Відповідно до змісту ч. 3 ст. 215 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, — з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Суд на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув і, встановивши, що позивачка не була учасником оспорюваного нею договору купівлі-продажу, помилково задовольнив її позов про визнання договорів недійсними

Позивачка зазначила, що спірна однокімнатна квартира житловою площею 14,9 м² належала їй на праві власності. 30 грудня 2003 р. внаслідок відкритого перелому основи черепа помер син Н. У цей час вона була вже непрацездатна за віком, з 1996 р. перебувала на пенсії, розмір якої не відповідав прожитковому мінімуму. Після смерті сина позивачка залишилася самотньою і без сторонньої допомоги. Через сильне душевне хвилювання і горе, спричинене смертю єдиної близької людини, погіршився стан її здоров’я. Будучи в крайній нужденності, довіряючи відповідачу та сподіваючись на його підтримку, 26 серпня 2004 р. Н. уклала з ним договір дарування спірної квартири. Зазначені тяжкі для позивачки обставини вплинули на її волевиявлення під час укладення цієї угоди на вкрай невигідних для неї умовах.

Пославшись на вказані обставини, Н. просила позов задовольнити.

Справу суди розглядали неодноразово.

У січні 2007 р. позивачка доповнила свої вимоги, звернулася до суду з позовом до І. та К. про визнання недійсним укладеного між ними 7 липня 2005 р. договору купівлі-продажу спірної квартири, мотивуючи позовні вимоги тим, що його укладено під час розгляду справи про визнання договору дарування квартири недійсним, коли спірна квартира перебувала під арештом згідно з ухвалою суду.

Пославшись на те, що К. навмисно увів в оману І. щодо обставин, які мають істотне значення, Н. просила визнати договір купівлі-продажу недійсним та виселити І. зі спірної квартири.

Шевченківський районний суд м. Києва ухвалою від 10 жовтня 2007 р. обидва позови об’єднав в одне провадження.

Останнім рішенням цього суду від 24 червня 2008 р. позов задоволено частково: визнано недійсним договір дарування квартири, укладений 26 серпня 2004 р. між Н. та К.; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 7 липня 2005 р. між К. та І.; сторони повернуто до первісного стану; стягнуто з К. на користь позивачки 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 19 серпня 2008 р. зазначене рішення районного суду скасував та ухвалив у справі нове рішення — про відмову в задоволенні позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі заступник прокурора, пославшись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII «Перехідні положення» Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон № 2453-VI) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 р. і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв’язку із цим справа має розглядатися за правилами ЦПК від 18 березня 2004 р. в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 2453-VI.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що правових підстав для задоволення позову Н. згідно зі ст. 233 ЦК немає, оскільки договір дарування є безоплатною угодою і до нього не можуть бути застосовані правила зазначеної норми, а з інших підстав позивачка позову не заявляла. Тому суд під час вирішення спору безпідставно послався на статті 229, 230 ЦК.

Проте з таким висновком суду повністю погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі ст. 119 ЦПК підставами позову, які відповідно до статей 31, 212 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не посилання на певну норму закону. Тому якщо позивач посилається не на ту норму закону, суд уточнює підстави позову й застосовує відповідну норму закону незалежно від того, чи отримано на це згоду позивача.

Проте суд першої інстанції належним чином не з’ясував підстав заявленого позивачкою позову та всупереч закону визначив їх на власний розсуд.

Крім того, відповідно до змісту ч. 3 ст. 215 ЦК та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, — з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Суд на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув і, встановивши, що позивачка не була учасником оспорюваного нею договору купівлі-продажу, помилково задовольнив її позов про визнання цих договорів недійсними.

З урахуванням наведеного та керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу прокурора задовольнила частково: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 червня 2008 р. і рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 серпня 2008 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.