазначали в апеляційних скаргах

Відмовляючи у задоволенні апеляційних скарг, апеляційний суд зазначив, що висновки місцевого суду про доведеність заподіяння О. тяжкого тілесного ушкодження саме Б., що спричинило смерть потерпілого, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються сукупністю доказів, пославшись при цьому на ті ж показання Б. на досудовому слідстві та показання Р., що вказані у вироку.

Крім того, апеляційний суд оцінив показання Б. про визнання ним заподіяння тілесних ушкоджень О. як достовірні.

У касаційній скарзі законний представник Р. указувала на зазначені вище порушення кримінально-процесуального закону а також про незаконність висновків суду про вчинення суспільно небезпечного діяння саме Б.

Рішення про відмову в задоволенні касаційної скарги суд касаційної інстанції мотивував тим, що висновки про причетність Б. до вчинення суспільно небезпечного діяння підтверджуються тими ж показаннями Б. на досудовому слідстві та законного представника Р., свідків та даними, які містяться у висновку судово-медичної експертизи.

Визнаючи безпідставним доказ про порушення права на захист, суд касаційної інстанції зазначив, що обвинувачення Б. було пред’явлено за участю захисника Д., хоча свідчення Р. про формальну участь захисника в цій справі не перевірила жодна судова інстанція.

Положення гл. 34 КПК також не врахував ні апеляційний суд, ні суд касаційної інстанції.

Крім того, в ухвалі суду касаційної інстанції вживаються формулювання про винуватість Б., що є неприпустимим для цієї категорії справ.

Зазначені порушення кримінально-процесуального закону є такими, що істотно вплинули на правильність судових рішень у справі про застосування примусових заходів медичного характеру щодо Б.

Виходячи з указаного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала постанову Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 серпня 2009 р., ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Запорізької області від 19 жовтня 2009 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 лютого 2010 р. щодо Б., а справу направила на нове розслідування.