Кваліфікація дій засудженої особи за ч. 2 ст. 15, ч 2 ст. 186 КК України за ознакою повторності визнана помилковою, а тому судові рішення змінено, дії засудженої особи перекваліфіковано на ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 186 КК України.

Вироком Корольовського районного суду міста Житомира від 21 грудня 2009 року Н. засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України до позбавлення волі на строк 4 роки.

Постановлено стягнути з Н. на користь експертної установи судові витрати в розмірі 150 гривень 24 копійки.

Н. визнано винним у тому, що він 22 серпня 2009 року приблизно об 11-ій годині 50 хвилин у салоні тролейбусу таємно викрав з кишені М. мобільний телефон і вийшов на вулицю. М. викрила його дії й хотіла повернути своє майно, але Н., намагаючись відкрито його утримати, став тікати. Проте задумане до кінця не довів з незалежних від його волі причин, оскільки був затриманий сторонніми людьми.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 16 лютого 2010 року з вироку виключено вказівку про визнання обставиною, що обтяжує покарання вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння. У решті вирок залишено без зміни.

У касаційній скарзі та доповненні до неї засуджений Н. просив скасувати судові рішення та направити на новий судовий розгляд. Вважав, що вирок ґрунтується на недостовірних доказах, на підставі яких його засуджено за злочин, який він не вчиняв. Одним з таких доказів є показання потерпілої, яка обмовила його. Твердив, що суд неправильно врахував попередню судимість за розбій і у зв’язку із цим помилково кваліфікував його дії за ознакою повторність. Посиланням на позбавлення можливості користуватися послугами захисника обґрунтовував порушення його права на захист.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Висновки суду про винність Н. у закінченому замаху на відкрите заволодіння чужим майном, вчиненому за обставин встановлених судом і наведених у вироку, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджується зібраними у справі й дослідженими в судовому засіданні доказами.

Зокрема, показаннями потерпілої М. про те, що Н. за наведених у вироку обставин із застосуванням насильства намагався відкрито заволодіти її майном.

Такі ж показання потерпіла висловила й під час пред’явлення особи для впізнання і при відтворенні обстановки та обставин події, коли серед інших впізнала в Н. особу, яка намагалася викрасти у неї мобільний телефон.

Аналогічного змісту показання дав свідок З., який на зупинці громадського транспорту бачив як потерпіла наздоганяла засудженого та просила його повернути мобільний телефон. Після цього він затримав Н., у якого в приміщенні лінійного відділення міліції виявили мобільний телефон потерпілої.

Опираючись на зазначені та інші наведені у вироку докази суд дійшов правильного висновку про те, що закінчений замах на відкрите заволодіння майном потерпілої М. було вчинено саме Н.

Тому доводи засудженого про незаконне та необґрунтоване засудження є безпідставними.

Воднораз колегія суддів визнала слушними твердження засудженого про неправильне застосування кримінального закону при кваліфікації його дій.

Як убачається з матеріалів справи, суд кваліфікував дії Н. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України як замах на відкрите викрадення чужого майна, вчинене повторно, виходячи з даних про його судимість за злочин, передбачений ч. 1 ст. 142 КК УРСР, за який вироком від 16 лютого 1982 року його було засудженого до позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців, та даних про скоєння нового злочину до погашення судимості за розбій.

Проте при розгляді справи не були враховані інші дані, які мають юридичне значення для правильного вирішення справи. Зокрема, із постанови Богунського народного суду міста Житомира від 03 травня 1984 року видно, що Н. було умовно-достроково звільнено від відбування покарання за розбій на 2 роки 3 місяці 1 день. Новий злочин, передбачений ч. 2 ст. 215 КК УРСР, як видно з вироку Корольовського райнарсуду міста Житомира, Н. вчинив 10 квітня 1988 року, тобто по спливу більш ніж шести років після умовно-дострокового звільнення від покарання за попереднім вироком.

Відповідно до ч. 3 ст. 55 КК України 1960 року для особи, яка була в установленому законом порядку достроково звільнена від покарання, строк погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого покарання з моменту звільнення від відбування покарання (основного і додаткового). Згідно з п. 5 ч. 1 тієї ж статті такою, що не має судимості, визнається особа, засуджена до позбавлення волі на строк не більше трьох років, якщо вона протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинить нового злочину.

Зіставлення зазначених положень закону із даними про час засудження за розбій, умовно-дострокове звільнення від покарання за цей злочин та скоєння нового злочину після звільнення вказують на те, що на момент замаху на відкрите заволодіння майном М. судимість Н. за розбій була погашена і з погляду закону за цей злочин він вважався таким, що не має судимості. Наявність цих обставин, за відсутності інших протилежних за значенням даних, виключали можливість кваліфікувати цей злочин, як вчинений повторно.

У зв’язку із цим дії Н. визнані такими, що підлягають перекваліфікації з ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України на ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 186 КК України.

У контексті наведеного колегія суддів визнала слушними й доводи касаційної скарги про необхідність виключення із вступної частини вироку даних про погашені судимості.

Оскільки під час перегляду справи апеляційний суд не звернув уваги на ці порушення, зміни підлягає й ухвала апеляційного суду.

З урахуванням зменшення обсягу обвинувачення та ступеня небезпечності злочину, зважаючи на конкретні обставини його скоєння, дані про особу і зазначені у вироку обставини, що впливають на покарання, колегія суддів дійшла висновку, що Н. слід пом’якшити покарання до меж, установлених санкцією частини статті обвинувачення, не змінюючи при цьому виду покарання, визначеного судом першої інстанції.

Порушень вимог кримінально-процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити постановити законний обґрунтований вирок не встановлено, зокрема й порушень права на захист засудженого. Із протоколу судового засідання вбачається, що Н. зголосився сам захищати свої права в ході судового розгляду справи засіданні й не заявляв клопотань про призначення йому захисника.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого Н. задовольнила частково.

Вирок Корольовського районного суду міста Житомира від 21 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 16 лютого 2010 року щодо Н. ухвалено змінити: перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України на ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 186 КК України і призначити йому покарання за цією нормою закону – позбавлення волі на строк 2 роки.

Виключити із вступної частини вироку дані про судимість Н. за вироками Корольовського райнарсуду міста Житомира від 16 лютого 1982 року за ч. 1 ст. 142 КК УРСР до позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців та від 19 жовтня 1988 року за ч. 2 ст. 215 КК УРСР до позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 5 років.

У решті судові рішення залишити без зміни.