Право передбачити в договорі обов’язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи з дня передання товару продавцем, надано сторонам ч. 5 ст. 694 ЦК України, яка регулює правовідносини, пов’язані з продажем товару в кредит, та узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦК України, оскільки сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості

У липні 2010 р. іноземне підприємство «Брітіш Еко Сістем Текнолоджі» (далі — Підприємство) звернулося до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Вассма» (далі — ТОВ) про стягнення процентів у розмірі 149 тис. 97 грн за несвоєчасне погашення заборгованості за товарним кредитом згідно з договором купівлі-продажу від 5 травня 2008 р. № 52-ДО (далі — договір).

На обґрунтування позовних вимог Підприємство послалося на те, що ТОВ з порушенням передбачених у договорі строків частково сплатило суму товарного кредиту.

З огляду на зазначене позивач просив на підставі ст. 694 ЦК та п. 7.2 договору стягнути з відповідача проценти за користування товарним кредитом у період з 3 листопада 2009 р. (попередньої дати нарахування) по 6 липня 2010 р. (дати складання позовної заяви).

Господарський суд м. Києва ухвалою від 31 серпня 2010 р. за заявою Підприємства наклав арешт на кошти ТОВ на його рахунках в банках у розмірі 149 тис. 97 грн.

Київський апеляційний господарський суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, постановою від 19 жовтня 2010 р. ухвалу та рішення Господарського суду м. Києва від 31 серпня 2010 р., яким позовні вимоги задоволено, скасував; прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Вищий господарський суд України свою постанову обґрунтував відсутністю правових підстав для задоволення позову, оскільки передбачені пунктами 7.1 та 7.2 договору штрафні санкції (пеня та проценти за прострочену заборгованість за товарним кредитом) фактично належать до одного виду юридичної відповідальності та не можуть стягуватись одночасно.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2011 р. з підстав, передбачених статтею 111¹⁶ ГПК, Підприємство просило скасувати постанову суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування ним положень статей 536 та 694 ЦК. На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України в аналогічних справах від 21 липня 2009 р. у справі № 41/13-09, від 4 березня 2010 р. у справі № 11/434, в яких, на думку заявника, висловлені протилежні правові позиції у подібних правовідносинах.

Вищий господарський суд України ухвалою від 14 квітня 2011 р. допустив до провадження господарську справу № 42/252 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2011 р.

Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарські суди встановили, що за умовами договору, укладеного 5 травня 2008 р. між Підприємством та ТОВ, позивач зобов’язався передати, а відповідач — прийняти та сплатити вартість пестицидів з відстрочкою платежу на умовах оплати 0,02 % річних за користування товарним кредитом у період з моменту фактичного відвантаження отриманого на умовах товарного кредиту товару до моменту оплати його вартості.

Сторони підписали специфікації від 15 травня 2008 р. № 1 та від 28 травня 2008 р. № 2, які є невід’ємною частиною договору, і в яких погодили асортимент, кількість, ціну, дати поставок та умови оплати товару.

Відповідно до специфікацій покупець мав перерахувати на поточний рахунок продавця 20 % від вартості поставки товару відповідно до 25 травня та 30 травня 2008 р., а на залишок заборгованості Підприємство надавало ТОВ товарний кредит з відстрочкою платежу до 25 листопада 2008 р.

На виконання умов договору продавець передав, а покупець прийняв у власність товар — пестициди загальною сумою 2 млн 256 тис. 106 грн.

Сума товарного кредиту становила 1 млн 804 тис. 885 грн, з яких 160 тис. 610 грн ТОВ сплатило у передбачений договором строк (до 25 листопада 2008 р.), а 1 млн 38 тис. 186 грн — з порушенням строку оплати (у період з 19 лютого по 5 травня 2009 р.).

Станом на 6 липня 2010 р. несплачений товарний кредит становив 606 тис. 88 грн.

Суму основного боргу з урахуванням індексації та пеню, що передбачені відповідно пунктами 7.1 і 7.2 договору, а також проценти за прострочену заборгованість за товарним кредитом у період до 3 листопада 2009 р. стягнуті з ТОВ рішеннями господарських судів у справах № 48/377, № 11/433 та № 53/640.

Таким чином, предметом розгляду у справі є сума процентів за прострочену заборгованість за товарним кредитом у розмірі 149 тис. 97 грн, що нарахована позивачем у період з 3 листопада 2009 р. (попередня дата нарахування) по 6 липня 2010 р. (дата складання позовної заяви).

Відповідно до ст. 199 ГК виконання господарського зобов’язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК.

Отже, суб’єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечувати виконання господарських зобов’язань установленням окремого виду відповідальності.

Частиною 1 ст. 216 ГК передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Види такої відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором сторони передбачили в розд. 7 договору.

Так, відповідно до п. 7.1 договору за порушення покупцем термінів оплати товару, обумовлених у специфікаціях до договору, він сплачує продавцеві неустойку у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від своєчасно несплаченої суми заборгованості за кожен день прострочення оплати.

Такий вид забезпечення виконання зобов’язань та його розмір встановлені ст. 549 ЦК, ч. 6 ст. 231 ГК та статтями 1, 3 Закону від 22 листопада 1996 р. №543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

У п. 7.2 договору сторони за порушення термінів погашення заборгованості за товарним кредитом згідно з умовами оплати передбачили, починаючи з дати виникнення простроченої заборгованості, нарахування на суму заборгованості процентів за користування товарним кредитом із розрахунку 0,1 % за кожен день прострочення оплати.

Таке право передбачити в договорі обов’язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем, надано сторонам ч. 5 ст. 694 ЦК, яка регулює правовідносини, пов’язані з продажем товару в кредит, та узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦК, оскільки сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Вищий господарський суд України дійшов хибного висновку про те, що відповідальність покупця, передбачена п. 7.2 договору, фактично дублює його відповідальність за п. 7.1 договору, а тому встановлені цими пунктами штрафні санкції не можуть застосовуватись одночасно, — і він суперечить висновкам цього суду в інших за змістом судових рішеннях у подібних правовідносинах, зокрема, у справах № 41/13-09 та № 11/434.

Отже, у справі, що розглядається, касаційний суд неправильно застосував норми матеріального права.

З огляду на викладене та керуючись статтями 111²³—111²⁵ ГПК, Верховний Суд України постановив: заяву Підприємства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 18 січня 2011 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.