Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість примусових заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає

Постановлено стягнути з матері неповнолітнього на користь потерпілої В. 900 грн на відшкодування матеріальної шкоди.

Суд установив, що Я., 1995 р.н., вчинив суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 185 КК, за таких обставин.

27 та 28 вересня 2007 р. приблизно о 9 годині Я., перебуваючи у квартирі В., таємно викрав ювелірні вироби на суму 2 тис. 900 грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області просив постанову щодо Я. скасувати, а справу стосовно нього направити на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону, оскільки суд, всупереч вимогам ст. 105 КК, не встановив строк, на який Я. передано під нагляд матері.

Крім того, як зазначив прокурор, суд, всупереч вимогам ст. 448 КПК, вирішуючи питання про застосування примусових заходів виховного характеру незаконно постановив рішення про стягнення коштів з матері неповнолітнього на відшкодування матеріальної шкоди потерпілій В.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у касаційному поданні, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з ч. 3 ст. 105 КК у разі застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, суд повинен встановити їх тривалість. Такі ж роз’яснення містяться у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».

Зазначені вимоги закону та роз’яснення Пленуму Верховного Суду України суд першої інстанції при ухваленні постанови про застосування примусових заходів виховного характеру щодо Я. залишив поза увагою, що призвело до неправильного застосування кримінального закону, оскільки, як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд, застосувавши до Я. передбачені п. 3 ч. 2 ст. 105 КК примусові заходи виховного характеру у виді передачі неповнолітнього під нагляд матері, не зазначив у своєму рішенні їх тривалості.

Відповідно до вимог ст. 448 КПК та роз’яснень, які містяться в п. 24 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусових заходів виховного характеру суд не вирішує (позов мав бути розглянутий у порядку цивільного судочинства).

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала постанову Микитівського районного суду м. Горлівки Донецької області від 26 травня 2008 р. щодо Я., а справу направила на новий судовий розгляд у той же місцевий суд в іншому складі суду.