У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право користування жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статей 71, 72, 116, 156 ЖК Української РСР; ст. 405 ЦК України)

У вересні 2010 р. Ш.В. і Ш.Л. звернулися до суду з позовом до Ш.М.А. про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позивачі зазначили, що їм на праві спільної сумісної власності подружжя належить жилий будинок. У цьому будинку зареєстровано місце проживання їхньої колишньої невістки Ш.М.А. та її малолітньої дочки Ш.М.О.

Пославшись на те, що Ш.М.А. та її дочка у спірному жилому приміщенні не проживають, добровільно знятися з реєстрації за зазначеною адресою не бажають, через що чинять їм перешкоди в користуванні власністю, Ш.В. і Ш.Л. просили зобов’язати Ш.М.А. не чинити їм перешкод у користуванні будинком і зобов’язати її разом із дочкою знятися з реєстрації в цьому жилому будинку; зобов’язати відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області зняти Ш.М.А. та малолітню Ш.М.О. з реєстрації у спірному будинку.

Комсомольський міський суд Полтавської області рішенням від 11 листопада 2010 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2011 р., позовні вимоги Ш.В. та Ш.Л. задовольнив: зобов’язав Ш.М.А. не чинити їм перешкод у користуванні та розпорядженні жилим будинком; знятися з реєстрації в цьому жилому будинку разом із малолітньою Ш.М.О. у місячний строк з дня вступу судового рішення в законну силу. У разі ухилення Ш.М.А. від виконання судового рішення покласти обов’язок зняти її разом із малолітньою Ш.М.О. з реєстрації на відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області.

Не погоджуючись з ухваленими у справі рішеннями, Ш.М.А. оскаржила їх у касаційному порядку.

Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 травня 2011 р. у відкритті касаційного провадження відмовив із підстав, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК.

15 липня 2011 р. Ш.М.А. звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про перегляд ухвали судді цього суду від 6 травня 2011 р. з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 р. Ш.М.А. просила скасувати зазначене судове рішення й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, пославшись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 391 ЦК та ст. 7 Закону від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі — Закон)¹.

На підтвердження наявності неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Ш.М.А. послалася на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 січня 2011 р.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 жовтня 2011 р. поновила Ш.М.А. строк на подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення та допустила до провадження Верховного Суду України цивільну справу для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 р.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Ш.М.А. доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 р. підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що Ш.В. та Ш.Л. на праві спільної сумісної власності подружжя належить жилий будинок.

У 1995 р. зі згоди Ш.В. та Ш.Л. у цей жилий будинок вселилась і була прописана в ньому дружина їхнього сина — Ш.М.А.

20 листопада 2007 р. шлюб між їхнім сином і Ш.М.А. розірвано.

Місце проживання їхньої малолітньої дочки Ш.М.О. також зареєстровано в спірному жилому будинку.

Задовольняючи позовні вимоги Ш.В. та Ш.Л. про усунення перешкод у користуванні власністю, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, виходив із того, що порушене право позивачів може бути захищене шляхом покладення на Ш.М.А. обов’язку разом із дочкою в місячний строк з дня вступу судового рішення в законну силу знятися з реєстрації в жилому будинку; у разі ухилення Ш.М.А. від виконання такого обов’язку — покласти обов’язок зняти її разом із малолітньою Ш.М.О. з реєстрації в зазначеному жилому будинку на відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області.

Таким чином, у справі, що розглядається, суди виходили з того, що передбачений ст. 391 ЦК спосіб захисту порушеного права може бути реалізований через ст. 7 Закону шляхом зняття особи з реєстраційного обліку.

У наданому Ш.М.А. як приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права рішенні суду касаційної інстанції міститься висновок про те, що передбачений ст. 391 ЦК спосіб захисту порушеного права не може бути реалізований через ст. 7 Закону. У цій правовій нормі міститься виключний перелік підстав для зняття особи з реєстрації місця проживання: заява особи, запит органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточне рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтво про смерть, тому заявлені на підставі ст. 391 ЦК позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття особи з реєстраційного обліку задоволенню не підлягають.

Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 391 ЦК та ст. 7 Закону.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, Верховний Суд України виходив із такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас відповідно до ст. 7 Закону зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає з цієї норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

З огляду на те, що Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом із тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право користування жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статей 71, 72, 116, 156 ЖК; ст. 405 ЦК).

Саме таку правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 31 січня 2011 р., на яке послалася в заяві Ш.М.А. як на приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Отже, судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, а саме ст. 391 ЦК та ст. 7 Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360³, ч. 1 ст. 360⁴ ЦПК, Верховний Суд України заяву Ш.М.А. задовольнив: ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2011 р. скасував, справу передав на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

¹ У редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин.