Порядок надання у 2009 р. спеціальних дозволів на користування надрами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 608, може встановлювати додаткові підстави для припинення права користування надрами (таке право надано ч. 4 ст. 26 Кодексу України про надра), але він не може змінювати правило, відповідно до якого у разі незгоди користувачів з припиненням права на користування надрами за неналежне користування, припинення такого права здійснюється в судовому порядку

25 червня 2011 р. Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом дочірнього підприємства «Виробничий підрозділ «Шадурський кар’єр «Карат» закритого акціонерного товариства «Гірничовидобувний і каменеобробний комбінат «Біличі» (далі — Підприємство) до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (далі — Мінприроди), за участю заступника прокурора Луганської області, про визнання протиправним та скасування наказу, встановив:

У грудні 2009 р. Підприємство звернулося до суду з позовом до Мінприроди, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 29 жовтня 2009 р. № 565 (далі — наказ) в частині анулювання спеціального дозволу від 20 червня 2006 р. № 3900 (далі — дозвіл), виданого Підприємству на користування надрами.

На обґрунтування позову Підприємство зазначило, що відповідно до вимог ст. 26 Кодексу України про надра (далі — Кодекс) відповідач не мав права без згоди позивача приймати рішення про анулювання дозволу, оскільки зазначеною нормою передбачений судовий порядок анулювання ліцензії за відсутності згоди надрокористувача.

Луганський окружний адміністративний суд постановою від 17 лютого 2010 р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2010 р., позовні вимоги задовольнив: скасував наказ Мінприроди в частині анулювання виданого Підприємству спеціального дозволу на користування надрами.

Вищий адміністративний суд України постановою від 8 лютого 2011 р. рішення судів попередніх інстанцій скасував та прийняв нове — про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач є суб’єктом підприємницької діяльності, юридичною особою (свідоцтво про державну реєстрацію від 14 червня 2006 р. серія А01 № 388048).

20 червня 2006 р. Мінприроди своїм дозволом надало Підприємству право на користування надрами з метою видобування блочного габро, придатного для виробництва плит і облицювальних виробів, а також право використовувати відходи для виробництва каменю бутового та щебеню будівельного. Термін дії цього дозволу — 10 років, строк дії — до 20 червня 2016 р.

Оскаржуваним наказом зазначений дозвіл був анульований згідно з пунктами 19, 20 Порядку надання у 2009 р. спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р. № 608 (далі — Порядок), у зв’язку з припиненням робіт, передбачених дозволом, більш як на два роки.

У заяві про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України у цій справі позивач послався на неоднакове застосування касаційним судом ст. 26 Кодексу.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про наявність підстав для її задоволення.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а також ухвалюючи нове — про відмову в задоволенні позовних вимог, касаційний суд виходив із того, що: по-перше, Мінприроди встановило факт припинення Підприємством робіт, передбачених дозволом, більше як на два роки; по-друге, Мінприроди, видаючи спірний наказ, діяло в межах повноважень, наданих йому законодавством.

Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування касаційним судом ст. 26 Кодексу, Верховний Суд України виходить із такого.

Відповідно до ст. 26 зазначеного Кодексу право користування надрами припиняється у разі: 1) якщо відпала потреба у користуванні надрами; 2) закінчення встановленого строку користування надрами; 3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було надано у користування; 4) користування надрами із застосуванням методів і способів, що негативно впливають на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкідливих наслідків для здоров’я населення; 5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, порушення інших вимог, передбачених спеціальним дозволом на користування ділянкою надр; 6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років, а для нафтогазоперспективних площ та родовищ нафти та газу — 180 календарних днів не приступив до користування надрами; 7) вилучення у встановленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.

Право користування надрами припиняється органом, який надав надра у користування, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 цієї статті, у разі незгоди користувачів, — у судовому порядку. При цьому питання про припинення права користування земельною ділянкою вирішується у встановленому земельним законодавством порядку.

Аналіз наведеної норми права дає підстави вважати, що право користування надрами припиняється органом, який надав надра у користування, самостійно або в судовому порядку.

У разі відсутності спору Мінприроди має право у випадках, передбачених пунктами 1, 2, 3 та 7 ч. 1 ст. 26 Кодексу, самостійно припиняти право користування надрами, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 цієї статті, у разі незгоди користувачів, це право припиняється в судовому порядку.

Таким чином, об’єднуючою ознакою цих випадків є неналежне використання права, зокрема, використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, тощо.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Кодексу законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки припинення права користування надрами.

Згідно зі ст. 13 Кодексу користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни.

Надра надаються у користування для геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення (ст. 14 Кодексу).

За ст. 16 Кодексу спеціальні дозволи на користування надрами в межах конкретних ділянок надаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр за погодженням з Мінприроди, як правило, на конкурсних засадах у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Вони надаються спеціалізованим підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами.

Таким органом згідно з Положенням про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, затвердженим Указом Президента України від 27 грудня 2005 р. № 1842/2005, є Мінприроди. Відповідно до покладених на нього завдань воно видає в установленому порядку спеціальні дозволи на користування ділянками надр.

У ст. 19 Кодексу встановлено, що надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу на користування ділянкою надр.

Порядком визначена процедура надання у 2009 р. спеціальних дозволів на користування надрами у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. В п. 20 Порядку однією з підстав анулювання дозволу визначено припинення робіт, передбачених дозволом, більш як на два роки.

Цей нормативний акт може встановлювати додаткові підстави для припинення користування надрами, оскільки таке право надано ч. 3 ст. 26 Кодексу, але він не може змінювати правило, відповідно до якого у разі незгоди користувачів з припиненням права на користування надрами за неналежне користування ними здійснюється припинення такого права в судовому порядку.

Вищий адміністративний суд України не звернув уваги на вимоги ст. 26 Кодексу, внаслідок чого ухвалив помилкове рішення у цій справі.

З урахуванням наведеного та відповідно до ч. 2 ст. 243 КАС постанова касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241—243 зазначеного Кодексу, Верховний Суд України постановив:

Заяву Підприємства задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 8 лютого 2011 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до цього ж суду.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.