Заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження в процесі примушування його до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 121, 355 КК України

Сімферопольський районний суд Автономної Республіки Крим вироком від 5 лютого 2008 р. засудив К. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 355 КК, і відповідно до ч. 1 ст. 70 цього Кодексу шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на шість років.

Постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілого І.Е. та потерпілої Т. на відшкодування матеріальної шкоди відповідно 5 тис. 50 грн і 819 грн.

Цим вироком засуджено також І.Ю., судові рішення щодо якого не оскаржувалися.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 8 квітня 2008 р. зазначений вирок залишив без змін.

Згідно з вироком суду К. визнано винним у тому, що 20 травня 2007 р. він разом з І.Ю. та особою, матеріали справи щодо якої виділені в окреме провадження, з метою примушування І.Е. до виконання цивільно-правових зобов’язань, маючи при собі бейсбольні бити й монтувалку, зайшли до його будинку. Вдаривши декілька разів Т., К. завів її до окремої кімнати, де залишив під наглядом І.Ю. Потім К. та зазначена особа з метою залякування І.Е. та подолання з його боку опору, застосовуючи насильство, небезпечне для життя та здоров’я, почали завдавати йому численних ударів битами, руками та ногами в різні частини тіла, заподіявши потерпілому тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, і примусили його написати розписки про боргові зобов’язання перед К. у розмірі 60 та 70 тис. доларів США.

Крім того, К. та особа, матеріали справи щодо якої виділені в окреме провадження, відкрито заволоділи майном потерпілих, заподіявши їм матеріальну шкоду на загальну суму 5 тис. 869 грн.

У касаційній скарзі захисник, пославшись на безпідставність засудження К. за ч. 2 ст. 186 КК через недоведеність винності засудженого у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, просив закрити провадження у справі в цій частині. Він також указував на те, що кваліфікація дій К. за ч. 1 ст. 121 КК є зайвою, оскільки умисел засудженого був спрямований на примушування потерпілого до виконання цивільно-правових зобов’язань, а тому всі його дії охоплюються ч. 3 ст. 355 цього Кодексу. Крім того, він зазначив, що суд, призначаючи К. покарання, неповною мірою врахував обставини, що пом’якшують покарання.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновок суду про винуватість К. у примушуванні до виконання цивільно-правових зобов’язань, поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, ґрунтується на доказах, які зібрані в установленому законом порядку, досліджені в судовому засіданні, належно оцінені судом та детально викладені у вироку, що в касаційній скарзі не оспорюється.

Твердження захисника про те, що суд, кваліфікуючи дії засудженого за зазначеним епізодом, неправильно застосував кримінальний закон, оскільки дії К. охоплюються ч. 3 ст. 355 КК і додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу не потребують, є необґрунтованими.

Як убачається з пред’явленого К. обвинувачення, прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 355 КК як примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи внаслідок застосованого до потерпілого І. насильства йому були заподіяні тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, у тому числі тяжкі.

У разі якщо в процесі примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань потерпілому було заподіяне умисне тяжке тілесне ушкодження, то такі наслідки не охоплюються кваліфікуючою ознакою, передбаченою ч. 3 ст. 355 КК — «примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я», оскільки законодавцем установлено більш сувору відповідальність (за санкцією) за умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, а тому такі дії потрібно окремо кваліфікувати за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу.

Враховуючи наведене, дії К. за вказаним епізодом правильно кваліфіковані за ч. 3 ст. 355 та ч. 1 ст. 121 КК, оскільки в цьому випадку має місце ідеальна сукупність злочинів, а тому підстав для виключення з вироку кваліфікації дій К. за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу як зайвої, про що йдеться у касаційній скарзі захисника, немає.

Посилання захисника на необґрунтованість засудження К. за вчинення грабежу є також безпідставними.

Із показань І.Е. та Т. убачається, що після їх побиття засуджені ходили по квартирі та забирали їхні речі. Після того як вони пішли, потерпілі виявили, що зникли їхні золоті прикраси, два фотоапарати та відеоплеєр загальною вартістю 5 тис. 869 грн.

Ці обставини підтверджував під час досудового слідства і засуджений І.Ю., на показання якого суд обґрунтовано послався у вироку.

Інших даних, які б ставили під сумнів правдивість наведених показань потерпілих та засудженого І.Ю., не встановлено.

Проаналізувавши зазначені та інші докази в їх сукупності, суд дійшов правильного висновку про доведеність винності К. у відкритому заволодінні чужим майном, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 186 КК. Тому підстав для скасування вироку в цій частині та закриття провадження у справі через недоведеність участі К. у вчиненні зазначеного злочину, про що порушено питання в касаційній скарзі, немає.

Покарання К. призначено з дотриманням вимог ст. 65 КК, а саме з урахуванням ступеня тяжкості вчинених злочинів, які згідно із законом належать до тяжких, даних про особу винного (те, що він має сім’ю та на утриманні двох неповнолітніх дітей, працював, позитивно характеризується, є інвалідом ІІ групи), та обставин, що пом’якшують покарання (часткове відшкодування потерпілим матеріальної шкоди).

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника залишила без задоволення, а вирок Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 5 лютого 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 8 квітня 2008 р. щодо К. — без змін.