При призначенні покарання суд має виходити не тільки з тих меж караності діяння, які встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й враховувати положення тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов’язані з призначенням покарання і можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри

Самарський районний суд м. Дніпропетровська вироком від 30 грудня 2009 р. засудив М. за ч. 2 ст. 307 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією майна. Суд також постановив стягнути судові витрати на користь держави.

Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 11 березня 2010 р. вирок щодо М. залишив без змін.

Згідно з вироком суду М. визнано винуватим і засуджено за те, що 26 лютого 2010 р. за місцем свого проживання він незаконно виготовив особливо небезпечну психотропну речовину (препарат з ефедрину, псевдоефедрину або препаратів, що їх містять) у кількості не менше 4 мл. Згодом, цього ж дня приблизно о 16 год., він незаконно безоплатно збув цю речовину об’ємом 1 мл, що в перерахунку на суху речовину становить 0,14 г, О., а залишок у кількості 3 мл залишив собі на збереження з метою збуту.

Цього ж дня, приблизно о 17 год. 40 хв., працівники міліції затримали М. і вилучили в нього кустарно виготовлену зазначену особливо небезпечну психотропну речовину в кількості 3 мл, що в перерахунку на суху речовину становить 0, 42 г.

У касаційній скарзі засуджений М. просив скасувати судові рішення щодо нього і направити справу на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. Він також вказав на неповноту й однобічність досудового та судового слідства. Засуджений вважав, що його дії слід кваліфікувати за ст. 309 КК, оскільки він не мав умислу на збут наркотичного засобу.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, зазначені в касаційній скарзі М., колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Винуватість засудженого М. у вчиненні злочинних дій було доведено сукупністю зібраних і досліджених у суді доказів, які зазначені у вироку. Це, зокрема, показання свідка О., який стверджував, що наприкінці лютого 2009 р. він прийшов додому до засудженого, коли той виготовляв психотропну речовину. М. пригостив О. на його прохання виготовленою психотропною речовиною в кількості 2 мл, 1 мл якої він вжив одразу. Також до засудженого у присутності О. приходили ще два хлопці, яким він безоплатно збув цю особливо небезпечну психотропну речовину; дані протоколу очної ставки між О. та М., під час якої свідок підтвердив свої показання щодо збуту йому засудженим психотропної речовини та вживання її там же з дозволу останнього; свідчення понятих Т. і У., які зазначили, що були присутні при вилученні у М. і О. психотропних речовин. При цьому О. стверджував, що в нього було виявлено психотропну речовину, якою пригостив його М., а М. зазначив, що психотропну речовину, яку вилучили працівники міліції, він зберігав при собі для власного вживання.

Відповідно до даних висновку судово-хімічної експертизи психотропні речовини, виявлені у М. та О., однорідні між собою, що об’єктивно підтверджує показання останніх про виготовлення вилучених психотропних речовин однією особою.

За встановлених фактичних обставин справи суди першої та апеляційної інстанцій, правильно кваліфікуючи дії М. за фактом виготовлення, зберігання та збуту особливо небезпечної психотропної речовини (препарату з ефедрину, псевдоефедрину або препаратів, що їх містять) у кількості не менше 4 мл за ч. 2 ст. 307 КК, неправильно вказали таку кваліфікуючу ознаку його дій, як повторність. Оскільки вона є зайвою, тому з кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 307 КК кваліфікацію за цією ознакою слід виключити.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, зокрема з показань самого М., вилучену особливо небезпечну психотропну речовину він зберігав при собі для власного вживання без мети збуту. Ці показання підтвердили поняті Т. і У.

Враховуючи зазначене, дії засудженого М. слід кваліфікувати не за ч. 2 ст. 307, а за ч. 2 ст. 309 КК — як виготовлення, зберігання психотропної речовини без мети збуту, вчинене повторно, з огляду на зберігання ним наркотичного засобу в кількості 3 мл, який у нього вилучили працівники міліції.

Що стосується доводів прокурора про необґрунтованість призначення М. за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке є подібним у справі щодо К. і суперечить правовій позиції Верховного Суду України у справі від 4 квітня 2011 р., розглянутій ним у порядку статей 400²⁰—400²⁵ КПК з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь і є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму закону, та для всіх судів України, то вони є обґрунтованими.

Як зазначено у правовій позиції рішення Верховного Суду України у справі стосовно К., норми Особливої частини КК мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу. Це спеціально зазначено законодавцем у ст. 65 КК, в якій установлено загальні засади призначення покарання. Згідно з ч. 1 цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, і, зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

З огляду на ці положення закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов’язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри, в тому числі й ті положення, що передбачені ч. 2 ст. 59 КК.

Положення п. 2 ч. 1 ст. 65 КК колегія суддів Апеляційного суду Дніпропетровської області при розгляді справи щодо М. не врахувала, внаслідок чого ухвалила помилкове рішення, визнавши, що додаткове покарання у виді конфіскації майна до засудженого застосовано правильно.

Виходячи з міжнародно-правових зобов’язань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства. Так, у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції зазначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Суд) передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Як у справі «Бакланов проти Росії» (рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі «Фрізен проти Росії» (рішення від 24 березня 2005 р.) Суд зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним».

Крім того, у справі «Ізмайлов проти Росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) Суд встановив, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого у справі М. суди першої та апеляційної інстанцій не дотримали.

Таким чином, призначення М. додаткового покарання у виді конфіскації майна за ч. 2 ст. 307 КК підлягає виключенню із судових рішень на підставі ч. 2 ст. 59 КК.

Беручи до уваги викладене, керуючись статтями 8, 9 Конституції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, п. 2 розд. XIII Перехідних положень Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», колегія суддів Верховного Суду України ухвалила змінити вирок Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 березня 2010 р. щодо М.: за фактом збуту психотропної речовини О. виключити кваліфікуючу ознаку дій за ч. 2 ст. 307 КК «вчинення злочину повторно», а також рішення суду про призначення М. додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке є його власністю. Ухвалено вважати М. засудженим за ч. 2 ст. 307 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк шість років без конфіскації майна. За фактом незаконного виготовлення та зберігання психотропної речовини без мети збуту, вчинених повторно, перекваліфікувати дії М. з ч. 2 ст. 307 на ч. 2 ст. 309 КК та визначити покарання у виді позбавлення волі на строк два роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточне покарання М. визначити у виді позбавлення волі на строк шість років без конфіскації майна. У решті судові рішення залишити без змін.