Кваліфікація злочину, передбаченого ст. 187 КК України, за ознакою повторності можлива лише у тому разі, коли особа раніше вчинила розбій або бандитизм

Апеляційний суд м. Києва вироком від 11 червня 2009 р. засудив Я.: за ч. 4 ст. 187 КК на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК Я. визначено остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

За вироком суду Я. засуджено за вчинення таких злочинів.

4 травня 2007 р. у квартирі він за попередньою змовою з П., засудженим за цей злочин вироком Апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2008 р., вчинив розбійний напад на М., поєднаний із проникненням у її житло, під час якого з корисливих мотивів умисно вбив потерпілу.

Як визнав у вироку суд, під час нападу на М. зазначені особи з метою позбавлення життя завдали їй декілька ударів у голову, а потім, заштовхавши у рот кляп, тісно перемотали шию підібраним на місці одягом, натягли на голову поліетиленовий пакет і перемотали декількома шарами скотчу, зв’язали ним руки і ноги. Смерть М. настала внаслідок закритої черепно-мозкової травми.

Після цього Я. і П. заволоділи майном потерпілої М. на загальну суму 39 тис. 515 грн.

У касаційних поданнях прокурори порушили питання про зміну вироку щодо Я. та виключення з обвинувачення кваліфікуючої ознаки ч. 4 ст. 187 КК — вчинення злочину повторно. У них також зазначалося, що на підставі ч. 1 ст. 70 КК Я. слід остаточно визначити покарання шляхом поглинення менш суворого покарання довічним позбавленням волі та стверджувалося, що суд на порушення вимог ст. 275 КПК безпідставно стягнув з П. судові витрати, оскільки цим вироком його засуджено не було. Вони також просили виключити зі вступної частини вироку посилання на судимість Я. за вироками Радянського районного суду м. Києва від 15 лютого 1990 р. та Київського міського суду від 26 лютого 1991 р.

У касаційній скарзі та доповненні до неї засуджений Я. просив скасувати вирок, а справу направити на нове розслідування. На обґрунтування цього він зазначав, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, встановленим у судовому засіданні, та стверджував, що його умислом охоплювався лише напад на потерпілу з метою заволодіти її майном. Насильство до потерпілої застосовував П., який і повинен нести відповідальність за її вбивство. Крім того, він зазначав, що суд безпідставно поклав в основу обвинувального вироку показання П. та інших свідків, які є зацікавленими особами та обмовили його у вчиненні вбивства М. У доповненні до касаційної скарги Я. просив пом’якшити йому покарання і замінити довічне позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.

Захисник у касаційній скарзі навів аналогічні доводи, що і в скарзі засудженого Я., та просив скасувати вирок стосовно його підзахисного, а справу направити на нове розслідування або новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в поданнях та скаргах доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що вони підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про доведеність винності засудженого Я. у вчиненні зазначеного злочину є обґрунтованими.

Як встановлено під час перевірки матеріалів кримінальної справи, досудове слідство і судовий розгляд проведено відповідно до вимог кримінально-процесуального закону, обставини справи досліджено всебічно, повно й об’єктивно, а викладені у вироку висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, підтверджені детально наведеними у вироку доказами.

Суд першої інстанції ретельно перевірив доводи засудженого Я. і його захисника, аналогічні викладеним у їх касаційних скаргах, про те, що його умислом охоплювався лише напад на потерпілу з метою заволодіння її майном, він не брав участі у позбавленні життя М., не бажав її смерті, а тілесні ушкодження потерпілій були заподіяні П.

Викладені у вироку мотиви визнання цих доводів безпідставними колегія суддів визнала аргументованими, такими, що відповідають матеріалам справи.

Так, суд правильно послався на показання засудженого П., дані ним під час досудового слідства, що прямо викривають Я. у вчиненні за попередньою змовою розбійного нападу на М. та її умисного вбивства.

Зокрема, з цих показань убачається, що ініціатором вчиненого розбійного нападу на М. був Я., і саме він завдавав удари потерпілій, зв’язував її руки скотчем та обмотував ним голову, а він (П.) тримав у цей час потерпілу й обмотував скотчем її ноги.

Ці показання П. підтвердив при відтворенні в присутності понятих обстановки й обставин події, за яких вони разом з Я. спланували і вчинили напад на М., під час якого вбили її та заволоділи майном.

Враховуючи наведене й те, що показання П. істотних розбіжностей не містили і відповідали іншим об’єктивним доказам у справі, рішення суду про покладення зазначених показань в основу вироку є обґрунтованим. Тому твердження в скаргах про те, що вбивство М. засуджений П. вчинив сам, є безпідставними і спростовуються наведеними у вироку доказами, з якими погодилася і колегія суддів.

Фактичні обставини справи, викладені в показаннях П. під час досудового слідства щодо нанесення ним спільно з Я. потерпілій ударів у голову, локалізації інших тілесних ушкоджень в останньої, повністю узгоджуються з висновками судово-медичної експертизи.

За цими висновками на трупі М. виявлені крововиливи в області нижньої та верхньої повік обох очей, в області верхньої губи з переміщенням на спинку носа, крововиливи в м’які тканини голови в лобній та скронево-тім’яній областях, в потиличній області під м’яку оболонку та шлуночки головного мозку, які виникли при житті від дії тупих предметів, можливо рук та ніг.

Смерть М. настала внаслідок закритої черепно-мозкової травми.

Оцінивши зазначені докази в сукупності, суд обґрунтовано дійшов висновку, що дії Я. були спрямовані на умисне вбивство М. із корисливих мотивів під час розбійного нападу на неї, оскільки про це свідчать не тільки показання П. на досудовому слідстві, а й дані щодо кількості, характеру, локалізації виявлених у потерпілої тілесних ушкоджень.

Дії засудженого Я. за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК кваліфіковані правильно.

Питання щодо судових витрат суд вирішив відповідно до вимог кримінально-процесуального закону та з урахуванням вироку, постановленого Апеляційним судом м. Києва від 28 травня 2008 р. щодо П.

Разом з тим кваліфікація судом дій засудженого Я. за ст. 187 КК за ознакою вчинення ним розбою повторно є помилковою, оскільки повторність цього злочину має місце тільки в тих випадках, коли йому передували лише розбій або бандитизм. Таких даних у справі немає.

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що з вироку суду підлягає виключенню кваліфікуюча ознака дій Я. у розбійному нападі на М. — вчинення цього злочину повторно.

Також суд на порушення вимог ст. 333 КПК помилково зазначив у вступній частині вироку про наявність у Я. судимості за вироками Радянського районного суду м. Києва від 15 лютого 1990 р. та Київського міського суду від 26 лютого 1991 р., якими його було засуджено відповідно: за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на три роки позбавлення волі і за частинами 2 і 3 ст. 140 КК 1960 р. на п’ять років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 108 КК такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, Я. на час вчинення цих злочинів був неповнолітнім, з дня відбуття ним покарання минуло більше трьох років, протягом цього часу нового злочину він не вчинив, а тому його слід вважати таким, що не має судимості за ці злочини.

Крім того, з огляду на встановлені об’єктивні дані у справі призначене Я. покарання є занадто суворим.

Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Однак суд, дійшовши висновку про необхідність призначити Я. за вбивство М. довічне позбавлення волі, не навів у вироку переконливих мотивів для призначення такого виду покарання.

Крім того, призначаючи покарання Я., суд не врахував низку обставин (частково визнав свою вину, має молодий вік, з трьох років виховувався у дитячому будинку), які свідчать про те, що його виправлення можливе при призначенні йому покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила змінити вирок Апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2009 р. щодо Я.: пом’якшити призначене йому покарання: за ч. 4 ст. 187 КК до 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 цього Кодексу до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 4 ст. 187 та пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, остаточно визначила Я. покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. З обвинувачення Я. виключила кваліфікуючу ознаку за ст. 187 КК — вчинення розбою повторно, а зі вступної частини вироку — посилання про наявність у Я. судимості за вироками Радянського районного суду м. Києва від 15 лютого 1990 р. та Київського міського суду від 26 лютого 1991 р.