Відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
У п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом ст. 388 ЦК України добросовісним вважається придбання майна не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту лише шляхом задоволення віндикаційного позову про витребування майна від добросовісного набувача

У червні 2006 р. прокуратура м. Донецька, яка діяла в інтересах Б.І., звернулася до суду з позовом до П.О., Х.І., К.Р., треті особи: А.Н., відділ опіки та піклування виконавчого комітету Кіровської районної у м. Донецьку ради, приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Х.О., приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Д.В., про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

У позові зазначалося, що Б.І. є сином А.В.

25 квітня 2001 р. А.В. склав заповіт, яким усе своє майно заповів своєму синові Б.І.

25 листопада 2004 р. між А.В. та К.Р. формально відбулась угода купівлі-продажу квартири у м. Донецьку. Укладення договору купівлі-продажу підтверджувалося розпискою А.В. про отримання за продаж квартири 20 тис. грн. Оскільки цей договір не було нотаріально оформлено, то К.Р. звернувся до суду із позовом про визнання його дійсним.

29 січня 2005 р. А.В. помер.

Кіровський районний суд м. Донецька рішенням від 19 травня 2005 р. спірний договір купівлі-продажу квартири визнав дійсним. Однак Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 5 грудня 2005 р. зазначене рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Кіровський районний суд м. Донецька ухвалою від 15 травня 2006 р. позовну заяву К.Р. залишив без розгляду. Отже, спірний договір купівлі-продажу дійсним визнано не було.

19 вересня 2005 р. на підставі договору купівлі-продажу К.Р. продав спірну квартиру П.О., яка 9 грудня 2005 р. продала її Х.І. Оскільки договір купівлі-продажу від 25 листопада 2004 р. дійсним визнано не було, він мав бути визнаний недійсним, а у зв’язку з цим мали бути визнані недійсними й наступні договори купівлі-продажу спірної квартири. Через зазначені перешкоди Б.І. був позбавлений можливості прийняти спадщину за заповітом після смерті батька, чим грубо порушувалися його права. Ураховуючи це, прокуратура м. Донецька просила задовольнити позовні вимоги та визнати недійсними договори купівлі-продажу від 19 вересня 2005 р., від 9 грудня 2005 р.; зобов’язати Х.І. повернути спірну квартиру П.О., зобов’язати П.О. повернути квартиру К.Р., а К.Р. — повернути квартиру Б.І., аби останній міг прийняти спадщину за заповітом після смерті батька.

Х.І. звернувся із зустрічним позовом до Б.І. про визнання його добросовісним набувачем та визнання права власності на квартиру. Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 9 грудня 2005 р. він придбав у П.О. спірну квартиру. При цьому він не знав і не міг знати, що стосовно квартири існує спір. З огляду на це Х.І. вважав, що він є добросовісним набувачем на підставі статей 330 та 388 ЦК.

Рішенням Кіровського районного суду м. Донецька від 15 червня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 7 листопада 2007 р., позовні вимоги прокуратури м. Донецька задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 19 вересня 2005 р. між К.Р. та П.О. Стягнуто з К.Р. на користь П.О. 12 тис. 40 грн. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 9 грудня 2005 р. між П.О. та Х.І. Стягнуто з П.О. на користь Х.І. 84 тис. 335 грн. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову також відмовлено.

У касаційній скарзі Х.І. просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні основного позову та задовольнити зустрічні позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги прокуратури м. Донецька, яка діяла в інтересах Б.І., та визнаючи недійсними договори купівлі-продажу квартири, а також відмовляючи Х.І. у задоволенні його позову про визнання його добросовісним набувачем, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відчуження спірної квартири К.Р. та П.О. відбувалося, коли вони не були власниками цієї квартири, у зв’язку з володінням нею без законних на те підстав, тому договори купівлі-продажу, укладені ними, на підставі ст. 215 ЦК є недійсними. Оскільки К.Р. та П.О. під час відчуження квартири діяли недобросовісно, Х.І. не є добросовісним набувачем спірної квартири.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Згідно з ЦК особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215—235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 330, 338).

Прокуратура м. Донецька, яка діяла в інтересах Б.І., звернулася з позовом про визнання договорів купівлі-продажу недійсними на підставі невідповідності їх вимогам закону.

У ст. 215 ЦК встановлено загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв’язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених у ст. 203 цього Кодексу.

Однак у ст. 216 ЦК визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на правочин, укладений з порушенням вимог закону, не поширюється дія загального правила про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо в законі передбачені інші наслідки такого порушення.

Відповідно до ст. 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

У п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України добросовісним вважається придбання майна не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 цього Кодексу, які дають право витребувати майно від добросовісного набувача.

Проте суди не з’ясували, який саме спосіб захисту права власності обрав позивач — звернутися з проханням про визнання правочинів недійсними і, як наслідок, повернення всього, що одержано за ними, чи про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 вересня 2005 р. та витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація).

Крім того, власник має право витребувати майно від набувача, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 ст. 388 ЦК).

Установлено, що рішення Кіровського районного суду м. Донецька від 19 травня 2005 р. про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного між А.В. та К.Р., на підставі ч. 1 ст. 223 ЦПК набрало законної сили 29 травня 2005 р., оскільки не було оскаржено в апеляційному порядку.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували зазначені обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК, касаційну скаргу Х.І. задовольнила частково: рішення Кіровського районного суду м. Донецька від 15 червня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 7 листопада 2007 р. скасувала, а справу передала до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.