Вирок суду скасовано через порушення вимог ст. 65 КК України при призначенні засудженим кримінального покарання

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області вироком від 19 грудня 2008 р. засудив: Г. за ч. 2 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст 289 КК із застосуванням ст. 69 КК — до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки шість місяців без конфіскації майна; на підставі ст. 70 КК остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі на строк чотири роки шість місяців без конфіскації майна; М. за ч. 2 ст. 186 КК — до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК — до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна; на підставі ст. 70 КК остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна.

За вироком суду їх визнано винними і засуджено за незаконне заволодіння транспортним засобом та відкрите викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб, поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілого, за таких обставин.

11 серпня 2008 р. приблизно о першій годині Г. та М., попередньо домовившись між собою про незаконне заволодіння транспортним засобом, рухаючись в автомобілі таксі, яким керував водій А., застосували до нього насильство, що не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілого, накинувши йому на голову поліетиленовий пакет та обмотавши липкою стрічкою, після чого незаконно заволоділи автомобілем вартістю 19 тис. 579 грн, який належав Х.

Пізніше Г. та М. відкрито викрали мобільний телефон у потерпілого Л., мобільний телефон, який належав А., та його гроші в сумі 23 грн, які були в кишені, і 300 грн, що були в автомобілі.

Апеляційний суд Івано-Франківської області ухвалою від 12 березня 2009 р. зазначений вирок змінив, призначив М. покарання за ч. 2 ст. 289 КК із застосуванням ст. 69 КК у виді позбавлення волі строком на три роки без конфіскації майна. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно покарання визначено у виді позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна. Прийнято рішення про виключення з вступної частини вироку посилання на те, що М. був притягнутий до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК. У решті вирок залишено без змін.

У касаційному поданні прокурор просив судові рішення щодо Г. та М. скасувати, а кримінальну справу щодо них направити на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону, істотне порушення кримінально-процесуального закону і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та даним про особу засуджених унаслідок м’якості.

Перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у касаційному поданні, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з огляду на таке.

Висновок про доведеність винуватості Г. та М. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 289 КК, суд зробив на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, що по суті в касаційному поданні не оспорювався.

Водночас колегія суддів погодилася з доводами касаційного подання щодо м’якості призначеного покарання засудженим.

Відповідно до вимог ст. 65 КК та п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд при призначенні покарання повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що обтяжують і пом’якшують покарання. Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, що настали, тощо.

Призначаючи Г. та М. покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті закону, за яким їх визнано винуватими, суд першої інстанції не повною мірою врахував конкретні обставини справи, дані про особу Г. та М. і призначив їм покарання, яке, на думку колегії суддів, не можна визнати справедливим унаслідок його м’якості.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції при призначенні Г. та М. покарання на порушення вимог ст. 65 КК не врахував характеру та суспільної небезпеки вчинених ними злочинів і не звернув уваги на те, що вони вчинили злочини, які відповідно до ст. 12 КК є тяжкими.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що рішення суду про застосування ст. 69 КК при призначенні Г. та М. покарання не відповідає вимогам ст. 65 КК.

Апеляційний суд також не дав належної оцінки зазначеним обставинам справи та даним про осіб Г. та М.

Оскільки вирок Калуського міськрайонного суду від 19 грудня 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 березня 2009 р. щодо Г. та М. відповідно до ст. 372 КПК визнано такими, що підлягають скасуванню у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особі засуджених внаслідок його м’якості, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначені судові рішення скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.